справа №761/24223/2018 Головуючий у І інстанції - Пінкевич Н.С.
апеляційне провадження №22-ц/824/6549/2021 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
20 квітня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Немудрої Ю.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 жовтня 2020 року
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав, -
встановив:
У червні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до Києво-Святошинського районного суду Київської області із позовом до ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав, мотивуючи свої вимоги тим, що вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 .
Від шлюбу мають спільну дитину ОСОБА_3 , 2010 року народження.
Спільне життя не склалось та за рішенням суду їх шлюб було розірвано в 2011 році.
Фактично вони припинили спільне проживання, коли дитині було два місяці.
Дитина залишилась проживати разом з нею та повністю перебуває на її утриманні.
Вона самостійно займається вихованням дитини, забезпечила дитині гарні умови проживання, навчання.
Батько дитини не займається вихованням, не цікавиться її долею, не забезпечує матеріально, взагалі не спілкується з дитиною.
Дитина не знає батька та не має до нього жодних почуттів.
Відповідач ухиляється від виконання обов'язків як батько щодо піклування про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчанням, підготовкою до самостійного життя, спілкування з дитиною в обсязі, необхідному для нормального самоусвідомлення, надання дитиною доступу до культурних та інших цінностей, створення умов для отримання нею освіти.
Тому відповідач має бути позбавлений батьківських прав.
Просила суд позбавити ОСОБА_1 батьківських прав відносно неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2020 року, позов ОСОБА_2 задоволено.
Позбавлено батьківських прав ОСОБА_1 батьківських прав відносно неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилався на те, що вирішуючи спір, суд прийняв до уваги поданий висновок служби в справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації.
Судом було проігноровано заперечення відповідача, щодо прийняття та врахування наведеного висновку, як такого, що складений без обстеження умов проживання відповідача; складений без врахування пояснень відповідача; комісією не надано відповідачу можливості письмовими доказами довести щодо утворення перешкод з боку іншого з батьків з яким проживає дитина у побаченні з нею; комісією не враховано, що до відповідача не застосовувались вимоги та рекомендації органів опіки та піклування, служб у справах неповнолітніх щодо зміни ставлення до дитини; не визначено, що позивач не зверталась до органів опіки та піклування з приводу не виконання відповідачем своїх обов'язків стосовно дитини; не взято до уваги зміни визначеної адреси для проживання дитини; не взято до уваги що між позивачем та відповідачем напружені стосунки.
Звертає увагу, що позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише при наявності вини у діях батьків.
Судом при винесенні рішення не досліджувалась та не надавалась оцінка діям позивача, щодо не звернення до органу опіки та піклування з приводу не виконанням відповідачем батьківських обов'язків або його розшуку.
Також суд не надав оцінки тим доказам, що відповідач відкрив та перераховував на дитячу картку юніор кошти для дитини, а також скриншоту переписки з позивачем, з якої вбачається намагання відповідача спілкуватись з дитиною.
Судом не прийнято до уваги, що позивач не повідомляв відповідача про вибір дошкільного а згодом шкільного закладу, про відвідування дитиною музичної школи та лікувальні заходи.
Звертає також увагу на те, що він з 2018 року здійснював неодноразові спроби щодо спілкування з дитиною, просив позивача надати можливість спілкування з дитиною, направляв на адресу позивача рекомендовані відправлення з проханням повідомити про місце та час спілкування з дитиною, але дані звернення залишені поза увагою позивача.
Картковий рахунок відкритий ним для ОСОБА_3 поповнюється відповідачем, але не використовується дитиною.
Позивач відмовляється надавати телефон дитини відповідачу, не пояснюючи причин такої відмови.
Позивач жодного разу не повідомила та не надала можливості відповідачу поспілкуватись з дитиною, категорично відмовляється надавати відповідачу дозвіл на виїзд з дитиною за кордон на відпочинок, дана поведінка є незмінною.
Просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 жовтня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав відмовити у повному обсязі.
На апеляційну скаргу ОСОБА_2 подала відзив, який обґрунтовувала тим, що ОСОБА_3 має повних 10 років і не знайома особисто зі своїм батьком ОСОБА_1 , що є головним фактом та свідчить про ухилення від виконання своїх обов'язків та відмову від реалізації своїх батьківських прав апелянтом.
Зазначає, що за майже 9 років життя дитини жодного звернення до служби у справах дітей, поліції, суду від ОСОБА_1 не надходило, жодного звернення за захистом своїх прав чи прав дитини.
Відсутні будь-які докази намагання апелянта не тільки приймати участь у вихованні та утриманні дитини, а й відсутні докази бажання познайомитися з донькою і навпаки судом першої інстанції встановлено тривале та стійке небажання виконувати батьківські обов'язки апелянтом.
Вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, законним та направленим на захист інтересів неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Просила апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 жовтня 2020 року без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 30 липня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 06 листопада 2011 року шлюб між сторонами розірвано.
Батьками неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
Після припинення спільного проживання ОСОБА_1 бачився останній раз з дитиною приблизно років вісім тому, до служби в справах дітей або суду батько не звертався щодо наявності перешкод у побаченнях з дитиною, надавав згоду на виїзд дитини за кордон, аліменти на утримання дитини у примусовому порядку не стягувались, після подання позову відповідач надав позивачу банківську картку з коштами для матеріального утримання.
З характеристики на вихованку ДНЗ №590 ОСОБА_3 , 2010 року народження, пояснювальною записки класовода СШ №252, характеристики з музичної школи №36 вбачається, що батько ОСОБА_3 , 2010 року народження, участі в навчанні дитини не приймав.
