21 квітня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/1631/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Чумака Ю. Я., Уркевича В. Ю.,
секретар судового засідання - Астапова Ю. В.,
розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Аскона Груп» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2020 (колегія суддів: Разіна Т. І., Шаптала Є. Ю., Коробенко Г. П.) та рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2020 (суддя Грєхова О. А.) у справі
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Аскона Груп» до Акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Ділайн лтд», про визнання недійсним договору,
за участю представників:
позивача - Руденка А. О..
відповідача - Уколова О. Л.,
третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - не з'явилися,
Короткий зміст позовних вимог
1. У лютому 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Аскона Груп» (далі - ТОВ «Аскона Груп») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» (далі - АТ КБ «Приватбанк» або банк) про визнання недійсним на підставі частини першої статті 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) укладеного між ними договору поруки № 4Д13445И/П від 15.11.2016 у зв'язку з тим, що цей правочин вчинено під впливом введення позивача в обману.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
2. 15.11.2016 між ТОВ «Аскона Груп» як поручителем та АТ КБ «Приватбанк» як кредитором укладено договір поруки № 4Д13445И/П, згідно з яким поручитель поручився перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Ділайн Лтд» (далі - ТОВ «Ділайн Лтд» або боржник) своїх зобов'язань за кредитним договором від 08.07.2013 № 4Д13445И з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом. За умовами цього договору сторони домовилися про те, що у випадку невиконання боржником зобов'язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування ним.
3. Згідно з домовленістю сторін, викладеною у пунктах 8, 10 договору поруки, до поручителя, що виконав обов'язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договору (ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов'язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов'язання. Кредитор зобов'язаний у випадку виконання поручителем обов'язку боржника за кредитним договором передати поручителю протягом п'яти робочих днів банку з моменту виконання обов'язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов'язки боржника за кредитним договором.
4. Позивач перерахував відповідачу грошові кошти за виконання зобов'язань за кредитним договором і наполягає на тому, що отримання кредитних коштів було з метою погашення зобов'язань «старих боржників» банку в рамках реалізації плану «трансформації» кредитного портфеля банку, ініційованого Національним банком України (далі - НБУ), оскільки розмір кредиту співпадає з розміром заборгованості, погашеної позивачем за зобов'язаннями «старих боржників». Укладення кредитного договору та спірного договору поруки було направлено на отримання позивачем прибутку від реалізації активів «старих боржників» або набуття прав власності на такі активи.
5. Звертаючись до суду цим позовом, ТОВ «Аскона Груп» послалося на те, що АТ КБ «Приватбанк», володіючи повною фінансовою інформацією про товариство, усвідомлюючи його високі економічні показники діяльності, висунув позивачу пропозицію щодо можливості його участі у процедурі «трансформації» кредитного портфеля АТ КБ «Приватбанк», ініційованій НБУ, та відповідно до рішення правління НБУ від 05.10.2016 №323/БТ, АТ КБ «Приватбанк» зобов'язаний розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля. За твердженнями позивача, АТ КБ «Приватбанк» наголошував на тому, що кредитні зобов'язання попередніх боржників забезпечені ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше. Про ліквідність забезпечення зобов'язань боржників також свідчили дані окремої фінансової звітності за Міжнародними стандартами фінансової звітності та звіт незалежного аудитора 31.12.2015 (Товариства з обмеженою відповідальністю аудиторської фірми «Прайсвортерхаускуперс (аудит)» та окремою фінансовою звітністю та звітом незалежного аудитора 31.12.2016 (Товариства з обмеженою відповідальністю «Ернст енд Янг аудиторські послуги»), розміщені на веб-сайті АТ КБ «Приватбанк».
