Справа № 947/24882/20
Провадження № 2/947/1083/21
19.04.2021 року
Київський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого - судді Петренка В.С.
за участю секретаря - Ратовської А.С.,
за участю сторін:
представник позивача - адвокат Щуровська О.Д., діюча на підставі ордеру та договору про надання правової допомоги,
представник відповідача - адвокат Черновол А.О., діючий на підставі ордеру та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в м. Одесі цивільну справу за позовом
ОСОБА_1
до ОСОБА_2 ,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Виконавчого комітету Одеської міської ради
про визнання права власності на Ѕ частину домоволодіння,
02.09.2020 року ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Виконавчого комітету Одеської міської ради, в якій, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить суд визнати за ним право власності на 1/2 частину домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та складається в цілому з кам'яного житлового будинку під літ. «А», загальною площею 365,7 кв.м., жилою площею 109,1 кв.м., та надвірних споруд №1-6, 9 - огорожа, І - мостіння, розташованих на земельній ділянці площею 349 кв. м., яка знаходиться у фактичному користуванні.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що 19.02.1968 року його та відповідача мати - ОСОБА_3 придбала будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 , який складався з: кам'яної одноповерхової житлової будівлі та надвірних споруд.
У 1996 році, як зазначає позивач, він разом зі своїм старшим братом відповідачем ОСОБА_2 вирішили знести старий будинок разом з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , та за вказаною адресою побудували новий будинок, при цьому, ОСОБА_3 не заперечувала проти нового будівництва, так як старий будинок був фактично непридатний для проживання.
Позивач вказує, що будівництво нового будинку здійснювалось на його - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 кошти, відповідно до домовленості між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ним - ОСОБА_1 новий будинок будувався на дві сім'ї з різними входами, ОСОБА_3 проживала відповідно до загальної домовленості, у половині ОСОБА_2 на першому поверсі.
Позивач зазначає, що відповідно до свідоцтва про право власності номер НОМЕР_1 , виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради 04.03.2004р., зареєстрованого в КП «Одеське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» в книзі №129-15, номер запису 13746, ОСОБА_3 була власником житлового будинку під літ. «А», загальною площею 365,7 кв.м., жилою площею 109,1 та надвірних споруд №1-6, 9-огорожа, І - мостіння, розташованих на земельній ділянці площею 349 кв.м., яка знаходиться у фактичному користуванні, за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач стверджує, що у 2005 році ОСОБА_3 склала заповіт, відповідно до якого, він - ОСОБА_1 мав успадкувати право власності на спірне домоволодіння, а згідно з договором дарування від 02.09.2008 р., зареєстрованому в реєстрі за №3-3552, ОСОБА_3 подарувала житловий будинок з надвірними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , йому - ОСОБА_1 .
Як вказує позивач, у 2011 році ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_3 та нього - ОСОБА_1 про визнання свідоцтва про право власності на домоволодіння від 04.03.2004р. та договору дарування від 02.09.2008р. недійсними, та визнання права власності на Ѕ частину будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05.08.2011р. у справі №1512/2-4639/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 23.12.2011р. та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 08.02.2012р., позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсними свідоцтво про право власності ОСОБА_3 на житловий будинок з надвірними спорудами від 04.03.2002р. та договір дарування житлового будинку з надвірними спорудами від 02.09.2008р., відповідно до якого ОСОБА_3 подарувала вказаний житловий будинок ОСОБА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку житлового будинку з надвірними спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та складається в цілому з кам'яного житлового будинку під літ. «А», загальною площею 365,7 кв.м., з яких житлової площі 109,1 кв.., та надвірних споруд №1-6, 9-огорожа, І-мостіння, розташованих на земельній ділянці площею 349 кв.м., яка знаходиться у фактичному користуванні.
31.07.2015 року, як вказує позивач, ОСОБА_3 померла.
При цьому, позивач стверджує, що судовими рішеннями встановлено, що будинок будувався за спільні кошти братів його - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки на час перебудови будинку ОСОБА_3 була непрацездатною за віком, і ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 23.12.2011р. також встановлено, що ОСОБА_3 не була власником спірного будинку і тому не могла укладати стосовно нього договір дарування.
Позивач зазначає, що він разом зі своєю родиною увесь час проживав та продовжує проживати в будинку під АДРЕСА_1 , але не може підтвердити своє право власності будинок, оскільки правовстановлюючі документи на будинок визнані недійсними.