При розгляді справи служба в справах дітей Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації надала висновок про доцільність позбавлення ОСОБА_1 батьківських прав щодо його неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , 2010 року народження.
При прийнятті висновку, службою враховано ставлення та піклування батьків про свою дитину протягом останніх п'яти років, їх участь в житті дитини.
ОСОБА_1 не надав доказів на спростування висновку служби в справах дітей, а саме, що його участь в житті дитини за останні роки полягала лише в наданні дозволу на виїзд дитини за кордон.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, та позбавляючи ОСОБА_1 батьківських прав щодо його неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , 2010 року народження, суд першої інстанції виходив з того, що має місце ухилення батька від виконання своїх обов'язків, а саме протягом восьми років він не піклувався про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, не забезпечував необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, не спілкувався взагалі з дитиною, не надавав дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей, не сприяв засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі, не виявляв інтересу до її внутрішнього світу, не створив умов для отримання нею освіти.
Причому в житті інших своїх дітей відповідач приймав та приймає активну участь.
Зазначені фактори, в своїй сукупності можна розцінити як ухилення від виховання дитини та наявність винної поведінки батька, коли дитина взагалі за роки свідомого життя ні разу не бачила свого батька, не отримувала від нього подарунків, не отримувала привітань на свята, який ні разу не спробував налагодити зв'язок з дитиною, тобто свідомо нехтував своїми обов'язками, які мають систематичний та постійних характер, а саме аж вісім років.
З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права.
В силу статті 9 Конституції України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства і закріплює мінімальні гарантії в галузі прав людини, які можуть бути розширені в національному законодавстві, яке в свою чергу в силу взятих на себе Україною зобов'язань не може суперечити положенням Конвенції (стаття 19 Закону України «Про міжнародні договори» від 29 червня 2004 року № 1906-ІV, стаття 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів).
Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов'язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.
Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини.
Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.
У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейським судом з прав людини наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54).
Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).
Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява №2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини.
На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.
При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним (параграф 76).
ЄСПЛ зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися.
Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.
Інтерес дитини складається з двох аспектів.
З одного боку цей інтерес вимагає, що зв'язки дитини з її сім'єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім'я виявилася особливо непридатною.
Звідси випливає, що сімейні зв'язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, «відновити» сім'ю.
З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров'ю та розвитку дитини (Мамчур проти України, №10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що у справах стосовно дітей у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, виходячи із об'єктивних обставин спору, а потім осіб, які висувають відповідні вимоги.
У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Згідно частин 1-4 ст.150 Сімейного кодексу України, батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.
Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Батьки зобов'язані поважати дитину.
За приписами ч.1 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства», виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини.
На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.
Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Процедура, підстави та правові наслідки позбавлення батьківських прав передбачені нормами СК України (статті 164-167).
Відповідно до ч.1 ст.164 СК України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Згідно із ст.166 СК України, позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька, так і для дитини.
Згідно роз'яснень, які містяться в п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення батьківських прав» №3 від 30 березня 2007 року, позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Окрім цього, системний аналіз норм сімейного права дає підстави вважати, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не дають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Пунктами 1,2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
За правилами статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.
Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини.
Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
У рішенні Європейського суду від 18 грудня 2008 року по справі «Савіни проти України» зазначається «що хоча національним органам надається певна свобода розсуду у вирішенні питань щодо встановлення державної опіки над дитиною, вони повинні враховувати, що розірвання сімейних зав'язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин.
Відповідне рішення має підкріплюватися достатньо переконливими і зваженими аргументами на захист інтересів дитини, і саме держава повинна переконатися в тому, що було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини».
Держава має позитивний обов'язок вживати виважених і послідовних заходів зі сприяння возз'єднанню дітей зі своїми біологічними батьками, дбаючи при досягненні цієї мети про надання їм можливості підтримувати регулярні контакти між собою та якщо це можливо, не допускаючи розлучення братів і сестер (пункт 52 рішення Європейського Суду у справі «Савіни проти України»).
Водночас згідно з частинами другою та четвертою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Врахування обставин, які підпадають під визначення дій особи, як «ухилення від виконання батьківських обов'язків» не вичерпуються наведеним вище переліком і підлягають розширеному тлумаченню залежно від особливостей кожної конкретної ситуації.
Відповідно до висновку служби в справах дітей Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, даною службою враховано ставлення та піклування батьків про свою дитину протягом останніх п'яти років, їх участь в житті дитини.
Витягом з протоколу засідання комісії також підтверджено, що ОСОБА_1 залишив засідання служби у справах дітей до його завершення, не надав доказів чи пояснень щодо неможливості приймати участь в житті дитини, не висловив свою точку зору щодо медіації та будь-яких інших обставин, причин неможливості приймати участь в житті дитини.
ОСОБА_1 не надав, а матеріали справи не містять доказів на спростування вищезазначеного висновку служби в справах дітей Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації.
Колегія суддів вважає, що саме по собі заперечення відповідачем факту позбавлення батьківських прав не достатньо для скасування рішення суду першої інстанції та відмови у задоволенні позову.
Відповідно до положень ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Суд першої інстанції всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно дослідив наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позову.
Викладені в апеляційній скарзі доводи на думку колегії суддів є не переконливими, не знайшли свого підтвердження в ході перегляду справи судом апеляційної інстанції та є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з вимогами ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлений 23 квітня 2021 року
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба