Ухвала
12 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 522/9536/18
провадження № 61-20409сво19
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Фаловської І. М.,
суддів: Висоцької В. С., Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Калінюк Олег Борисович, ОСОБА_3 , Публічне акціонерне товариство «Український будівельно-інвестиційний банк»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Павел Ольга Юріївна, на постанову Одеського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М., Черевка П. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2018 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - ТОВ «ФК «Довіра та гарантія»), приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус ОМНО) Калінюк О. Б., ОСОБА_3 , Публічне акціонерне товариство «Український будівельно-інвестиційний банк» (далі - ПАТ «УБІБ»), про визнання договору про розірвання іпотечного договору недійсним та скасування наслідків його недійсності.
Позовна заява мотивована тим, що 14 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», та ОСОБА_2 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11215546000, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 123 000 доларів США, що еквівалентно 621 150 грн, зі сплатою 12,90 % річних (зі щомісячним переглядом розміру відсоткової ставки) строком до 14 вересня 2017 року.
У рахунок належного виконання боржником зобов'язання за кредитним договором 14 вересня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
08 грудня 2011 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, згідно з яким до останнього перейшло право вимоги, в тому числі і за кредитним договором від 14 вересня 2007 року.
25 березня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами якого ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» прийняло права вимоги за договором про надання споживчого кредиту від 14 вересня 2007 року.
25 березня 2014 року ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 уклали договір про розірвання іпотечного договору від 14 вересня 2007 року.
На підставі договору про розірвання іпотечного договору від 25 березня 2014 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно припинено: заборону відчуження предмета іпотеки; іпотеку предмета іпотеки.
Постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 02 березня 2015 року № 150 ПАТ «Дельта Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних.
Рішеннями Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) від 02 березня 2015 року № 51 та від 08 квітня 2015 року № 71 у ПАТ «Дельта Банк» запроваджено тимчасову адміністрацію з 03 березня 2015 року до 02 вересня 2015 року, а рішенням від 03 серпня 2015 року № 147 тимчасову адміністрацію продовжено до 02 жовтня 2015 року.
Рішенням Виконавчої дирекції Фонду від 02 жовтня 2015 року № 181 розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Дельта Банк» строком з 05 жовтня 2015 року по 04 жовтня 2017 року, а рішенням цієї установи від 20 лютого 2017 року № 619 продовжено термін ліквідації банку до 04 жовтня 2019 року.
Позивач зазначав, що під час здійснення перевірки Фондом виявлено, що 25 березня 2014 року укладено договір про розірвання іпотечного договору від 14 вересня 2007 року, який не відповідає положенням частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Зокрема, укладаючи вказаний правочин від 25 березня 2014 року, банк: відмовився від власних майнових вимог до іпотекодавця за іпотечним договором без отримання реальних грошових надходжень; до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання припинення обтяження предмета іпотеки, що стало однією з причин неплатоспроможності банку, та унеможливило виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами; передав окремому кредитору майно (майнові права) банку, через що ним отримано переваги, не встановлені для нього законодавством чи внутрішніми документами банку.
За результатами проведеної перевірки договір про розірвання іпотечного договору від 25 березня 2014 року віднесено до категорії нікчемних у розумінні пунктів 1-3 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», про що 03 листопада 2015 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» та приватному нотаріусу ОМНО Калінюку О. Б. було направлено повідомлення про нікчемність правочину.
Банк вказував, що він звертався до господарського суду з позовом до ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 25 березня 2014 року, який постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 квітня 2017 року у справі № 910/22947/16, залишеною без змін ухвалою Вищого господарського суду України від 27 липня 2017 року, задоволено.
При цьому господарський суд встановив, що ПАТ «Дельта Банк» доведено факт відчуження майна (права вимоги) за ціною, яка на 20 % і більше відрізняється від вартості такого майна, що є підставою для визнання такого договору недійсним.
Крім того, квартира АДРЕСА_1 , яка є предметом іпотеки за іпотечним договором від 14 вересня 2007 року, неодноразово відчужувалася й останнім її власником є ОСОБА_3 , який на підставі іпотечного договору від 30 листопада 2017 року передав її в іпотеку ПАТ «УБІБ».