6. Позивач наголосив на тому, що, оцінивши пропозицію АТ КБ «Приватбанк», між сторонами укладено договір поруки, спрямований на отримання прибутку від реалізації таких активів або набуття права власності на них, так як зі слів банку сукупна вартість активів, переданих такими третіми особами в якості забезпечення своїх зобов'язань банку, у декілька разів перевищує заборгованість таких осіб перед банком, при цьому, обов'язковою умовою, на якій наполягав позивач, було набуття ним права власності на акти, що забезпечували би зобов'язання боржників перед банком, що передбачено сторонами у пункті 10 договору поруки.
7. Після завершення процесу переоформлення боргів боржників перед банком рішенням НБУ від 18.12.2016 № 498-р АТ КБ «Приватбанк» визнано неплатоспроможним, у результаті чого відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2016 № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи» АТ КБ «Приватбанк» перейшов у власність держави, при цьому його зобов'язання щодо передання позивачу документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими забезпечені зобов'язання боржників, банком не виконані і документи позивачу не передані. Позивач зазначив, що саме отримання цих документів і було метою укладення договору поруки, тому його введено в оману щодо істотних умов договору і він просить визнати укладений між сторонами договір поруки недійсним на підставі статті 230 ЦК України.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
8. Господарський суд міста Києва 02.06.2020 ухвалив рішення, залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2020, про відмову у задоволенні позову.
9. Судові рішення мотивовані тим, що наміром позивача на укладення оскаржуваного договору було виключно фінансування його поточної діяльності, а не, як стверджує останній, задля погашення ним як поручителем за рахунок отриманих кредитних коштів заборгованості «старих» боржників. У свою чергу, предметом спірного договору поруки є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування ним. Спірний договір не містить посилань на те, що він укладений з метою отримання активів «старих боржників» та отримання прибутку, тому позивачем не доведено обставин, які би свідчили про введення його в оману відповідачем чи наявності умислу в діях останнього. Крім того, суди зазначили про те, що виконання або невиконання відповідачем пункту 10 договору поруки є підставою для його розірвання відповідно до статті 651 ЦК України, а не визнання такого правочину недійсним згідно з положеннями статті 215 цього ж Кодексу.
Короткий зміст доводів та вимог касаційної скарги
10. ТОВ «Аскона Груп» у касаційній скарзі просить скасувати судові рішення місцевого й апеляційного господарських судів, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
11. Підставами касаційного оскарження ТОВ «Аскона Груп» зазначило пункти 1, 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме:
- відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування приписів частини першої статті 230 ЦК України стосовно визнання договору недійсним у випадках, якщо інша сторона правочину повідомила недостовірні відомості щодо наявності забезпечення договору;
- необґрунтована відмова у задоволенні його клопотань про витребування доказів, які мають значення для правильного вирішення цієї справи.
- неврахування апеляційним господарським судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 219/1704/17.
Узагальнений виклад позицій інших учасників справи
12. У відзиві на касаційну скаргу АТ КБ «Приватбанк» просить відмовити в її задоволенні, а судові рішення залишити без змін, оскільки позивач не довів обставин введення його в оману згідно зі статтею 230 ЦК України. При цьому, з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, просить закрити касаційне провадження у зв'язку з наявністю висновків Верховного Суду щодо застосування приписів частини першої статті 230 ЦК України у подібних правовідносинах.
Позиція Верховного Суду
13. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
14. Ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
15. Так, під час здійснення касаційного провадження у цій справі, колегією суддів з'ясовано, що Верховним Судом у касаційному порядку переглядалися судові рішення у справі № 910/17876/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнеспром Інвест» (далі - ТОВ «Бізнеспром Інвест») до АТ КБ «ПриватБанк», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Поляріс М» про визнання недійсним договору поруки від 10.11.2016 № 4П13716И/П.
16. Звертаючись із позовом у справі № 910/17876/19, ТОВ «Бізнеспром Інвест» стверджувало, що банк, діючи з умислом та недобросовісно, з метою проведення трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля відповідача, ініційованої НБУ, увів в оману позивача щодо факту існування договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов'язаннями боржників у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав позивача до укладення з банком пов'язаних між собою кредитного договору та договору поруки. Тому оспорюваний договір укладений під впливом обману та має бути визнаний недійсним на підставі статті 230 ЦК України.
