ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
Вн. № 1/182
м. Київ
13 квітня 2010 року 11:20 № 2а-12952/09/2670
за позовом Заступника Генерального прокурора України
до Державного комітету України у справах національностей та релігій
ОСОБА_1
ОСОБА_2
ОСОБА_7
ОСОБА_3
про скасування рішень від 28.03.2006р. №254, 255, 256, 257
Судова колегія у складі:
Головуючий суддя О.В. Бачун,
судді О.В. Головань, Ю.Т. Шрамко
секретар Р.М. Рисик
Представники:
від позивача: Красножон О.М. (посв. від 12.02.08 р.)
від відповідача (Комітет): Григор'єва М.А. (дов. від 12.04.10 р.)
від відповідачів (ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3): ОСОБА_8 (дов. від 30.09.08 р.)
Обставини справи:
Позовні вимоги заявлені про визнання протиправними та скасування рішень Державного комітету України у справах національностей та релігій про надання статусу біженця ОСОБА_1 (рішення № 256 від 28.03.06 р.), ОСОБА_2 (рішення № 255 від 28.03.06 р.), ОСОБА_7 (рішення № 257 від 28.03.06 р.) та ОСОБА_3 (рішення № 254 від 28.03.06 р.). Ухвалою суду від 24.11.08 р. зазначені справи об'єднані для спільного розгляду в одну справу № 2/329-2/332.
В судовому засіданні 13.04.10 р. оголошено вступну та резолютивну частини постанови про відмову у задоволенні позовних вимог.
Ознайомившись з матеріалами справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд, -
28.03.06 р. Державним комітетом у справах національностей та міграції було прийнято рішення про надання статусу біженців на підставі абз. 2 ст. 1 Закону України «Про біженців»у зв'язку з наявністю обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань за ознакою політичних переконань ОСОБА_1 (рішення № 256 від 28.03.06 р.), ОСОБА_2 (рішення № 255 від 28.03.06 р.), ОСОБА_7 (рішення № 257 від 28.03.06 р.) та ОСОБА_3 (рішення № 254 від 28.03.06 р.).
19.05.08 р. заступником Генерального прокурора України до Державного комітету України у справах національностей та релігій було принесено протест на рішення Комітету № 256 від 28.03.06 р. про надання статусу біженця ОСОБА_1, рішення Комітету № 257 від 28.03.06 р. про надання статусу біженця ОСОБА_7, рішення Комітету № 254 від 28.03.06 р. про надання статусу біженця ОСОБА_3, а 21.05.08 р. заступником Генерального прокурора України до Державного комітету України у справах національностей та релігій винесено протест на рішення Комітету № 255 від 28.03.06р. про надання статусу біженця ОСОБА_2
Вказані протести обґрунтовувалися тим, що проведеною Генеральною прокуратурою України перевіркою встановлено, що прийняті Комітетом рішення від 28.03.06 р. є незаконними та підлягають скасуванню, оскільки суперечать вимогам чинного законодавства.
Листом від 30.05.08 р. голова Комітету повідомив Генеральну прокуратуру України про відхилення всіх принесених протестів.
Заступник Генерального прокурора України звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовами про визнання протиправними та скасування рішень Комітету від 28.03.06 р.
Позивач -заступник Генерального прокурора України -вважає, що рішення Комітету є протиправним, оскільки Комітетом не було вчинено необхідних дій щодо встановлення справжніх фактів стосовно відповідачів, яким надано статус біженців, з огляду на наступне.
Комітетом відповідачам ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3 надано статус біженців з мотивів обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками політичний переконань. Такі висновки, на думку позивача, є суб'єктивними, і у матеріалах особових справ відповідачів відсутні документи або достовірні дані про те, що заявники могли переслідуватися з боку влади за політичними мотивами.
