13 квітня 2021 року
м. Рівне
Справа № 570/1533/20
Провадження № 22-ц/4815/345/21
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Ковальчук Н. М.
суддів: Хилевича С. В., Гордійчук С. О.
cекретар судового засідання - Пиляй І. С.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача -
ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3
розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Рудика Віталія Романовича на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 листопада 2020 року у складі судді Кушнір Н. В., постановлене в м. Рівне о 12 годині 04 хвилини, повний текст рішення складено 24 листопада 2020 року,
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_2 , про визнання договору дарування житлового будинку недійсним. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з листопада 2002 року проживає з ОСОБА_2 однією сім'єю як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу. Стверджує, що за спільні кошти ними побудовано житловий будинок по АДРЕСА_1 , де з 2005 року вони і проживають разом. Вказувала, що рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 24 жовтня 2019 року встановлено факт, що має юридичне значення: проживання однією сім'єю без шлюбу з ОСОБА_2 в період з листопада 2002 року по 24 жовтня 2019 року. Вважає, що для укладення 20 грудня 2005 року договору дарування вищевказаного житлового будинку необхідна була її нотаріально засвідчена згода, оскільки будинок, згідно вимог ч.1 ст.60 СК України, належить їй на праві спільної сумісної власності. Крім цього, зазначала, що відповідач у спірному будинку не проживає, не бере участі у веденні спільного господарства та сплаті комунальних платежів, тобто, фактично дарунок не прийняла. Пояснює, що про укладення договору дарування дізналася 29 травня 2019 року, а тому строк позовної давності для звернення з цим позовом не пропущений.
Покликаючись на відсутність її нотаріально засвідченої згоди на укладення договору, просила визнати недійсним договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями та скасувати право власності відповідача на нерухоме майно.
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 18 листопада 2020 року у задоволенні вказаного позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції вмотивоване закріпленою у ч. 1 ст. 65 СК України презумпцією розпорядження подружжям правом спільної сумісної власності за взаємною згодою та обґрунтоване відсутністю доказів на підтвердження придбання спірного будинку у спільну сумісну власність подружжя, тобто, що його було придбано та збудовано в період шлюбу, а також за сумісні кошти. Судом взято до уваги, що з такими вимогами до суду у цій справі позивачка також не звертається, а тому, оспорюваний договір дарування стосується будинковолодіння, яке було приватною власністю ОСОБА_2 , у зв'язку з чим дозволу від позивачки на укладення даного договору він не потребував, а отже, підстав для визнання його недійсним з цих мотивів немає.
Позовні вимоги про скасування права власності відповідача на спірний будинок є похідними від вимог про визнання договору дарування недійсним, у задоволенні яких судом відмовлено, а тому в цій частині вимоги позову судом відхилені.
В частині застосування позовної давності, про що заявлено стороною відповідача, рішення суду першої інстанції вмотивоване тим, що судом при розгляді даної справи не встановлено порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача та в позові відмовлено у повному обсязі по суті в зв'язку з його необґрунтованістю та недоведеністю позовних вимог, а тому положення про позовну давність не підлягають до застосування.
Вважаючи рішення суду першої інстанції незаконним, необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, представник ОСОБА_1 - адвокат Рудик Віталій Романович оскаржив його в апеляційному порядку. В поданій апеляційній скарзі вказує на помилковість висновку суду застосування ст. 215 ЦК України щодо підстав недійсності правочину в момент його вчинення та дотримання положень ст. 203 ЦК України, які стосуються сторін договору дарування, а не заінтересованої особи, позивачки у справі, майнові права якої порушено. Доводить, що місцевий суд дав неправильну оцінку рішенню Рівненського районного суду Рівненської області від 24 жовтня 2019 року про встановлення юридичного факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вказавши, що воно не має преюдиційного значення при розгляді цього спору, однак зазначеним рішенням встановлено факт спільного проживання однією сім'єю в період з листопада 2002 року по 24 жовтня 2019 року, а право спільної сумісної власності на спірне набуте саме в цей період - в листопаді 2005 року. Доводить, що з огляду на дату набуття права власності на будинок і проживання у ньому однією сім'єю без реєстрації шлюбу, розпорядження цим майном повинно здійснюватися за згодою всіх власників, а ОСОБА_4 своєї згоди на відчуження будинку не давала. Звертає увагу, що ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 не мають спору щодо того, що спірний будинок був придбаний ними за спільні кошти в період проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Стверджує, що відповідачка у справі ОСОБА_3 після оформлення договору дарування у грудні 2005 року копії цього договору не отримувала, обидва екземпляри знаходяться у ОСОБА_2 , не з'являлася в цей будинок, не несла витрат по його утриманню.
З наведених підстав просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
У поданому на апеляційну скаргу відзиві ОСОБА_3 ваажає рішення місцевого суду справедливим, законним та обґрунтованим, просить залишити його без зміни, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд прийшов до висновку про її задоволення.
Згідно ч. 1, 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_3 отримала у дар від третьої особи ОСОБА_2 житловий будинок з надвірними будівлями, розташований в АДРЕСА_1 , згідно договору дарування від 02 грудня 2005 року, посвідченого державним нотаріусом Рівненської районної державної нотаріальної контори Дацюк С. Г. за №2-1487 (а.с. 8).
На час вчинення договору дарування вказане будинковолодіння, що було предметом дарування, було зареєстровене ОСОБА_2 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Городищенської сільської ради Рівненської області від 23 листопада 2005 р. та зареєстрованого в реєстрі прав власності на нерухоме майно в Рівненському обласному БТІ в реєстровій книзі №2 під р.№220-443.