З урахуванням викладеного, у зв'язку з тим, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05.08.2011 року не врегульовано право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину вказаного домоволодіння, ОСОБА_1 позбавлений права розпоряджатися своєю власністю, у зв'язку з чим, звернувся до суду з відповідним позовом.
Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Київського районного суду м. Одеси Петренку В.С.
Ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси Петренка В.С. від 04.09.2020 рокупозовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання права власності на Ѕ частину домоволодіння було залишено без руху. Повідолено ОСОБА_1 про необхідність виправити недоліки позову протягом 10 (десяти) днів з дня отримання цієї ухвали, а саме: зазначити докази, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначити щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви;надати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи; надати підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав. Роз'яснено ОСОБА_1 , що у разі невиконання ухвали суду в зазначений строк позовна заява буде вважатися неподаною та повернута зі всіма доданими до неї документами, на підставі ч. 3 ст. 185 ЦПК України.
Ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси Петренка В.С. від 25.09.2020 року було прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання права власності на Ѕ частину домоволодіння. Розгляд справи призначено в порядку загального позовного провадження.Призначено підготовче засідання.
03.12.2020 року від відповідача ОСОБА_2 до канцелярії суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому ОСОБА_2 просив відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі.
В обґрунтування наданого відзиву ОСОБА_2 посилається на те, що судом в 2011 році не було врегульовано право власності на Ѕ частину зазначеного домоволодіння саме за ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, не врегулювавши протягом трьох років з часу ухвалення судового рішення спірне питання щодо відновлення свого права власності на 1/2 частку будинку в судовому порядку.
Отже, на думку відповідача, не вбачається правових підстав вважати ОСОБА_1 власником 1/2 частки будинку з підстав отримання спадщини від померлої.
Також відповідач зазначає, що ОСОБА_1 помилково вважає себе власником 1/2 частки будинку з підстав проживання і користування даним нерухомим майном, всупереч твердженням позовної заяви, що правовстановлюючі документи на будинок визнані судом недійсними.
Проте, договір дарування ОСОБА_3 від 02.09.2008 року про дарування ОСОБА_1 будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , визнаний судом вже дев'ять років як недійсний.
На думку відповідача, син ОСОБА_3 , позивач ОСОБА_1 , як член її сім'ї, втратив право на користування 1/2 частки будинку за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку із припиненням права власності на будинок ОСОБА_3 на підставі рішення Київського районного суду міста Одеси від 05.08.2011 року.
Таким чином, відповідач вважає, що доводи позивача, що він постійно проживає і користується даним нерухомим майном і ці обставини свідчать про його право власності на майно, помилкові і не заслуговують на увагу, а інших правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 зазначеного нерухомого майна з позовної заяви не вбачається.
При цьому, відповідач вказує, що земельна ділянка під будівлею станом на сьогоднішній день не приватизована, власником та розпорядником цієї земельної ділянки є Виконавчий комітет Одеської міської ради.
При цьому, він - ОСОБА_2 не реєстрував на себе іншу 1/2 частку будівлі, не вчиняє жодних перешкод щодо користування будинком і проживання в ньому ОСОБА_1 з сім'єю, не має жодного відношення до предмету позову - визнання права власності за ОСОБА_1 на 1/2 частку домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки ОСОБА_1 не заявляє позовні вимоги щодо визнання права власності за собою на власність 1/2 частки ОСОБА_2 в даному будинку.
Право на 1/2 частку домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яка є предметом позову ОСОБА_1 не зареєстровано за жодним суб'єктом в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у зв'язку з чим, виходячи з судової практики Верховного Суду, відповідачем у такому позові слід зазначати власника земельної ділянки, на якій спірна будівля чи споруда розташована, тобто Виконавчий комітет Одеської міської ради.
Таким чином, відповідач вважає, що він є неналежним відповідачем у дані справі.
З урахуванням викладеного, ОСОБА_2 просить відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі.
03.12.2020 року від ОСОБА_2 до канцелярії суду надійшла заява про застосування строків позовної давності.
У підготовчому засіданні 28.01.2021 року було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
У судовому засіданні 19.04.2021 року представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд їх задовольнити,
У судовому засіданні 19.04.2021 року представник відповідача заперечував проти позову, просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Представник третьої особи - Виконавчого комітету Одеської міської ради про час та місце судового засідання повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, у судове засідання 19.04.2021 року не з'явився, про поважність причин відсутності суд не повідомив.
Дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, вислухавши пояснення представника позивача та представника відповідача, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено у судовому засіданні, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05 серпня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2011 року, було задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - Виконавчий комітет Одеської міської ради про визнання свідоцтва про право власності недійсним, визнання договору дарування недійсним та визнання права власності на Ѕ частку домоволодіння. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на домоволодіння від 04 березня 2004 року, видане Виконавчим комітетом Одеської міської ради, за яким ОСОБА_3 на праві приватної власності належить житловий будинок літ. «А», загальною площею 365,7 кв.м., жилою площею 109,1 кв.м, відображеному у технічному паспорті від 14.11.2002 року. Визнано договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 02 вересня 2008 року між ОСОБА_3 як дарувальником та ОСОБА_1 як обдарованим, недійсним. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку житлового будинку з надвірними спорудами під АДРЕСА_1 , та складається в цілому з кам'яного житлового будинку під літ. «А», житловою 109,1 кв.м., загальною площею 365,7 кв.м. та надвірних споруд № 1-6, 9 - огорожа, І - мостіння, розташованих на земельній ділянці площею 349 кв.м., яка знаходиться у фактичному користуванні.
Так, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05 серпня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2011 року, було встановлено, що 19 лютого 1968 року ОСОБА_3 придбала житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 та складався з кам'яної житлової одноповерхової будівлі та надвірних споруд.
04 березня 2004 року ВК ОМР було видано свідоцтво про право власності домоволодіння, яке розташоване за адресою АДРЕСА_1 я ОСОБА_3 , яке в цілому складається з одного жилого будинку літ. «А», загальною площею 365,7 кв.м., жилою площею 109,1 кв.м., відображеного у технічному паспорті від 14.11.2002 року. Свідоцтво про право власності зареєстровано в КП «ОМБТІ і РОН», записано в реєстрову книгу за № 129 на стор. 15 за реєстровим № 13746 від 14 квітня 2004 року.
02 вересня 2008 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_1 житловий будинок з надвірними спорудами під АДРЕСА_1 , та складається в цілому з кам'яного житлового будинку під літ. «А», житловою 109,1 кв.м., загальною площею 365,7 кв.м., та надвірних споруд № 1-6, 9-огорожа, І-мостіння, розташованих на земельній ділянці площею 349 кв.м., яка знаходиться у фактичному користуванні. Договір посвідчений державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори та зареєстрований у реєстрі за № 3-3552.
Враховуючи вище перелічене, суд вважав, що ОСОБА_2 фактично є власником 1/2 частини спірного житлового будинку, так як в судовому засіданні достеменно встановлено, та це частково не заперечувалося й відповідачами, що житловий будинок фактично будувався на кошти ОСОБА_2 , так як відповідачу ОСОБА_3 на момент початку будівництва (1996 рік) було вже майже 70 років, вона була непрацездатна за віком, отримувала тільки пенсію та матеріальну допомогу від синів, своїх власних коштів у неї не було, та й ОСОБА_3 не змогла спростувати пояснення позивача і не надала відповідних доказів на свої заперечення щодо будівництва спірного будинку за особисті кошти.
Також, суд враховував той факт, що ОСОБА_3 тільки від свого імені в 1968 році придбала будинок за адресою АДРЕСА_1 за кошти померлого батька ОСОБА_2 , чим порушила права ОСОБА_2 , який будучи на той час неповнолітньою дитиною, не отримав спадщини після смерті батька, а після придбання будинку тільки зареєструвала його за вказаною адресою, та той факт, що ОСОБА_3 , після отримання в 2004 році свідоцтва про право власності на домоволодіння зробила заповіт на 1/2 частину домоволодіння на ім'я позивача, в 2005 році продублювала його, та лише в 2008 році не попередивши позивача - уклала договір дарування без врахування його інтересів та інтересів його сім'ї, скориставшись довірою позивача.
Тому, суд вважав, що ОСОБА_3 своїми діями щодо укладання договору дарування від 02 вересня 2008 року на користь ОСОБА_4 спірного житлового будинку умисно порушила право позивача на володіння та користування будинком, фактично позбавила його місця мешкання, та такий договір повинен бути визнаний недійсним.
Також, судом було встановлено, що позивач фактично будував спірний житловий будинок за зазначеною адресою за свої особисті кошти, тому суд визнав свідоцтво про право власності на домоволодіння від 04 березня 2004 року, видане Виконавчим комітетом Одеської міської ради на ім'я ОСОБА_3 недійсним, визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку житлового будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , та визнати договір дарування від 02 вересня 2008 року недійсним при цьому виходячи з засад розумності та справедливості.
