Справа № 167/1399/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Сіліч І. І.
Провадження № 22-ц/802/406/21 Категорія: 16 Доповідач: Здрилюк О. І.
13 квітня 2021 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Здрилюк О.І.,
суддів - Карпук А.К., Осіпука В.В.,
секретар судового засідання - Концевич Я.О.,
з участю позивача - ОСОБА_1 ,
його представника - ОСОБА_2 ,
представника відповідача: ПАТ «Українська залізниця» - Гуменюк І.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до Рожищенської міської ради, Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» про визнання частково недійсними рішення міської ради та державного акта на право постійного користування землею за апеляційною скаргою позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року,
У грудні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та
ОСОБА_5 звернулися до суду із зазначеним позовом, мотивуючи тим, що вони є співвласниками житлового будинку з господарсько-побутовими спорудами та будівлями по АДРЕСА_1 .
З моменту набуття права власності на вказане будинковолодіння вони автоматично набули право користування відповідною земельною ділянкою площею 0,1182 га, призначеною для його обслуговування. 21 листопада 2016 року ПАТ «Українська залізниця» звернулося до ОСОБА_1 із позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою площею 51,04 га, наданою ПАТ у постійне користування на підставі відповідного державного акта на право постійного користування серії І-ВЛ № 001965 від 11 березня 2002 року. Із вказаного акта вони дізналися про існування рішення Рожищенської міської ради № 21/4 від 07 березня 2002 року, на підставі якого Львівська залізниця отримала право користування відповідною землею.
Приватизація ними житлового будинку зі згоди залізниці не передбачала будь-яких застережень з приводу не переходу права користування земельною ділянкою зі сторони Ковельської дистанції цивільних споруд Львівської залізниці. Вона і не могла передбачати цих обмежень, оскільки право користування землею Львівської залізниці на той час ще не було належним чином оформленим. В цей же час, при оформленні такого права у 2002 році ПАТ «Українська залізниця» не врахувало їхнього права користування земельною ділянкою для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .
Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги (т.1 а.с.227-228), позивачі просили визнати частково недійсними рішення Рожищенської міської ради №21/4 від 07 березня 2002 року та державний акт на право користування землею Серії І-ВЛ № 001965 від 11 березня 2002 року про надання Львівській залізниці в межах Рожищенського району права постійного користування земельною ділянкою площею 0,1182 га, призначеної для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .
Рішенням Рожищенського районного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року в позові відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, просять скасувати це рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач - АТ «Українська залізниця», посилаючись на безпідставність вимог апеляційної скарги та законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення.
Відповідач - Рожищенська міська рада відзив на апеляційну скаргу не подавала.
Справа в апеляційному порядку уже переглядалася.
Постановою Волинського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року апеляційну скаргу позивачів було залишено без задоволення, а рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року залишено без змін (т.2 а.с.118-121).
Постановою Верховного Суду від 27 січня 2021 року ухвалену за результатами апеляційного розгляду постанову Волинського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (т.2 а.с.151-157).
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та представник ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримали із наведених у ній підстав та просять її задовольнити.
Представник відповідача АТ «Українська залізниця» Гуменюк І.П. апеляційну скаргу заперечила та просить залишити її без задоволення.
Будучи належним чином повідомлені про день та годину розгляду справи, інші учасники справи у судове засідання не з'явилися і їх неявка відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з таких підстав.
Згідно з ч.5 ст.411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Разом із тим, відповідно до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до вимог ч.ч.1, 5, 6 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 ст.80 ЦПК).
Відповідно до п.4 ч.3 ст.129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.
Судом встановлено, що позивачам на праві приватної власності належить будинок АДРЕСА_1 загальною площею 101,7 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло № НОМЕР_1 від 25.11.1998, виданим згідно з розпорядженням Ковельської дистанції цивільних споруд Львівської залізниці № 252 від 25.11.1998 «Про приватизацію квартир та будинків державного житлового фонду». 14.01.1999 зареєстровано право власності на вищевказаний житловий будинок в реєстровій книзі за № 1560.
Рішенням Рожищенської міської ради №21/4 від 07.03.2002 «Про затвердження технічної документації зі складання державних актів на право постійного користування землею Львівській залізниці» затверджено матеріали технічної документації та надано Львівській залізниці в постійне користування земельну ділянку площею 51, 04 га.
11.03.2002 видано Державний акт на право постійного користування землею, відповідно до якого Львівській залізниці в межах Рожищенського району надано у постійне користування 51,04 га землі для обслуговування залізничного транспорту.
Будинок АДРЕСА_1 розташований у межах земельної ділянки 51,04 га, наданої Львівській залізниці у постійне користування для обслуговування залізничного транспорту.
Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив із того, що спірна земельна ділянка використовується як смуга відведення залізниці під залізничним полотном та його облаштуванням, а отже належить до земель залізничного транспорту і відповідачем не порушено прав позивачів.
Такі висновки суду є правильними, відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріальтного права.
Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 11 Закону України «Про транспорт» землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельним кодексом України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації.
Згідно із ст. 6 Закону України «Про залізничний транспорт», у редакції станом на 25.11.1998, смуга відведення - це землі залізничного транспорту, що зайняті залізничним полотном, інженерними та штучними спорудами, обладнанням, лінійно-колійними та іншими технологічними будівлями, пристроями залізничної сигналізації, енергетики та зв'язку, лініями електропостачання, захисними лісонасадженнями, спорудами тощо.
У апеляційній скарзі позивачі посилаються на законодавство, яке діяло до отримання відповідачем державного акту на землю.
Статтями 1, 4 Положення про землі, надані транспорту, затвердженого 07 лютого 1933 року Постановою Центрального виконавчого комітету СРСР № 58 і ради народних комісарів СРСР № 50, передбачалося, що землями, наданими транспорту (в тому числі і залізничному), визнавалися землі, зайняті залізничними шляхами та іншими об'єктами залізничної інфраструктури, тобто з прийняттям вказаного Положення у залізниці виникли права на землі смуг відведення.
Вказане Положення діяло до набрання чинності Постанови Ради Міністрів СРСР від 08 січня 1981 року № 24 «Про затвердження Положення про землі, надані транспорту».
Земельним кодексом Української РСР від 25 жовтня 1922 року передбачалося, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів (у тому числі НК СРСР шляхів сполучення), рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилучені лише у спеціальному порядку.
Разом з тим, вимог щодо виготовлення та отримання державного акта законодавством не передбачалося, а землі транспорту являлися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54,55 «Загальних основ землекористування та землеустрою», затверджених Постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року.
Земельним кодексом Української РСР від 25 жовтня 1922 року (в редакції від 08 липня 1970 року), Постановою Верховної ради Української РСР від 18 грудня 1990 року №562 «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року (далі постанова № 562) право залізниці на користування земельною ділянкою, яка належить до земель залізниць, до оформлення ним права власності або землекористування гарантувалася. Згідно з пунктом 5 Постанови № 562 громадяни, підприємства, установи, організації які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію цього кодексу зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку права власності на землю чи землекористування.
Пунктом 6 постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року № 563-ХІІ «Про земельну реформу» (із змінами та доповненнями) визначено, що землекористувачі повинні до 01 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею.
Вказаний пункт постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року визнаний неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками), а отже відсутня вимога закону щодо обов'язкового виготовлення державного акта на право користування земельною ділянкою.
За таких обставин наявність чи відсутність у землекористувача - ПАТ «Українська залізниця» документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом.
Спірна земельна ділянка була зайнята об'єктами залізничної інфраструктури, про що свідчить «План границ полосы отвода линии Ровно-Киверцы-Ковель Львовской железной дороги Рожыщенского района Волынской области», складений за результатами зйомок земель смуги відведення вказаної лінії Київським філіалом Укржелдорпроекту у 1989 році по матеріалах польового знімання, викопіюваннях з планів землеустрою суміжних землекористувачів, планових матеріалів минулих років, скорегованих в натурі, наявних документацій по захисних лісонасадженнях, генерального плану міста Рожище.
Доводи позивачів про те, що відповідач не надав доказів на підтвердження його права користування чи розпорядження земельною ділянкою до 2002 року є безпідставними. Факт користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна підтверджується письмовими доказами, наявними в матеріалах справи.
Згідно з положеннями статті 2 ЦК України земельні відносини регулюються земельним законодавством.
Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними.
Стаття 92 ЗК України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок.
Особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості, розташованого на ній.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові
від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження
№ 12-143гс18).
Разом із тим, при цьому має бути ураховано цільове призначення земельної ділянки, право на користування якою вимагають позивачі.
Жодних доказів про те, що позивачі зверталися із відповідними заявами про зміну цільового призначення частини земельної ділянки, яка передана у постійне користування відповідачу, чи про відмову у наданні їм частини земельної ділянки на правах оренди чи у інший, передбачений земельним законодавством спосіб - позивачі не надали, чим не підтвердили порушення їх права на користування спірною земельною ділянкою.
Посилання позивачів на автоматичний перехід до них права користування земельною ділянкою при переході права власності на житловий будинок - відхиляються апеляційним судом, оскільки не ґрунтуються на вимогах закону.
Статтею 7 ЗК України (у редакції на дату приватизації будинку) визначалися підстави та коло осіб, які мали право користування земельною ділянкою, і зазначена правова норма не передбачала права постійного користування земельною ділянкою громадянами для обслуговування житлового будинку, крім того, із належної державі земельної ділянки із цільовим призначенням - землі транспорту.
Посилання в апеляційній скарзі на порушення прав позивачів через звернення ПАТ «Українська залізниця» із позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою - відхиляються апеляційним судом, оскільки спір у тій справі стосується земельної ділянки під будівлею літньої кухні, яку позивач просить демонтувати, як збудовану самочинно (т.1 а.с.8-10).
Посилання позивачів на необхідність урахування висновку судової земельно-технічної експертизи від 22.06.2018 - відхиляється апеляційним судом, оскільки зазначений експертний висновок складено з урахуванням будівлі літньої кухні, належних, допустимих та достовірних доказів на будівництво яких позивачами не надано. А надана суду апеляційної інстанції копія рішення Рожищенської міської ради від 25.03.2004 №55.3 - не має правового значення, оскільки у рішенні ради зазначено про присадибну ділянку, хоча такої не існувало, так як після 2002 року у залізниці будь-яка частина земельної ділянки не вилучалася і не змінювалося її цільове призначення.
Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення (частина перша статті 20 ЗК України). Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України (частина друга статті 20 ЗК України).
Повноваження органів виконавчої влади у галузі земельних відносин визначено нормами глави 3 ЗК України. Статус та повноваження Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (стаття 113 Конституції України) визначаються розділом VІ Конституції України, а також Законом України «Про Кабінет Міністрів України». Відповідно до частини другої статті 44 вказаного Закону Кабінет Міністрів України, зокрема, здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів загального складу Кабінету Міністрів України.
До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин стаття 13 ЗК України відносить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Кабінет Міністрів України може розпоряджатися землями лише у випадках та в порядку, прямо передбачених законом: 1) у разі вилучення та надання у власність чи користування земельних ділянок державної власності (частина сьома статті 122, статті 149, 150 ЗК України); 2) у разі продажу земельних ділянок державної власності іноземним державам та юридичним особам (стаття 129 ЗК України).
Житловий будинок позивачів знаходиться на земельній ділянці, яка перебувала і перебуває у користуванні залізниці і відноситься до земель залізничного транспорту.
На час приватизації позивачами будинку, земельна ділянка для його обслуговування не була надана позивачам у порядку відведення, а так як вказана ділянка відносилась до земель залізниці, набути автоматично право власності на цю ділянку без зміни її цільового призначення було неможливо.
Водночас, в силу наведених вище положень земельного законодавства саме позивачам у справі належало вчинити необхідні дії щодо юридичного оформлення земельних правовідносин згідно із вимогами законодавства щодо наслідків переходу права власності на житловий будинок у відповідність з наявними документально підтвердженими відомостями про те, які землі, передані у постійне користування залізниці, не використовуються нею, у зв'язку із приватизацією будинку.
Однак, таких дій позивачі не вчинили і наведене законодавство не містить вказівки на можливість змусити позивачів до дій з такого оформлення поза їх волевиявленням.
Оспорюване рішення міської ради прийняте в межах її компетенції і його прийняття та видача Державного акту на право постійного користування землею не порушують прав та інтересів позивачів.
Позивачі не довели будь-яких порушень свого права користування земельною ділянкою, яка передана відповідачу у постійне користування, як і не довели неможливості оформити своє право користування частиною земельної ділянки у передбачений законом спосіб.
Виходячи з наведеного, повно і об'єктивно дослідивши всі обставини справи та давши їм вірну правову оцінку, суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги спростовуються вищенаведеними обставинами страви та не містять встановлених законом підстав для скасування оскаржуваного рішення, ухваленого з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 залишити без задоволення, а рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий - суддя
Судді