Тобто, на думку позивача, всупереч вимогам ч. 3 ст. 14 Закону України «Про біженців», Комітет не вчинив необхідних дій щодо встановлення справжніх фактів стосовно осіб, особові справи яких розглядалися, перевірки достовірності інформації, необхідної для прийняття рішення про надання статусу біженців відповідачам ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3
Правоохоронними органами Республіки Казахстан відповідачі притягуються до кримінальної відповідальності за вчинення тяжких злочинів неполітичного характеру на території Республіки Казахстан, а саме: ОСОБА_1 -за вчинення злочинів, передбачених ст.ст. 193, 222 Кримінального кодексу Республіки Казахстан (ст.ст. 209, 212 КК України) та обвинувачується у тому, що являючись засновником підприємства «Бастау»(м. Павлодар), використовуючи службове становище, за змовою групою осіб у 2001 році реалізував не обліковану продукцію, з якої не сплатив податки, чим державі заподіяв значну шкоду, а незаконно отримані кошти були легалізовані ним через підставних суб'єктів господарювання; ОСОБА_2 -за вчинення злочину, передбаченого ст. 222 Кримінального кодексу Республіки Казахстан (ст. 212 КК України) та обвинувачується у тому, що перебуваючи на посаді директора підприємства «Максімус-Павлодар»у 2001 році ухилився від сплати податків у великих розмірах; ОСОБА_7 -за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 237, ч. 3 ст. 28, п.п. б, з ч. 2 ст. 96 Кримінального кодексу Республіки Казахстан (бандитизм, організація вбивства при обтяжуючих обставинах); ОСОБА_3 -за вчинення злочинів, передбачених ст.ст. 307, 308 Кримінального кодексу Республіки Казахстан (ст.ст. 364, 365 КК України) та обвинувачується у тому, що працюючи головою Павлодарського територіального комітету державного майна та приватизації Міністерства фінансів Республіки Казахстан та начальником Департаменту комунальної власності Павлодарської області вчинив низку злочинів усупереч інтересів державної служби, чим заподіяно значні збитки державі.
Тому, на думку позивача, оскаржувані рішення Комітет прийняв всупереч підпункту »пункту »ст. 1 Конвенції про статус біженців, за яким її положення не поширюються на осіб, щодо яких є серйозні підстави вважати, що вони вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни, яка надала їм притулок, і до того, як вони були допущені до цієї країни як біженці.
Також в обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на те, що при наданні статусу біженців відповідачам ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3, Комітет не взяв до уваги, що, згідно з абз. 7 ст. 10 Закону України «Про біженців», статус біженця не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала у третій безпечній країні.
Зокрема, позивач вказував на те, що ОСОБА_1 упродовж 2002-2005 років проживав у Російській Федерації; ОСОБА_2 у 2003-2005 роках проживав у Російській Федерації, Турецькій Республіці та Арабській Республіці Єгипет; ОСОБА_7 у 2002-2005 роках проживав у Російській Федерації та Республіці Кіпр; ОСОБА_3 у 2002-2006 роках проживав у Російській Федерації.
Відповідач -Державний комітет у справах національностей та релігій -проти задоволення позовних вимог заперечив з таких підстав.
Рішення про надання статусу біженців громадянам Республіки Казахстан ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3 були прийняті Комітетом у повній відповідності до абз. 2 ст. 1 Закону України «Про біженців»із здійсненням всіх необхідних процедур, передбачених українським законодавством.
У відношенні відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3 обвинувальні вироки відсутні, а тому вони не можуть вважатися особами, які вчинили злочин.
Відповідно до наявних у особових справах відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3 матеріалів, перебіг подій щодо висунення обвинувачень, оголошення їх у міждержавний розшук та прийняття рішень про притягнення у якості обвинувачених за сукупністю діянь, передбачених відповідними статтями Кримінального кодексу Республіки Казахстан, виглядає наступним чином.
У 2001 році аким Павлодарської області ОСОБА_13 відкрито виступив з критикою існуючого режиму Казахстану і запропонував реформи: судову, політичну, місцевих органів.
19.11.01 р. акимом ОСОБА_13, віце прем'єр-міністром Жандосовим, міністром промисловості і торгівлі Аблязовим, депутатом парламенту Тохтасиновим проголошено про створення громадського руху «Демократичний вибір Казахстану»(ДВК), активістами якого стали відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3, що підтверджується матеріалами їх особових справ.