17. Під час вирішення спору у справі № 910/17876/19 судами встановлено, що надані позивачем докази не містять посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами та на будь-які договори поруки, які позивач ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку; укладення договору поруки відбулося внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним згідно зі статтею 627 ЦК України; дії позивача, який уклав договір поруки, а наразі пред'являє позов про визнання його недійсним, є такими, що суперечать його попередній поведінці (укладенню договору) та є недобросовісними. Тому суди попередніх інстанцій, з висновками яких погодився Верховний Суд у постанові від 27.01.2021, відмовили у позові з огляду на не доведення позивачем обставин, які би свідчили про ведення його відповідачем в оману. Отже, правовідносини у справі № 910/17876/19 та у справі, що переглядається, є подібними.
18. Переглядаючи судові рішення у справі № 910/17876/19 у касаційному порядку, зокрема в частині дотримання судами попередніх інстанцій приписів статті 230 ЦК України, Верховний Суд зазначив, що за змістом положень частин першої та третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлено законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
19. Статтею 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
20. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
21. Обман - це винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.
22. Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце тоді, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою аби правочин було вчинено. Усі ці обставини (наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману) повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
23. Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже, позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, тоді вважається, що наявна помилка. Має бути встановлений причинно-наслідковий зв'язок між обманом та вчиненням правочину. Тільки той обман дозволяє оспорити правочин, який вплинув на рішення сторони вчинити цей правочин. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману іншу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину відповідно до статті 230 ЦК України.
24. Сторони мають інформувати одна одну про важливі обставини, які можуть вплинути на рішення укласти правочин, тому замовчування важливої для сторони інформації, яка могла вплинути на її намір укласти договір може бути кваліфіковане як обман. Обов'язок щодо розкриття інформації випливає із принципу добросовісності, закріпленого у статті 3 ЦК України. Водночас нереалістичні уявлення й очікування однієї сторони відносно суті чи наслідків правочину не можуть бути кваліфіковані як введення її в оману іншою стороною. Інша сторона не могла розкрити інформацію про помилковість таких уявлень, оскільки вони є вочевидь нерозумними, неочікуваними, нетиповими.
25. Крім того Верховний Суд у постанові від 02.12.2020 у справі № 910/18185/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Софт-Альянс» до АТ КБ «ПриватБанк», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Карт сервіс плюс», про визнання договору поруки від 08.11.2016 № 4К12048И/П недійсним згідно зі статтею 230 ЦК України залишив без змін рішення судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову. Суд касаційної інстанції вказав, що при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману, під яким необхідно розуміти умисне введення в оману особу, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. При цьому, залишаючи без змін судові рішення у справі № 910/18185/19, суд касаційної інстанції зазначив, що за встановлених судами обставин (відповідно до рішення загальних зборів учасників ТОВ «Софт-Альянс», оформленого протоколом від 07.11.2016 № 7/11/2016, вирішено укласти з АТ КБ «ПриватБанк» кредитний договір, ліміт цього кредитного договору 4 600 000 000 грн; жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого як забезпечення за «старими» кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само як і не міститься будь-яких згадок і даних щодо такого майна (його оцінки, наявності тощо) та щодо трансформації кредитного портфеля банку; відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 04.11.2016 та заявки на отримання кредиту від 04.11.2016 метою кредитування позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності товариства. Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, на які позивач покликається, обґрунтовуючи позов у справі; позивач помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору від 08.11.2016 № 4К12048И/П, вважаючи його наслідком необхідності укладення договору поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок його вільного волевиявлення), з огляду на не доведення позивачем обставин, які би свідчили про ведення його в оману відповідачем згідно зі статтею 230 ЦК України, суди правильно відмовили у задоволенні позову.
26. Нормативно-правове регулювання та обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у справі, судові рішення в якій переглядаються, та у справі № 910/18185/19 є подібними.
