79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"28" квітня 2021 р. Справа №914/587/20
м.Львів
Західний апеляційний господарський суд у складі:
головуючого - судді Матущака О.І.
суддів Бойко С.М.
Бонк Т.Б.
розглянувши апеляційну скаргу Львівського міського комунального підприємства “Львівтеплоенерго”, м.Львів
на рішення Господарського суду Львівської області від 22.09.2020 (повне рішення 28.09.2020, суддя Яворський Б.І.)
та додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 07.10.2020 (повне рішення 08.10.2020, суддя Яворський Б.І.)
у справі №914/587/20
за позовом Львівського міського комунального підприємства “Львівтеплоенерго”, м.Львів
до відповідача Львівського комунального підприємства “Агенція ресурсів Львівської міської ради”, м. Львів
про стягнення 6 126, 13 гривень
Суть спору.
На розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Львівського міського комунального підприємства “Львівтеплоенерго” до Львівського комунального підприємства “Агенція ресурсів Львівської міської ради” про визнання договору №6351/А від 19.07.2019 про постачання теплової енергії в гарячій воді за адресою: м.Львів, вул.Кавалерідзе, 19 укладеним.
В подальшому, позивачем було подано заяву про зміну позовних вимог, в якій просив стягнути з відповідача 6 126,13 грн. заборгованості за користування ним тепловою енергією упродовж 19.07.2019-05.03.2020 без достатніх правових підстав.
Позовні вимоги мотивані тим, що відповідач на підставі акту приймання-передачі від 19.07.2019 прийняв нежитлове приміщення загальною площею 36,2 кв.м за адресою: м. Львів, вул. Кавалерідзе, 19 і з 19.07.2019 по 05.03.2020 користувався тепловою енергією без правової підстави, а скерований йому примірник договору №6351/А на постачання теплової енергії в гарячій воді не підписав.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 22.09.2020 у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду обгрунтоване тим, що у період з 19.07.2019 по 05.03.2020 вказане нежитлове приміщення було вільним (у ньому не проводилася господарська діяльність) та обліковувалось на балансі відповідача, його власником станом на 25.01.2019 та по 20.03.2020 була Львівська міська рада. При цьому, у відносинах із постачання теплової енергії юридичним особам обов'язок зі сплати належить власнику нежитлового приміщення (споживачу), а не його балансоутримувачу, який не уклав договір про надання житлово-комунальних послуг з кінцевим споживачем. Відтак саме міська рада як власник нежитлових приміщень повинна нести тягар утримання цього майна, в тому числі і щодо оплати теплової енергії, якщо така поставлялася у ці нежитлові приміщення.
Додатковим рішенням Господарського суду Львівської області від 07.10.2020 заяву Львіського комунального підприємства “Агенція ресурсів Львівської міської ради” про стягнення з ЛМКП “Львівтеплоенерго” 4000 грн витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді першої інстанції задоволено.
Рішення суду мотивоване ст. ст.126, 129, ст. 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, а також долученими належними доказами, які підтверджують надання послуг на професійну правничу допомогу.
Узагальнення доводів особи, яка подала апеляційну скаргу та інших учасників процесу.
ЛМКП “Львівтеплоенерго” подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. У своїй апеляційній скарзі скаржник покликається на те, що відповідно до статуту ЛКП “Агенція ресурсів Львівської міської ради”, майно підприємства є комунальною власністю громади м. Львова і закріплюється за підприємством на праві господарського відання. Підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та цьому статуту. А отже, ЛКП “Агенція ресурсів Львівської міської ради” вчиняє будь-які правочини з нерухомим майном на власний розсуд.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Свої заперечення обгрунтовує тим, що пунктом 6 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про житлово-комунальні послуги” визначено термін «індивідуальний споживач» - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги. А тому, враховуючи те, що відповідач у справі не є та не був користувачем чи орендарем спірних приміщень, в силу законодавства відповідач не є споживачем, а отже, обов'язок з оплати теплової енергії у нього відсутній.
ЛМКП “Львівтеплоенерго” подано додаткові пояснення до апеляційної скарги, в яких зазначає, що згідно діючого законодавства не власник повинен сплачувати за житлово-комунальні послуги, а споживач.
Інших додаткових заяв чи клопотань сторонами не подано.
Фактичні обставини справи.