На підставі сфабрикованих кримінальних справ ОСОБА_13 інкримінували нанесення збитків державі, а Аблязову -зловживання під час перебування на посту Голови державної енергетичної компанії. Обидва були ув'язнені та почалися переслідування активістів громадського руху ДВК.
Оскільки друзі ОСОБА_13 -брати ОСОБА_7 -були власниками телерадіокомпанії «Ірбіс»та активістами ДВК, ними була розгорнута компанія щодо звільнення опозиціонерів (надавали слово правозахисникам, транслювали судовий процес над ОСОБА_13, випускали до ефіру багато інших матеріалів, спрямованих проти політики Президента країни Н. Назарбаєва). Влітку 2002 року телерадіокомпанія була позбавлена ліцензії та закрита.
У підприємства «Максімус-Павлодар», акціонерами якого були брати ОСОБА_7, розпочалися численні фінансові перевірки, обшуки, виїмки тощо.
У 2002 році проти братів ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було порушено кримінальні справи.
Зокрема, щодо ОСОБА_1 було порушено кримінальну справу щодо несплати податків. Як пояснював ОСОБА_1, під час допитів у кримінальній поліції, його примушували дати неправдиві свідчення проти ОСОБА_13. В обмін пропонувалося закриття кримінальних справ за амністією.
Щодо ОСОБА_2 також було порушено кримінальну справу щодо несплати податків. Як пояснював ОСОБА_2 під час допитів у фінансовій поліції, його примушували дати неправдиві свідчення на братів ОСОБА_1 щодо їх фінансової діяльності. В обмін пропонувалося закриття кримінальних справ за амністією.
ОСОБА_7 обвинувачувався у організації замовного вбивства директора підприємства «Хімпродукт»ОСОБА_14. Проте, особу начебто безпосереднього виконавця замовлення ОСОБА_7 -громадянина Російської Федерації ОСОБА_15, якого було затримано у РФ на вимогу казахстанських слідчих, Томський обласний суд РФ повністю виправдав, а Верховний Суд Російської Федерації залишив вирок суду без змін. Відповідно до Мінської Конвенції, учасниками якої є і Казахстан, і Росія, і Україна, особа, виправдана в країні, яка підписала Конвенцію, є невинною і в інших країнах-учасницях Конвенції. В цих країнах відносно такої особи повинно бути припинено переслідування.
ОСОБА_3 з 1998 до 2001 року займав відповідальні посади у Павлодарській області Республіки Казахстан: Голови державного територіального комітету держмайна, керівника Департаменту комунальної власності, заступника акима області.
У грудні 2001 року ОСОБА_3 було залучено у якості свідка по кримінальній справі з обміну державного майна (фармацевтичні склади) на приватний об'єкт (також склад). Згодом слідчим з особливо важливих питань обласного ГУВС було винесено рішення про затримання ОСОБА_3 і змінено його процесуальний статус з свідка на підозрюваного. Після цього йому декілька разів було запропоновано надати компрометуючу інформацію на лідера громадського руху «Демократичний вибір Казахстану»ОСОБА_13, а питання по кримінальній справі з обміну державного майна ОСОБА_3 взагалі не ставилися.
У січні 2002 року у зв'язку з тим, що перебування ОСОБА_3 у слідчому ізоляторі мало великий суспільний резонанс і обговорювалося у засобах масової інформації, йому змінюють запобіжний захід на підписку про невиїзд.
Після зміни слідчої групи, ОСОБА_3 знову почали допитувати, і йому стало відомо, що він знову буде підданий арешту.
За таких обставин відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3 змушені були залишити Республіку Казахстан.
Підтвердженням переслідування відповідачів за політичними мотивами послугували також звернення Республіканського громадського об'єднання «За справедливий Казахстан»№ 62 від 07.10.05 р. та № 385 від 10.04.07 р., а також особисте звернення до Комітету ОСОБА_13 від 15.09.05 р.