У відповідності з ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, судовим розглядом встановлено, що право власності ОСОБА_3 на будинок було припинено на підставі рішення Київського районного суду міста Одеси від 05.08.2011 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть.
У зв'язку з тим, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05.08.2011 року не врегульовано право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину вказаного домоволодіння, ОСОБА_1 позбавлений права розпоряджатися своєю власністю, у зв'язку з чим, звернувся до суду з відповідним позовом.
Позивач, як на підставу позову, посилається на те, що спірний будинок будувався за спільні кошти братів його - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки на час перебудови будинку ОСОБА_3 була непрацездатною за віком, і ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 23.12.2011р. також встановлено, що ОСОБА_3 не була власником спірного будинку і тому не могла укладати стосовно нього договір дарування.
Згідно з ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Також ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст. 332 ЦК України переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість. Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду. Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.
Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Разом з тим, однією з засад судочинства, регламентованих п.4 ч.3 ст.129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ст. 13 ЦПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
При цьому, суд зазначає, що ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 23.12.2011 року було встановлено, що будинок, який став власністю ОСОБА_5 був фактично побудований заново, має 3 поверхи, загальною площею 365,7 кв.м., жилою 109,1 кв.м., збудований на 2 виходи, складається з двох повністю ідентичних половин, що підтверджує пояснення позивача про те, що будинок був створений заново сумісною працею двох братів, які його будували для себе та своїх сімей, ніякого переобладнання та реконструкції при цьому не проводилося, а було фактично створений та побудований новий будинок на два господаря.
Разом з тим, свідоцтво про право власності на домоволодіння від 04 березня 2004 року, видане Виконавчим комітетом Одеської міської ради, за яким ОСОБА_3 на праві приватної власності належить житловий будинок літ. «А», загальною площею 365,7 кв.м., жилою площею 109,1 кв.м., відображеному у технічному паспорті від 14.11.2002 року, було визнано судом недійсним.
Тобто, суд зазначає, що право власності ОСОБА_3 на житловий будинок літ. «А», загальною площею 365,7 кв.м., жилою площею 109,1 кв.м., було припинено, у зв'язку з визнанням свідоцтва про право власності недійсним, а ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, так і не врегулювавши питання щодо права власності на Ѕ частину зазначеного питання.
Таким чином, підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину спірного житлового будинку, відповідно до ст. 332 ЦК України, відсутні.
Також позивач зазначає, що він разом зі своєю родиною увесь час проживав та продовжує проживати в будинку під АДРЕСА_1 , але не може підтвердити своє право власності будинок, оскільки правовстановлюючі документи на будинок визнані недійсними.
Відповідно до ч.1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною 1 ст.156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника житлового будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх. вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також ст.405 ЦК України.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування житловим приміщенням у членів її сім'ї.
Відповідно до ч.4 ст.156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього кодексу, а саме - подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
З наведеного вбачається, що син ОСОБА_3 , позивач ОСОБА_1 , як член її сім'ї, втратив право на користування 1/2 частки будинку за адресою: АДРЕСА_1 у зв'язку із припиненням права власності на будинок ОСОБА_3 на підставі рішення Київського районного суду міста Одеси від 05.08.2011 року, а тому підстави для застосування ст. 383 ЦК України також відсутні.
Як на підставу позову позивач посилається на ст. 392 ЦК України, яка передбачає, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 року по справі №916/1608/18, зазначила про те, що вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Така правова позиція відповідає висновкам Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у його постановах від 02 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17 та від 11 квітня 2019 року у справі № 910/8880/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав.
Позивачем у такому позові може бути суб'єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.
Разом з тим, доказів втрати документа, який засвідчує право власності позивача, суду надано не було, як і не було надано доказів, що його право власності оспорюється або не визнається відповідачем.
Таким чином, у даному випадку, підстави для застосування положень ст. 392 ЦК України відсутні.
Згідно положень ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
У відповідності до положень ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
При цьому суд виходить з того, що саме на позивача покладено обов'язок довести факт порушення його прав.
При викладених обставинах, у задоволенні позову слід відмовити.
Суд не надає правову оцінку заяві відповідача про застосування строків позовної давності, оскільки судом у задоволенні позову відмовлено по суті з підстав недоведеності та безпідставності позовних вимог.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, у зв'язку з відмовою у позові, судові витрати позивачу не відшкодовуються.
Керуючись ст.ст. 141, 258, 259, 263-265, 267, 268 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання права власності на Ѕ частину домоволодіння - залишити без задоволення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.
Повний текст рішення складено 22.04.2021 року.
Суддя Петренко В. С.