Як встановлено судом першої інстанції та перевірено судом апеляційної інстанції, 19.07.2019 відповідач на підставі акту приймання-передачі прийняв від ТзОВ «Рембуд СЕРВ» приміщення загальною площею 36,2 кв.м. за адресою: м.Львів, вул.Кавалерідзе, 19.
30.08.2019 позивач надіслав відповідачу як новому власнику нежитлового приміщення лист із примірником договору № 6351/А на постачання теплової енергії в гарячій воді, оскільки ЛКП «Агенція ресурсів Львівської міської ради» з 19.07.2019 по 05.03.2020 користувався тепловою енергією без правової підстави.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна вказане приміщення за договором купівлі-продажу за №3297 від 20.03.2020 відчужені власником фізичній особі-підприємцю Гаврилюку Олександру Романовичу (копія договору міститься у матеріалах справи).
22.04.2020 Управлінням комунальної власності ДЕР ЛМР, ЛКП «Агенція ресурсів ЛМР» та ФОП Гаврилюком О.Р. підписано акт приймання-передачі нежитлових приміщень першого поверху загальною площею 36,2 кв.м. під індексами 1-5 у будинку №19 по вул. І.Кавалерідзе у м. Львові.
Оцінка суду.
Матеріалами справи підтверджено, що вказане приміщення відноситься до комунального майна територіальної громади міста Львова. Так, згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна власником даного майна є Львівська міська рада. ЛКП «Агенція ресурсів Львівської міської ради» є балансоутримувачем цього майна.
Правовідносини, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг з теплопостачання між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, регулюються Законом України «Про житлово-комунальні послуги» та Законом України “Про теплопостачання”.
Стаття 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначає, що житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг, а споживач житлово-комунальних послуг - індивідуальний або колективний споживач
Пунктом 6 ч. 1 ст. 1 цього ж Закону визначено термін «індивідуальний споживач» - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.
Відповідно до ст. 322 Цивільного кодексу України власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно п.2.1.1 статуту ЛКП «Агенція ресурсів Львівської міської ради» підприємство створене виключно з метою утримання на балансі нежитлових приміщень, окремо стоячих будівель та споруд, які на праві комунальної власності належать Львівській міській раді. Права власника (володіння, користування та розпорядження своїм майном), передбачені ст.317 ЦК України у відповідача у зв'язку з передачею на баланс нежитлових приміщень не виникають.
Як встановлено судом, у період з 19.07.2019 по 05.03.2020 вказане нежитлове приміщення було вільним (у ньому не проводилася господарська діяльність) та обліковувалось на балансі відповідача, його власником станом на 25.01.2019 та по 20.03.2020 була Львівська міська рада, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна під інд.1-5 у будинку №19 по вул. І.Кавалерідзе у м. Львові.
Таким чином, судова колегія погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що та обставина, що відповідач був балансоутримувачем приміщення у той час, як його власником була Львівська міська рада, не свідчить, що саме ЛКП «Агенція ресурсів ЛМР», а не ЛМР був споживачем теплової енергії.
Відповідно до ст. ст. 24, 25 Закону України «Про теплопостачання», п.4 Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 №1198, саме споживачі та постачальники теплової енергії є суб'єктами відносин у сфері теплопостачання і, як наслідок, відносини у цій сфері встановлюються шляхом укладення договору про купівлю-продаж (постачання) теплової енергії між теплопостачальною організацією та споживачем теплової енергії.
Пунктом 3 Правил передбачено, що споживач теплової енергії - це фізична особа, яка є власником будівлі або суб'єктом підприємницької діяльності, чи юридична особа, яка використовує теплову енергію відповідно до договору.
Пунктом 14 Правил передбачений обов'язок споживача укласти з теплопостачальною організацією договір до початку подачі теплоносія до системи теплоспоживання.
Згідно з ч.1 ст. 1 Закону України “Про теплопостачання” балансоутримувачем (будинку, групи будинків, житлового комплексу) є власник відповідного майна або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно і уклала договір купівлі-продажу теплової енергії з теплогенеруючою або теплопостачальною організацією, а також договори на надання житлово-комунальних послуг з кінцевими споживачами. Споживач теплової енергії - фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору.
Тож, місцевий господарський суд правомірно зазначив, що поняття балансоутримувача за Законом України “Про теплопостачання” і балансоутримувача комунального майна, яким є відповідач, не є тотожним.