Тому, на думку Комітету, по справах заявників -громадян Республіки Казахстан ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3, зібрано достатньо доказів того, що вони мають цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками політичних переконань, перебувають за межами країни своєї громадянської належності та не можуть користуватися захистом цієї країни, а тому рішення Комітету є законними та прийнятті відповідно до чинного законодавства України.
Відповідачі -ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3, які діяли через свого представника, -проти задоволення позовних вимог заперечили з таких підстав.
Додатково до пояснень комітету зазначили, що у адміністративному позові не наводиться жодних порушень Комітетом процедури надання статусу біженця, яка встановлена Законом України «Про біженців».
Виходячи з ч. 2 ст. 19 Конституції України, оскаржувані рішення Комітету будуть протиправними, якщо дії з їх прийняття вчинялися не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Законом України «Про біженців», тобто при прийнятті оскаржуваних рішень Комітетом порушено процедуру надання ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 статусу біженців, оцінка відомостей, які подаються особою для отримання статусу біженця, відноситься до виключної компетенції Комітету.
Також представник відповідачів вказала, що Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) відповідачам надано посвідчення біженців, а саме: ОСОБА_1 -посвідчення біженця УВКБ ООН № 08 -018 від 09.10.09 р.; ОСОБА_2 -посвідчення біженця УВКБ ООН № 08 -020 від 12.10.09 р.; ОСОБА_7 -посвідчення біженця УВКБ ООН № 08 -019 від 09.10.09 р.; ОСОБА_3 -посвідчення біженця УВКБ ООН № 08 -021 від 28.09.09 р.
При розгляді питання про надання статусу біженця вищевказаним особам УВКБ ООН розглядалися ті ж дані та відомості, які були підставою для надання статусу біженця Комітетом, а тому і Комітет, і УВКБ ООН дійшли до тотожного висновку про наявність підстав для надання статусу біженця вищевказаним громадянам Республіки Казахстан.
Окрім цього, задоволення позовних вимог позивача про визнання протиправними та скасування рішень Комітету про надання статусу біженців громадянам Республіки Казахстан ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 є неможливим, оскільки у такому разі вказаних осіб буде позбавлено правового статусу біженців у спосіб, не передбачений чинним законодавством України, оскільки скасування рішень Комітету у випадку задоволення позову автоматично позбавить вказаних громадян Республіки Казахстан статусу біженців.
Для набуття статусу біженців ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 надали численні публікації щодо політичної ситуації в Казахстані та переслідування опозиції у цій країні. Вказаними особами було надано Комітету офіційні звіти щодо ситуації в Республіці Казахстан таких міжнародних організацій та установ як Єврокомісія, «Міжнародна амністія», Державний департамент США, ОБСЄ, а також численні звернення правозахисників та матеріали інформагентств. Тому, Комітет, проаналізувавши політичну ситуацію у Республіці Казахстан, мав всі підстави для надання громадянам Республіки Казахстан ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 статусу біженців.
Також представник позивача надав суду рішення Європейського суду з прав людини у справі від 18.02.10 р. у справі № 54131/08 «ОСОБА_7 та інші проти України». Заявниками по цій справі Європейського суду з прав людини були відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 Вказаним рішення Європейського суду з прав людини визнано, що екстрадиція заявників до Казахстану була б порушенням ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, а також було визнано порушення ст. 13 Конвенції. Окрім цього, у рішенні Європейського суду з прав людини встановлено, що кримінальне переслідування відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 в Республіці Казахстан відбувалося у зв'язку з їх політичними переконаннями і підтримкою опозиційного руху Казахстану. На підставі вказаного рішення Європейського суду з прав людини Генеральною прокуратурою України 23.02.10 р. прийнято рішення про відмову у задоволенні запиту Генеральної прокуратури Республіки Казахстан про екстрадицію відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 в Казахстан для притягнення до кримінальної відповідальності.
Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників сторін, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню з таких підстав.
