Справа № 640/5320/20 Суддя (судді) суду 1-ї інст.:
Клочкова Н.В.
Іменем України
23 квітня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Сорочка Є.О.,
суддів Чаку Є.В.,
Федотова І.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення коштів,
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив стягнути з Офісу Генерального прокурора на його користь вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням в розмірі 28914,71 грн.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Позивач в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що має право на отримання вихідної допомоги у зв'язку зі звільненням.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.11.2020 провадження у справі було зупинене, проте постановою Верховного Суду від 23.02.2021 зазначену ухвалу було скасовано, а справу на правлено на продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що позивач з 15.09.2004 проходив службу в органах прокуратури, а з 28.04.2011 по 24.12.2019 працював в Генеральній прокуратурі України.
Наказом Генерального прокурора України від 21.12.2019 № 2065ц позивача звільнено з посади прокурора відділу організації представництва в регіонах управління представництва інтересів держави в суді Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 24.12.2019.
Цим же наказом зобов'язано Департамент планово - фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
Згідно з розрахунковим листком за грудень 2019 року Генеральною прокуратурою України при звільненні 24.12.2019 ОСОБА_1 нараховано компенсацію за невикористані 83 календарні дні відпустки, індексацію доходів та заробітну плату за 18 робочих днів.
Відповідно до наказу Генерального прокурора «Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора» №358 від 27.12.2019, юридична особа «Генеральна прокуратура України» перейменована в «Офіс Генерального прокурора» без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Наказом №351 від 23.12.2019 днем початку роботи Офісу Генерального прокурора визначено 02.01.2020.
У зв'язку з невиплатою вихідної допомоги при звільненні позивач звернувся до відповідача з відповідним запитом, на який листом від 06.02.2020 №27/3-671вих-20 Офіс Генерального прокурора повідомив про відсутність правових підстав для її виплати, оскільки позивача звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», а не відповідно до статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП).
Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з позовом.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом України від 14.10.2014 №1697-VII, яким не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, а тому він не набув права на її отримання.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.
Законом України «Про прокуратуру» від 14.12.2014 № 1697-VII (далі - Закон №1697-VII) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.
Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
Так, відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України від 19.09.2019 № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Статтею 40 КЗпП встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої даної статті).
Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Згідно зі статтею 44 КЗпП при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Предметом розгляду у цій справі є питання виплати вихідної допомоги (передбаченої нормами статті 44 КЗпП) при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Конституційний Суд України у Рішенні від 07.05.2002 № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31.01.2018 у справі №803/31/16, від 30.07.2019 у справі № 804/406/16, від 08.08.2019 у справі № 813/150/16.
Чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
В той же час приписами Закону №1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП.
Законом України від 19.09.2019 № 113-IX статтю 51 Закону №1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Законом України від 19.09.2019 № 113-IX внесено зміни також і до КЗпП, а саме: статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев'яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».
Внесені Законом України від 19.09.2019 № 113-IX зміни до КЗпП не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що частиною п'ятою статті 51 Закону №1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже, не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП при вирішенні спірного питання.
Аналогічна правова позиція викладена постановах Верховного Суду від 23.12.2020 у справі № 560/3971/19, від 27.01.2021 у справі № 380/1662/20, від 21.01.2021 у справі № 260/1890/19, від 18.02.2021 у справі № 640/23379/19, від 25.02.2021 у справі № 640/8451/20, від 17.03.2021 у справі № 420/4581/20, від 30.03.2021 у справі № 640/25354/19, від 31.03.2021 у справі № 320/2449/20, від 15.04.2021 по справі №440/3166/20.
Частиною першою статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Від наведених вище правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах палата, об'єднана палата або Велика Палата Верховного Суду у відповідності до статті 346 КАС не відступала, а тому підстав для їх неврахування при вирішенні даного спору немає.
Як зазначалося, позивача звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. На день звільнення Генеральною прокуратурою України не виплачено позивачу вихідну допомогу, передбачену статтею 44 КЗпП.
Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, що позивач набув право на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку, відповідно до статті 44 КЗпП, оскільки позивача звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури).
Щодо мотивів суду першої інстанції щодо врахування правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 820/1119/16, відповідно до якої враховуючи те, що прокурора звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом № 1697-VII, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, він не набув права на її отримання, суд апеляційної інстанції у цій справі зауважує таке.
У постанові від 30.01.2019 по справі №755/10947/17 Велика Палата Верховного Суду наголосила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Суд апеляційної інстанції наголошує, що наведений правовий висновок стосується саме правових висновків Великої Палати Верховного Суду та не поширюється на правові висновки колегій суддів Верховного Суду, необхідність врахування яких не пов'язується із часом ухвалення тієї чи іншої постанови. Статус рішень та обсяг повноважень колегій судді та Великої Плати Верховного Суду не є співставними. Навідміну від Великої Палати Верховного Суду, колегії суддів Верховного Суду не можуть відступати та не враховувати попередніх висновків колегій суддів, палати, об'єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду.
Відтак, колегія суддів констатує наявність суперечних правових позицій Верховного Суду щодо права на отримання вихідної допомоги особами, що були звільнені з органів прокуратури .
Наведене створює ситуацію правової невизначеності, за якої фактично існує кілька протилежних, проте обов'язкових до застосування, тлумачень норм, які підлягають застосуванню й у даній справі.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно частини першої статті 7 КАС суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
У зв'язку із викладеним, оскільки правові висновки Верховного Суду не мають юридичної сили, вищої за закон, то колегія суддів застосовує підхід у тлумаченні викладених вище правових норм, який також був застосований і Верховним Судом у постановах від від 23.12.2020 у справі № 560/3971/19, від 27.01.2021 у справі № 380/1662/20, від 21.01.2021 у справі № 260/1890/19, від 18.02.2021 у справі № 640/23379/19, від 25.02.2021 у справі № 640/8451/20, від 17.03.2021 у справі № 420/4581/20, від 30.03.2021 у справі № 640/25354/19, від 31.03.2021 у справі № 320/2449/20, від 15.04.2021 по справі №440/3166/20, згідно якого позивач набув право на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку, відповідно до статті 44 КЗпП.
Як зазначалося, розмір вихідної допомоги становить не менше середнього місячного заробітку.
Середній заробіток працівника відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 № 108/95-ВР визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок № 100).
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно із пункту 8 Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних дні за цей період.
Згідно чинного законодавства, з усіх нарахованих доходів утримуються обов'язкові платежі до бюджетів, військовий збір та податок з доходів фізичних осіб.
В матеріалах адміністративної справи знаходиться довідка Генеральної прокуратури України від 28.12.2019 № 18-1467зп, за якою середньомісячний заробіток позивача становить 28 914,71 грн.
Відтак, позовні вимоги про стягнення з відповідача вихідної допомоги у розмірі 28 914,71 грн є обґрунтованими.
Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв помилкове рішення про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Решта доводів учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Відповідно до частин першої, шостої статті 139 КАС при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки позивачем за розгляд справи у суді першої, апеляційної та касаційної інстанціях були понесені судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 4204 грн, то ці витрати належить стягнути з відповідача.
Керуючись статтями 34, 243, 311, 316, 321, 325, 328, 329, 331 КАС, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення коштів задовольнити.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01601, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням в розмірі 28 914 (двадцять вісім тисяч дев'ятсот чотирнадцять) грн 71 коп.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора (01601, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) сплачений судовий збір у розмірі 4204 (чотири тисячі двісті чотири) грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. В інших випадках постанова не підлягає касаційному оскарженню.
Головуючий суддя Є.О. Сорочко
Суддя Є.В. Чаку
Суддя І.В. Федотов