ЛКП «Агенція ресурсів ЛМР» не є ані власником приміщень, ані управителем даного приміщення, з яким укладено відповідний договір управління.
Позивач у справі пропонував укласти договір та направляв проект типового договору про надання послуги з постачання теплової енергії для підписання відповідачу, а не власнику нежитлового приміщення, яким є Львівська міська рада, а тому, проект відповідного договору не набув своєї реалізації відповідно до ст. 181 Господарського кодексу України, оскільки в силу наведеного Закону ЛКП «Агенція ресурсів ЛМР» не є споживачем послуг, а відтак не може бути стороною договору та не має обов'язку її сплачувати (Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 10.09.2019 у справі №912/2369/18).
За викладених обставин, суд апеляційної інстанції вважає правомірним висновок суду першої інстанції про те, що у відносинах із постачання теплової енергії юридичним особам обов'язок зі сплати належить власнику нежитлового приміщення (споживачу), а не його балансоутримувачу, який не уклав договір про надання житлово-комунальних послуг з кінцевим споживачем.
Отже, відповідач, який не є власником чи користувачем приміщень не має законодавчого обов'язку щодо оплати теплової енергії, яку споживає власник/користувач приміщення. Обов'язок зі сплати такої енергії покладається виключно на її споживача. Відтак саме міська рада як власник нежитлових приміщень повинна нести тягар утримання цього майна, в тому числі і щодо оплати теплової енергії, якщо така поставлялася у ці нежитлові приміщення.
А тому, у позивача відсутні правові підстави для стягнення заявленої заборгованості з ЛКП «Агенція ресурсів Львівської міської ради».
Суд апеляційної інстанції також зазначає таке.
Відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
За змістом статті 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не грунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Виходячи з вищевикладеного, а також те, що житлово-комунальна послуга не є майном, позовна вимога у справі про стягнення суми коштів в рахунок сплати житлово-комунальних послуг з теплопостачання, не є безпідставно набутим майном у розумінні ст.1212 ЦК України.
Щодо додаткового рішення суду про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4 000 тис. грн, то суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Згідно ч. ч. 3, 4 ст. 126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При цьому, згідно ч. 5 ст. 126 ГПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч. 8 ст. 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Апеляційним господарським судом встановлено, що витрати на професійну правничу допомогу в означеному розмірі підтверджуються актами про надану правову допомогу за договором про надання правової допомоги від 27.02.2018, з яких вбачається, що адвокатом були надані наступні послуги: вивчення документів, їх опрацювання, підготовка відзиву на позовну заяву (акт від 16.07.2020 на суму 800,00 грн.); вивчення заяви про зміну позовних вимог, її опрацювання, підготовка відзиву на заяву про зміну позовних вимог та участь адвоката у судовому засіданні 25.06.2020 (акт від 16.07.2020 на суму 1'600,00 грн.); участь адвоката у судовому засіданні 20.08.2020 та 22.09.2020 (акт від 23.09.2020), Загальна вартість наданих послуг за вказаними актами становить 4'000,00 грн.
При цьому, позивачем клопотання про зменшення заявлених до стягнення витрат не подано.
З огляду на вищевикладене, а також критерії співмірності витрат та відсутність клопотання позивача про зменшення витрат на правову допомогу, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про задоволення клопотання відповідача та стягнення з відповідача 4 000 тис. грн витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно ст.ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на вищевикладене, рішення та додаткове рішення місцевого господарського суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення.
Судові витрати.
Відповідно до п. 2 ч. 1, ч.14 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням вище, апеляційний господарський суд дійшов висновку про необхідність залишення судового збору за подання апеляційної скарги за апелянтом (позивачем).
Керуючись ст. ст. 11, 13, 74, 129, 269, 270, 275, 276, 281- 284 ГПК України,
Західний апеляційний господарський суд, -
1. Рішення Господарського суду Львівської області від 22.09.2020 та додаткове рішення Господарського Львівської області від 07.10.2020 у справі № 914/587/20 залишити без змін, а апеляційну скаргу ЛМКП «Львівтеплоенерго»- без задоволення.
2. Судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покласти на позивача.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду в порядку і строки, визначені ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Справу повернути до місцевого господарського суду.
Головуючий суддя О.І. Матущак
Судді Т.Б. Бонк
С.М. Бойко