Предметом спору по даній справі є прийняття Комітетом рішення щодо чотирьох осіб про надання їм статусу біженців, підстави надання їм цього статусу аналогічні, підстави переслідування їх у Казахстані між собою пов'язані, у зв'язку з чим суд погоджується з попередньо винесеною іншим складом суду ухвалою від 24.11.08 р. про об'єднання позовів Генеральної прокуратури України в одне провадження.
До законодавчої бази системи захисту біженців в Україні належать чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, серед яких Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року, Угода між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, Конституція України, Закон України «Про біженців»та інші нормативно-правові акти.
Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, встановлення державних гарантій захисту біженців здійснюється відповідно до Закону України «Про біженців».
Відповідно до абз. 2 ст. 1 Закону України «Про біженців», біженець -це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно зі ст. 6 Закону України «Про біженців», прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця належить до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції.
Тобто, відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців»Комітет визначено як єдиний орган, який наділений повноваженнями щодо прийняття рішень про надання статусу біженця.
Частиною 5 ст. 14 Закону України «Про біженців», на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, спеціально уповноважений орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця.
У судовому засіданні представник позивача визнав, що при розгляді питання про надання статусу біженців відповідачам ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 та прийнятті оскаржуваних рішень Комітетом дотримано процедуру, визначену Законом України «Про біженців», але рішення було прийнято суб'єктивно та без урахування всіх обставин справи. Зокрема, Комітетом не було взято до уваги, що всі відповідачі, яким надано статус біженців, вчинили на території Республіки Казахстан тяжкі злочини неполітичного характеру, а також ту обставину, що відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебували у третіх безпечних країнах.
Відповідно до ст. 1 Конвенції про статус біженців, положення цієї Конвенції не поширюються на осіб, щодо яких є серйозні підстави вважати, що вони вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни, яка надала їм притулок, і до того, як вони були допущені до цієї країни як біженці, а на підставі абз. 3 ст. 10 Закону України «Про біженців»-статус біженця не надається особі, яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів.
В обґрунтування своєї правової позиції, позивач посилається на те, що правоохоронними органами Республіки Казахстан відповідачі притягуються до кримінальної відповідальності за вчинення тяжких злочинів неполітичного характеру на території Республіки Казахстан, а саме: ОСОБА_1 -за вчинення злочинів, передбачених ст.ст. 193, 222 Кримінального кодексу Республіки Казахстан (ст.ст. 209, 212 КК України) та обвинувачується у тому, що являючись засновником підприємства «Бастау»(м. Павлодар), використовуючи службове становище, за змовою групою осіб у 2001 році реалізував не обліковану продукцію, з якої не сплатив податки, чим державі заподіяв значну шкоду, а незаконно отримані кошти були легалізовані ним через підставних суб'єктів господарювання; ОСОБА_2 -за вчинення злочину, передбаченого ст. 222 Кримінального кодексу Республіки Казахстан (ст. 212 КК України) та обвинувачується у тому, що перебуваючи на посаді директора підприємства «Максімус-Павлодар»у 2001 році ухилився від сплати податків у великих розмірах; ОСОБА_7 -за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 237, ч. 3 ст. 28, п.п. б, з ч. 2 ст. 96 Кримінального кодексу Республіки Казахстан (бандитизм, організація вбивства при обтяжуючих обставинах); ОСОБА_3 -за вчинення злочинів, передбачених ст.ст. 307, 308 Кримінального кодексу Республіки Казахстан (ст.ст. 364, 365 КК України) та обвинувачується у тому, що працюючи головою Павлодарського територіального комітету державного майна та приватизації Міністерства фінансів Республіки Казахстан та начальником Департаменту комунальної власності Павлодарської області вчинив низку злочинів усупереч інтересів державної служби, чим заподіяно значні збитки державі.
Проте, таке посилання позивача не може бути взяте до уваги судом з огляду на наступне.
Статтею 62 Конституції України встановлено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
У відношенні відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 обвинувальний вирок суду відсутній, а тому вони не можуть вважатися особами, які вчинили злочини.
