Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
20 квітня 2021 р. № 520/19323/2020
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Заічко О.В., розглянувши у порядку спрощеного провадження в приміщенні суду в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ,01001, код ЄДРПОУ37508470), третя особа - Головне управління ДМС України в Харківській області (вул. Римарська, 24, м. Харків, 61057, код ЄДРПОУ 37764460) про визнання протиправним та скасування рішення,-
Позивач, ОСОБА_1 , через свого представника звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом в якому просить судвизнати рішення Державної міграційної служби України № 371-20 від 31.08.2020 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправним та скасувати дане рішення.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що відповідач під час прийняття оскаржуваного рішення не встановив актуальну ситуацію у країні походження позивача та не врахував той факт, що позивач має об'єктивні причини побоюватись за своє життя та здоров'я.
По справі було відкрито спрощене провадження по справі в порядку, передбаченому ст. 257 КАС України та запропоновано відповідачам надати відзив на позов.
Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження була надіслана відповідачу та третій особі та отримана ними.
Відповідач у відзиві проти позовних вимог заперечив, зазначаючи, що факти, на які посилався позивач, не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому оскаржуване рішення прийняте у відповідності до норм чинного законодавства. Також зазначає, що позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження. Крім того, відповідач вказав на те що, з опрацьованої інформації не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країну громадянської належності.Також відповідачем було надано матеріали особової справи позивача.
Третя особа не скористалась своїм правом на надання письмових пояснень.
У відповіді на відзив Державної міграційної служби України, позивач зазначив про відсутність підстав у прийнятті відзиву на позов, оскільки його підписано неуповноваженою особою. Вказує на те, що відповідачами не аналізується інформація про країну походження, надана позивачем під час оскарження рішення міграційної служби.Додатково зауважив, що позивач майже не володіє російською мовою, а заява-анкета та заява, що містяться в матеріалах особової справи переведені з арабської мови невстановленими особами, в той час коли в матеріалах особової справи відсутні їх оригінали арабською мовою.
Представник третьої особи своїм правом надати пояснення не скористався.
Відповідно дост. 257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Відповідно до ч. 5ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється згідно до вимог ст.229 КАС України.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що громадянин Республіки Ірак ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в м. Ель-Мусаїб, провінція Бабіль, Ірак, за національністю араб, за віросповіданням мусульманин-шиїт, освіта вища.
Позивач прибув в Україну 14березня 2016 року після здійснення на нього нападу невідомими особами.
Громадянин Республіки Ірак ОСОБА_1 2018 року звернувся до ГУДМС в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З особової справи також встановлено, що місце перебування позивача зереєстроване у АДРЕСА_1 та фактично проживає у АДРЕСА_2 .
З 26.11.2019 позивач перебуває у шлюбі з громадянкою України ОСОБА_2 , 1982 року народження.
За результатом розгляду звернення позивача 15 липня 2020 року затверджено висновок про відмову Громадянину Республіки Ірак ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за відсутністю умов передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Рішенням Державної міграційної служби України від 31 серпня 2020 року №371-20 відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача позивач звернувся з даним позовом до суду.
По суті позову суд зазначає наступне.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI ( Закон №3671-VI).
Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI (в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно із визначенням, наведеним у пункті 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 4 та 6 статті 6 зазначеного Закону №3671- VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина шоста статті 9 Закону №3671-VI).
Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону №3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина одинадцята статті 9 Закону №3671-VI).
Згідно з частиною дванадцятою названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини п'ятої статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України від 31серпня 2020 року №371-20 вбачається, що позивачу було відмовлено оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення було прийнято у відповідності з пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI та на підставі письмового висновку ГУДМС України в Харківській області від 15липня 2020 року (справа № 2018 НОМЕР_1 ).
Як вбачається з матеріалів особової справи, позивач, перетнувши кордон з Україною 14березня 2016 року на підставі візи, виданої посольством України в Іраку, однак за захистом звернувся лише у вересні 2018 року, тобто більш ніж через два роки.
З цього приводу слід зазначити, що відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) дає визначення відмінності економічного мігранта від біженця, а саме: якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
У розумінні пункту 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН заявника можна кваліфікувати мігрантом, тобто особою, яка з причин, що відрізняється від умов, які містяться у визначенні «біженець», добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Це може бути пов'язано бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру.
У зв'язку з цим, правовідносини, пов'язані з в'їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами.
Відповідно до матеріалів особової справи, зокрема в заяві-анкеті від 06вересня 2018 року позивач (заявник) повідомив, що працюючи адвокатом захищав інтереси водія таксі у кримінальному провадженні. Згодом він отримав лист з погрозами, в якому невідомі радили йому залишити займатися справою водія таксі. Згодом на нього було здійснено напад та обстріляно будинок, після чого його сім'я переїхала до рідних, він до України.
Під час проведених співбесід від 11 вересня 2018 року та 19грудня 2018 року позивач повідомляв, що причиною звернення також є проблеми пов'язані з його діяльністю, як адвоката та те, що йому погрожують.
Враховуючи зазначене, слід дійти висновку, що основною метою звернення до міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є легалізація перебування на території України.
Крім того, висновок ГУДМС в Харківській області від 15липня 2021 року та про відмову позивачу у визнанні його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту містить інформацію з відкритих інтернет - джерел щодо відсутності загрози при поверненні його до країни громадянської належності.
Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, вивчаючи інформацію по країні походження позивача надану останнім до заяви, було встановлено, що інформація по країні походження має загальний характер, не є актуальною та не підтверджує заявлених побоювань, оскільки зазначена позивачем інформація стосовно побоювань повернутись в країну походження зводиться лише до наслідків його професійної діяльності.
Враховуючи проведений аналіз щодо обставин заявника, викладених в заяві, та інформації по країні його походження, слід дійти висновку, що для нього не може існувати реального ризику порушення статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року.
Таким чином, позивач не може розглядатись як особа, якій у разі повернення до країни походження, може загрожувати катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, тобто такою, що потребує додаткового захисту.
Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань.
З аналізу матеріалів особової справи вбачається, що позивач не довів ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими.
Матеріали особової справи позивача свідчать про відсутність доведених позивачем фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.
Суд звертає увагу, позивач під час проходження процедури надання міжнародного захисту взагалі не зазначав про належність до вразливої соціальної групи - громадянського населення у період військового конфлікту.
Також, матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача за національною ознакою. Позивач ніколи не був членом жодної політичної партії, релігійної, військової або громадської організації, а відтак побоювання зазнати переслідувань при поверненні носять характер припущень. Позивач не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке пов'язане з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами. Позивач ніколи не брав участі у діяльності політичних партій, релігійної чи інших організацій.
Таким чином інформація, повідомлена позивачем не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження.
Відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/ЕС серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе: - смертну кару або приведення її у виконання; - тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; - серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.
Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться у пункті 13 частини першої статті 1 Закону (правова дефініція «особа, яка потребує додаткового захисту»).
У зв'язку з вищевикладеним, немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань.
Отже, позивачем не було надано суду документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Таким чином, висновок відповідача щодо відсутності підстав для навіть попередньої кваліфікації позивача як жертви переслідувань за однією з передбачених ознак саме біженця є обґрунтованим, а прийняте його на підставі рішення Державної міграційної служби України № 371-20 від 31.08.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є таким, що прийнято відповідно до вимог та у спосіб визначений законодавством.
Суд не приймає до уваги посилання представника позивача, що відповідачем не було дотримано права позивача користуватися послугами перекладача, а переклад анкет та співбесід здійснено невстановленими особами, оскільки в матеріалах особової справи відсутні будь які зауваження стосовно перекладу повідомленої заявником інформації про причини та обставини прибуття в Україну, а також вказані обставини не спростовані належними та допустимими доказами.
В той же час, суд зазначає, що матеріалами справи підтверджено, що протоколи співбесіди підписувався самим же позивачем, перекладачем ОСОБА_3 та співробітником органу міграційної служби.
Щодо посилання представника позивача на відсутність підстав у прийнятті відзиву на позов, оскільки його підписано неуповноваженою особою, то суд зазначає, що представник відповідача Вишневський О.В. має право представляти інтереси відповідача в усіх судах та з усіма правами наданими законом, що підтверджується долученими до справи доказами.
Окрему увагу слід звернути на те, що в обґрунтування позовних вимог позивачем взагалі не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження, а тому інші доводи представника позивача на висновки суду не впливають.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, з'ясувавши фактичні обставини справи та проаналізувавши зібрані по справі докази, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Розподіл судових витрат здійснити в порядку ст. 139 КАС України.
Керуючись ст.ст.257,295297 КАС України, суд-
У задоволенні адміністративного позовуХуссейн ОСОБА_4 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ,01001, код ЄДРПОУ37508470), третя особа - Головне управління ДМС України в Харківській області (вул. Римарська, 24, м. Харків, 61057, код ЄДРПОУ 37764460) про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його складання у повному обсязі шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду або в порядку, передбаченому п. 15.5 Розділу VII КАС України, а саме: до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд.
Повний текст рішення складено 20 квітня 2021 року.
Суддя Заічко О.В.