Згідно ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 719 ЦК України), а ст. 182 ЦК України передбачена необхідність державної реєстрації як прав на нерухомість, так і правочинів щодо нерухомості.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 як на підставу недійсності правочину покликалася на те, що на його вчинення не було її нотаріальної засвідченої згоди як другого співвласника у спільному сумісному майні подружжя відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України.
Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Як встановлено судом, позивачка ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_2 проживають разом однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 24 жовтня 2019 року встановлено факт проживання ОСОБА_1 із ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з листопада 2002 року по 24 жовтня 2019 року. Рішення набрало законної сили 26 листопада 2019 року (а.с. 7).
Відповідчка рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 24 жовтня 2019 року, яким встановлено факт проживання ОСОБА_1 із ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з листопада 2002 року не оскаржувала, і будь-яких заперечень щодо цього факту не подала.
Згідно ч.1 ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Відповідно до ч.1 ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується ст.63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до ст.65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що докази на підтвердження придбання спірного будинку у спільну сумісну власність подружжя, тобто, що його було придбано та збудовано в період шлюбу, а також за сумісні кошти, відсутні, і що з такими вимогами до суду у цій справі позивачка також не звертається, а тому, оспорюваний договір дарування стосується будинковолодіння, яке було приватною власністю ОСОБА_2 , у зв'язку з чим дозволу від позивачки на укладення цього договору він не потребував.
Апеляційний суд не погоджується з такою мотивацією та вважає, що недоведеність фінансової участі позивача у придбанні спірного будинковолодіння не має правового значення, оскільки набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує, поки не спростована.
Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року (провадження № 6-843цс17).
Презумпція спільності майна подружжя поширюється, у тому числі, і на те майно, яке було нажите у період шлюбу, але оформлене і зареєстроване на ім'я одного з подружжя.
Враховуючи, що стаття 74 СК України встановлює презумпцію належності на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майна, набутого ними за час спільного проживання, і зазначена презумпція є тотожною презумпції спільної сумісної власності майна, набутого подружжям за час шлюбу, встановленій в статті 60 СК України, суд вважає, що обидва зазначені інститути є тотожними за правовим регулюванням.
Зважаючи на те, що належними і достовірними доказами підтверджено факт спільного проживання однією сім'єю сторін у справі з листопада 2002 року по 24 жовтня 2019 року, беручи до уваги, що оспорюваний правочин вчинено 02.12.2005 року, тобто в період фактичних шлюбних стосунків ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які характеризуються наявністю у них взаємних прав та обов'язків, систематичного ведення ними спільного господарства, прийняття участі у спільних витратах, спрямованих на забезпечення життєдіяльності сім'ї, а також враховуючи презумпцію належності набутого за період шлюбу майна чоловікові і дружині на праві спільної сумісної власності (без виділення часток), апеляційний суд дійшов висновку про те, що для вчинення ОСОБА_2 оскаржуваного договору дарування нерухомого майна була необхідна попередня нотаріально посвідчена згода на його вчинення від ОСОБА_1 ..
Як зазначалося вище, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За ч. 1, 4 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Згідно ч. 3, 4 ст. 65 СК України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
З огляду на те, що при вчиненні договору дарування житлового будинку з надвірними будівлями, укладеного 02 грудня 2005 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , дарувальником не було надано письмової нотаріальної згоди ОСОБА_1 як другого з подружжя на таке дарування спільного сумісного майна подружжя, цей договір був вчинений із порушенням вимог ч. 1, 4 ст. 203 ЦК України, а тому підлягає визнанню недійсним.
Вимоги про скасування державної реєстрації права власності на будинковолодіння, набуте за оспорюваним договором, є похідними від первісної вимоги про визнання недійсним правочину, а тому також підлягають до задоволення.
Аналізуючи вищевикладені доводи, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та необхідність їх задоволення судом в повному обсязі.
У зв'язку з наведеним, апеляційний суд приходить до переконання, що місцевим судом було неповно встановлено обставини справи та неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють правовідносини щодо підстав визнання недійсними договорів, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із ухваленням нової постанови про задоволення позову.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як видно з матеріалів справи, позивачем понесені судові витрати у вигляді сплати судового збору за подачу позовної заяви у розмірі 840,80 грн та 2 521,20 грн судовий збір за подачу апеляційної скарги (а.с. 1, 116).
Враховуючи, що позовні вимоги задоволені повністю, то у відповідності до ст.141 ЦПК України, до відшкодування відповідачем на користь позивача підлягає сума 3 362,00 грн.
Керуючись ст. ст. 141, 367, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Рудика Віталія Романовича задовольнити.
Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 листопада 2020 року скасувати.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_2 , про визнання договору дарування житлового будинку недійсним - задовольнити.
Визнати недійсним договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 02 грудня 2005 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Рівненської районної державної нотаріальної контори Дацюк С. Г. та зареєстрований за № 2-1487.
Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на житловий будинок з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , проведену Комунальним підприємством «Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації» 20 грудня 2005 року, реєстраційний номер 12903483, номер запису 220-443 в книзі 2.
Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживаюча по АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , виданий 03 квітня 1997 року Рівненським МУ УМВС України в Рівненській області, РНОКПП НОМЕР_2 , адреса проживання: АДРЕСА_1 ) судові витрати у вигляді судового збору в сумі 3 362 (три тисячі триста шістдесят дві) гривні 00 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 16 квітня 2021 року.
Головуючий Ковальчук Н. М.
Судді: Хилевич С. В.
Гордійчук С. О.