Судом береться до уваги, що Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) випускає Керівні записки (Керівництва) в рамках свого мандата, передбаченого Статутом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців 1950 року, згідно зі ст. 35 Конвенції про статус біженців та ст. 11 Протоколу до неї, які є обов'язковими для України як однієї із сторін Конвенції та Протоколу до неї.
Зокрема, відповідно до п.п. 81, 82 Керівництва щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців (відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року), ухваленого УВКБ ООН у 1992 році, про надання статусу біженця внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками політичних переконань встановлено наступне: хоча у визначені йде мова про переслідування «за політичні переконання», не завжди можливо встановити причинний зв'язок між вираженою думкою і відповідними заходами, від яких страждає або яких побоюється заявник. Такі заходи дуже рідко застосовуються безпосередньо у зв'язку з «переконаннями». Найчастіше ці заходи приймають вигляд санкції за начебто злочинні дії. Існування переслідувані «за політичні переконання»передбачає, що заявник має переконання, які або були виражені, або звернули на себе увагу влади.
Окрім цього, згідно з п. 21 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», визначено, що при розгляді зазначених справ, судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таким чином, і УВКБ ООН у своїх Керівництвах, і Пленум Вищого адміністративного суду України, звертає увагу на те, що визначальною при наданні статусу біженця є саме суб'єктивна сторона, тобто ставлення особи до її переслідування у країні походження.
Як вбачається з матеріалів справи, а саме даних особових справ відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3, жоден з них не приховував та не заперечував факту того, що у Республіці Казахстан проти них порушені кримінальні справи.
Разом з цим, порушення кримінальних справ заявники пов'язували виключно зі своєю політичною діяльністю, а саме підтримкою опозиційних сил у Республіці Казахстан. Кримінальні справи відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 визначали як засіб тиску на них з боку правоохоронних органів Республіки Казахстан з метою отримання свідчень проти лідера опозиційного руху Казахстану ОСОБА_13.
Відповідно до п. 22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», встановлено, що при розгляді справ про оскарження рішень щодо надання статусу біженця судам у кожному разі необхідно перевіряти, у тому числі, додержання спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції вимог статті 10 Закону України «Про біженців», пункту »статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року, що визначають умови, за яких статус біженця не надається. При цьому, досліджуючи та оцінюючи інформацію про країну походження, суд повинен брати до уваги дотримання відповідною країною міжнародних стандартів з кримінального правосуддя. Тобто, звинувачення особи іноземним органом влади (на відміну від міжнародного кримінального суду) або коли ця особа є суб'єктом запиту про екстрадицію не повинно автоматично розглядатись як підстава для виключення з процедури статусу біженця. Достовірні докази свідків або інші джерела надійної інформації, які розглядаються на противагу тверджень заявника (включаючи оцінку їх правдивості) можуть також слугувати достатніми доказами для проведення аналізу щодо виключення за статтею 1 F Конвенції про статус біженців 1951 року.
Відповідачами ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 до Комітету було надано численні публікації щодо політичної ситуації в Казахстані та переслідування опозиції у цій країні, в тому числі офіційні звіти щодо ситуації в Республіці Казахстан таких міжнародних організацій та установ як Єврокомісія, «Міжнародна амністія», Державний департамент США, ОБСЄ, а також звернення правозахисників та матеріали інформагентств.
При цьому, суд бере до уваги ту обставину, що у рішенні Європейського суду з прав людини у розділі ІІІ «Міжнародні матеріали з приводу ситуації з правами людини у Казахстані, що стосуються справи», також знайшли своє відображення та проаналізовані ті документи, які були надані заявниками, та стосуються, зокрема, дотримання Казахстаном міжнародних стандартів з кримінального правосуддя, а саме: Заключні зауваження Комітету проти тортур від 12.12.08 р., звіти «Хьюман Райтс Уотч»та «Міжнародної амністії»з приводу кримінального переслідування лідерів опозиційної партії «Демократичний вибір Казахстану»та інших, що знаходяться в опозиції до казахстанської влади.