27. Отже, Верховним Судом у справах № 910/17876/19 та № 910/18185/19 викладено правові висновки щодо застосування статті 230 ЦК у подібних правовідносинах і встановлені судами фактичні обставини у справах, які є подібними з фактичними обставинами у справі, що переглядається, не підтверджують, що оспорюваний договір укладено позивачем шляхом введення його в оману відповідачем згідно зі статтею 230 ЦК України.
28. Наведене дає підстави стверджувати, що наразі існують висновки Верховного Суду щодо застосування положень частини першої статті 230 ЦК України у подібних правовідносинах і здійснене судами першої та апеляційної інстанцій застосування цієї норми права у цій справі відповідає таким висновкам.
29. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).
30. З огляду на те, що наразі існують висновки Верховного Суду щодо застосування положень статті 230 ЦК України у подібних правовідносинах і здійснене судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі правозастосування повністю відповідає таким висновкам, суд касаційної інстанції вважає за необхідне закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Аскона Груп» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2020 у справі № 910/1631/20 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України.
31. Крім того, ТОВ «Аскона Груп» у касаційні скарзі, посилаючись на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України як підставу касаційного оскарження, вказало на неврахування апеляційним господарським судом під час вирішення спору у цій справі висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 219/1704/17, а саме: Верховний Суд в оцінці поведінки та способу ведення справ позивачем має враховувати, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв'язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання певних правил та процедур, які є традиційними у цій сфері послуг, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ позивачем є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного усі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
32. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
33. Отже, відповідно до положень цієї норми касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових: суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
34. Визначення подібності правовідносин міститься у правових висновках, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
35. Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права й обов'язки учасників спору) та об'єкт (предмет). Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).
36. У наведеній скаржником справі № 219/1704/17 предметом спору було стягнення АТ КБ «ПриватБанк» з фізичної особи заборгованості за кредитним договором. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» внаслідок відсутності доказів укладення кредитного договору з відповідачем та отримання на його виконання грошових коштів, тоді як надані банком копії умов та правил надання банківських послуг не містять підпису відповідача та не можуть підтверджувати, що вони є складовою частиною цього договору.
37. Апеляційний суд частково скасував судове рішення місцевого суду і частково задовольнив позовні вимоги, посилаючись на те, що відсутність оригіналів кредитного договору не є підставою для відмови в позові за наявності його копії та інших доказів, які свідчать про укладення кредитного договору і часткове його виконання. Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення пені, комісії та штрафу, суд апеляційної інстанції виходив з того, що стягнення таких платежів не передбачено Законом України від 02.09.2014 № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції».
38. Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду в частині вирішення позову банку до фізичної особи про стягнення заборгованості за кредитним договором і залишив в силі рішення місцевого суду в цій частині. Указав на те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про доведення позивачем своїх вимог, оскільки банком не доведено існування між сторонами кредитних правовідносин за договором на умовах, зазначених у позові.
39. Натомість у справі, яка переглядається, предметом позову є визнання недійсним договору поруки на підставі частини першої статті 230 ЦК України у зв'язку з тим, що цей правочин вчинено під впливом введення позивача в обману.
40. Таким чином, правовідносини у вищевказаній справі, на які посилається скаржник, є неподібними до правовідносин у справі, що переглядається, оскільки вони відрізняються предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог, а також матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин.
41. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту частини другої статті 287 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
42. Іншою підставою для касаційного оскарження судових рішень у цій справі скаржник вважає наявність випадку, передбаченого пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, про те, що йому місцевим та апеляційним господарськими судами безпідставно відмовлено у задоволенні його клопотань про витребування доказів, які, на його думку, мають значення для правильного вирішення цієї справи.
43. Так, 01.06.2020 позивач звернувся до місцевого господарського суду з клопотанням про витребування доказів, а саме: копії кредитного договору № 4Д13445И від 18.07.2013, укладеного між ТОВ «Ділайн Лтд» та АТ КБ «ПриватБанк» з додатковими угодами до них; посвідчених копій документів на переказ коштів від АТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором № 4Д13445И від 18.07.2013, у тому числі, але не обмежуючись, копій меморіальних ордерів; копій договорів застави та поруки, укладених між ТОВ «Ділайн Лтд» та АТ КБ «ПриватБанк» в забезпечення зобов'язань за кредитним договором № 4Д13445И від 18.07.2013; документів, що підтверджують розмір заборгованості кредитним договором за № 4Д13445И від 18.07.2013 станом на 15.11.2016 (момент укладення договору поруки), з зазначенням наявності та погашеної сум заборгованості (з повернення кредиту, відсотків, пені, неустойки та ін.); розрахунку за кредитним договорам № 4Д13445И від 18.07.2013; посвідчених копій документів, що підтверджують розмір сплачених грошових коштів на виконання кредитного договору № 4Д13445И від 18.07.2013; довідки про погашення заборгованості по кредитному договору № 4Д13445И від 18.07.2013; посвідченої копії рішення правління НБУ № 323-рш/БТ від 05.10.2016 щодо виконання плану реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля АТ КБ «ПриватБанк»; копії звіту незалежного аудитора від 31.12.2015, підготовленого Товариством з обмеженою відповідальністю аудиторською фірмою «Прайсвортерхаусскуперс (аудит)»; копії незалежного аудитора від 31.12.2016, підготовленого Товариством з обмеженою відповідальністю «Ернст енд Янг аудиторські послуги». Просив також витребувати від НБУ посвідченої копії рішення правління НБУ № 323-рш/БТ від 05.10.2016 щодо виконання плану реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля АТ КБ «ПриватБанк».
44. 01.06.2020 місцевий господарський суд відмовив у задоволенні цього клопотання позивача, про що зазначено в протоколі судового засідання та у судовому рішенні від 22.06.2020.
45. Аналогічне клопотання заявлено позивачем у апеляційному господарському суді під час перегляду судового рішення першої інстанції, яке також залишене без задоволення на тій підставі, що позивачем не обґрунтовано, яким чином ці докази можуть підтвердити твердження про ведення його в оману з огляду на те, що кредитний договір № 4А16112Г від 10.11.2016 та спірний договір поруки не містять посилань на трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.
46. Пунктом 3 частини третьої статті 310 ГПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
47. Право учасників справи подавати заяви та клопотання передбачено статтею 42 ГПК України.
48. У частині першій статті 74, частині першій статті 80 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
49. Згідно з частинами першою, другою статті 81 цього ж Кодексу учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї. У клопотанні повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується; 2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; 4) заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; 5) причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання.
50. Доводи касаційної скарги про те, що відмова у клопотанні про витребування доказів унеможливила встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, не дають підстав стверджувати про те, що наведені судами попередніх інстанцій мотивування є необґрунтованими, позаяк правильність цих тверджень відповідає обставинам цієї справи.
51. Інші доводи скаржника зводяться до переоцінки обставин справи та доказів, що виходить за межі касаційного провадження, встановлені статтею 300 ГПК України
52. Отже, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених судами фактичних обставин справи та в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість касаційної скарги та про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
53. Зважаючи на те, що підстави для касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, не отримали підтвердження після відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції відповідно до пунктів 4, 5 частини першої статті 296 цього ж Кодексу дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у цій справі, відкритого за касаційною скаргою ТОВ «Аскона Груп» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2020, з цих підстав.
54. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 та статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
55. Оскільки в ході здійснення касаційного провадження у цій справі з підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, Верховним Судом не було встановлено допущених судами порушень норм процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційного суду немає.
Судові витрати
56. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника та не підлягає поверненню відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» .
Керуючись статтями 296, 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Аскона Груп» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2020 у справі № 910/1631/20 в частинах касаційного оскарження з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
2. В іншій частині касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Аскона Груп», подану з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2020 у справі № 910/1631/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя Є. В. Краснов
Суддя Ю. Я. Чумак
Суддя В. Ю. Уркевич