Також, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 18.02.10 р. встановив, що відповідно до інформації з приводу ситуації з правами людини в Казахстані, отриманої від Комітету ООО проти тортур, «Хьюман Райтс Уотч»та «Міжнародної амністії», має місце численна кількість достовірних повідомлень про тортури, погане поводження з заарештованими, постійні побиття та застосування сили проти підозрюваних у скоєнні правопорушень з боку казахстанських правоохоронних органів з метою отримання зізнання. Окрім цього, виявлено, що особи, пов'язані з політичною діяльністю в Казахстані, піддавались та продовжують піддаватися різним формам тиску з боку влади, здебільшого спрямованим на їх покарання і перешкоджання їм у зайнятті опозиційною діяльністю. В цьому контексті суд зазначив, що посилання заявників про політичні переслідування в Казахстані були підтверджені українською владою у рішеннях, якими заявникам було надано статус біженців. Суд не сумнівається у достовірності та надійності вищенаведеної інформації, а Уряд-відповідач не зміг надати жодних доказів чи аргументів, які б могли спростувати твердження, які містяться у звітах. Відповідно, суд прийшов до висновку, що побоювання заявників з приводу можливого негативного поводження в Казахстані обґрунтовані (п.п. 49, 50, 52 рішення Європейського суду з прав людини).
Відповідно до ч. 2 ст. 8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а згідно зі ст.ст. 2, 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими для виконання Україною; суди застосовують при розгляді справ практику Суду як джерело права.
На підставі вищевикладеного, та керуючись рішенням Європейського суду з прав людини від 18.02.10 р., суд вважає встановленим, що відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 мали цілком обґрунтовані побоювання стати жертвами переслідувань за ознаками політичних переконань, а тому рішення Комітету про надання їм статусу біженців є законними та прийняті Комітетом при належному з'ясуванні всіх обставин.
Не беруться судом до уваги і посилання позивача на те, що відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебували у третіх безпечних країнах, що унеможливлює набуття ними статусу біженців з огляду на наступне.
Абзацом 3 ст. 10 Закону України «Про біженців»встановлено, що статус біженця не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця, перебувала в третій безпечній країні.
Відповідно до абз. 6 ст. 1 Закону України «Про біженців», третя безпечна країна -країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, за винятком випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколу про статус біженців 1967 року, враховуючи принцип невислання; має національне законодавство у сфері притулку та біженців, і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання притулку.
У заявлених позовах, позивач посилався, що ОСОБА_1 упродовж 2002-2005 років проживав у Російській Федерації; ОСОБА_2 упродовж 2003-2005 років проживав у Російській Федерації, Турецькій Республіці та Арабській Республіці Єгипет; ОСОБА_7 упродовж 2002-2005 років проживав у Російській Федерації та Республіці Кіпр; ОСОБА_3 упродовж 2002-2006 років проживав у Російській Федерації.
Як вбачається з матеріалів справи, а саме матеріалів особових справ відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3, наданих Комітетом, відповідачі не лише не приховували і не заперечували факту перебування у інших країнах до прибуття в Україну, але і пояснювали причини, чому вони не скористалися захистом тих країн.
Зокрема, ОСОБА_1 під час співбесіди з ним пояснив, що після того, як залишив Казахстан, він деякий час проживав у Російській Федерації, але із заявою про надання статусу біженця не звертався, будучи упевненим, що його одразу передадуть до правоохоронних органів Казахстану.
ОСОБА_2 під час співбесіди з ним також пояснив, що після того, як залишив Казахстан, він деякий час проживав у Російській Федерації, але із заявою про надання статусу біженця не звертався, будучи упевненим, що його одразу передадуть до правоохоронних органів Казахстану. Після прибуття в Україну, ОСОБА_2 виїжджав на нетривалий час до Туреччини (один тиждень) та до Єгипту (три дні). Вказані поїздки здійснювалися з метою лікування.
ОСОБА_7 також пояснив, що після того, як залишив Казахстан, він деякий час проживав у Російській Федерації, але із заявою про надання статусу біженця не звертався, будучи упевненим, що його одразу передадуть до правоохоронних органів Казахстану. Окрім цього, повідомив, що на території Російської Федерації за ним велося постійне стеження.
ОСОБА_3 також пояснив, що після того, як залишив Казахстан, він деякий час проживав у Російській Федерації, але із заявою про надання статусу біженця не звертався, будучи упевненим, що його одразу передадуть до правоохоронних органів Казахстану. Окрім цього, повідомив, що у м. Челябінську, де мешкає його сім'я, правоохоронні органи Російської Федерації встановили негласний контроль за його родиною і намагалися встановити його місце перебування.
Також всі відповідачі пояснювали, що оскільки всі вони підтримували опозицію Казахстану, то лише з цих підстав їх було б видано до Казахстану Російською Федерацією.
Таким чином, дослідивши вищевикладені матеріали справи та проаналізувавши правові норми Закону України «Про біженців», суд приходить до висновку, що надане в абз. 6 ст. 1 Закону України «Про біженців»поняття «третя безпечна країна»містить в собі суб'єктивні чинники для визначення такої країни як безпечної. Таким чином, оскільки відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3, які до прибуття в Україну проживали у Російській Федерації, не визначали її як безпечну для себе, про що повідомили Комітет при розгляді питання про надання їм статусу біженців, то у Комітету не було правових підстав для відмови у наданні їм статусу біженців на підставі абз. 3 ст. 10 Закону України «Про біженців».
Окрім цього, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд бере до уваги той факт, що відповідачам підтверджено статус біженця Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, про що видано посвідчення біженців, а саме ОСОБА_1 -посвідчення біженця УВКБ ООН № 08 -018 від 09.10.09 р.; ОСОБА_2 -посвідчення біженця УВКБ ООН № 08 -020 від 12.10.09 р.; ОСОБА_7 -посвідчення біженця УВКБ ООН № 08 -019 від 09.10.09 р.; ОСОБА_3 -посвідчення біженця УВКБ ООН № 08 -021 від 28.09.09 р. Зокрема, у посвідченнях зазначено, що відповідачі підпадають під захист Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців і повинні бути захищеними від примусового повернення до країни, де існуватиме загроза їх життю чи свободі.
Таким чином, і УВКБ ООН, і Комітет дійшли тотожного висновку про надання відповідачам ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 статусу біженців як особам, що мають цілком обґрунтовані побоювання стати жертвами переслідувань за ознаками політичних переконань.
На підставі ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
В даному випадку рішення Комітету про надання статусу біженців відповідачам ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 були прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом України «Про біженців», а також на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, що є підставою для відмови у задоволені позовних вимог.
Окрім цього, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до частин 1, 2 ст. 99 КАС України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами; для звернення до адміністративного суду встановлюється річний строк. За ч. 1 ст. 100 КАС України, пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.
Представником відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3 подано заяву про застосування наслідків пропуску строку звернення до суду, а представник Комітету заявила про пропуск строку звернення до адміністративного суду усно у судовому засіданні.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов подано з порушенням строків звернення до суду, так як Генеральна прокуратура України оскаржує рішення від 28.03.06 р., подаючи позов 19.05.08 р.
На виконання вимог ухвали Вищого адміністративного суду України від 02.09.09 р. судом з'ясовано, що Генеральна прокуратура України має достатньо конституційних повноважень, які надають їй можливості вчасно реагувати на порушення, на її думку, вимог закону. Пред'являючи позов через рік після пропуску передбаченого законом строку, позивач не мотивує поважність причин його пропуску. Однак, враховуючи, що Генеральною прокуратурою України пред'явлено необгрунтований позов по суті, суд відмовляє в його задоволенні по суті.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 160-163, 186 КАС України, суд, -
1. У задоволені позовних вимог відмовити.
2. Постанова може бути оскаржена в порядку ст. 186 КАС України.
Головуючий Суддя О.В. Бачун
Судді О.В. Головань Ю.Т. Шрамко
Постанову у повному обсязі складено 19.04.10 р.