Ураховуючи наведене, ПАТ «Дельта Банк» просив визнати недійсним договір про розірвання іпотечного договору від 25 березня 2014 року та застосувати наслідки його недійсності шляхом визнання ПАТ «Дельта Банк» стороною - іпотекодержателем за іпотечним договором від 14 вересня 2007 року, скасувати з моменту припинення у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію припинення: запису від 14 вересня 2007 року № 5662244 (перенесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за № 5099686) про накладення заборони відчуження квартири АДРЕСА_1 ; запису від 03 грудня 2008 року № 8255585 (перенесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за № 51009369) про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1 , згідно з іпотечним договором від 14 вересня 2007 року.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 23 листопада 2018 року у задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що підстави для визнання спірного правочину недійсним відсутні, оскільки позивачем не доведено обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема, що банк не отримав реальних грошових надходжень перед укладенням цього договору у зв'язку з тим, що 25 березня 2014 року ОСОБА_2 сплатив ПАТ «Дельта Банк» грошові кошти в сумі 58 000 доларів США в рахунок погашення кредиту.
Крім того суд зазначив, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню положення частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції, чинній на час введення тимчасової адміністрації, оскільки позивач не мав повноважень на віднесення договору про розірвання іпотечного договору до категорії нікчемних, видання протоколу від 25 вересня 2015 року № 71 та повідомлення про нікчемність від 03 листопада 2015 року, у зв'язку з тим, що право на перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними, може бути реалізовано уповноваженою особою Фонду виключно протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації, тобто з 03 березня 2015 року до 02 квітня 2015 року, про що зазначено в частині другій статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції, чинній на час укладення спірного правочину (у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 761/11870/15-ц викладений аналогічний висновок).
Також суд дійшов висновку, що положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції, чинній на час укладення спірного правочину, не передбачали можливості визнання Фондом такого договору нікчемним.
Зазначивши, що позивачем пропущено позовну давність, про застосування наслідків спливу якої заявила відповідач, однак позовні вимоги позивача є такими, що не підлягають задоволенню у зв'язку з недоведеністю, тому суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову саме з цієї підстави.
Постановою Одеського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ПАТ «Дельта Банк» задоволено.
Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 23 листопада 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк» задоволено.
Визнано недійсним, укладений між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 , договір про розірвання іпотечного договору від 25 березня 2014 року, посвідчений приватним нотаріусом ОМНО Калінюком О. Б. за реєстровим номером 93.
Застосовано до відносин сторін наслідки недійсності договору про розірвання іпотечного договору від 25 березня 2014 року шляхом визнання ПАТ «Дельта Банк» стороною (іпотекодержателем) за іпотечним договором, посвідченим 14 вересня 2007 року приватним нотаріусом ОМНО Калінюком О. Б. за реєстровим номером 2792.
Скасовано з моменту припинення у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію припинення: запису від 14 вересня 2007 року № 5662244 (перенесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за № 5099686) про накладення заборони відчуження квартири АДРЕСА_1 згідно з іпотечним договором від 14 вересня 2007 року, посвідченим 14 вересня 2007 року приватним нотаріусом ОМНО Калінюком О. Б. за реєстровим номером 2792; запису від 03 грудня 2008 року № 8255585 (перенесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за № 5100369) про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1 , згідно з іпотечним договором від 14 вересня 2007 року, посвідченим 14 вересня 2007 року приватним нотаріусом ОМНО Калінюком О. Б. за реєстровим номером 2792.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що договір про розірвання іпотечного договору за наявності заборгованості за кредитом передбачає відмову банку від своїх майнових вимог з метою погашення існуючої заборгованості, що свідчить про його нікчемність. Суд апеляційної інстанції вважав помилковим висновок районного суду про пропуск позивачем позовної давності, оскільки протокол засідання комісії з перевірки правочинів № 71 складено 25 вересня 2015 року, повідомлення про нікчемність правочинів направлені 03 листопада 2015 року, позов поданий 31 травня 2018 року, тобто, у межах позовної давності.
Короткий зміст вимог та доводи касаційних скарг
У листопаді 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Павел О. Ю., у якій заявник просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду міста Одеси від 23 листопада 2018 року.
Касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Павел О. Ю., мотивована тим, що на час укладення договору про розірвання іпотечного договору, а саме 25 березня 2014 року, діяла інша редакція статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», ніж на момент проведення Фондом перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями.
Суд першої інстанції правильно врахував правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 761/11870/15-ц від 25 квітня 2018 року.
Суд апеляційної інстанції вказав, що за умовами спірного правочину банк фактично відмовився від власних майнових вимог у контексті положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції, чинній на час введення тимчасової адміністрації, що свідчить про нікчемність такого правочину, проте даний критерій нікчемності правочинів не був передбачений цим Законом на момент укладення спірного договору.
25 березня 2014 року за домовленістю з банком ОСОБА_2 сплатив ПАТ «Дельта Банк» грошові кошти в сумі 58 000 доларів США (оціночна вартість квартири) в якості погашення кредиту, згідно з кредитним договором від 14 вересня 2007 року № 11215546000. Таким чином, договір про розірвання іпотечного договору від 25 березня 2014 року сторонами укладався з реальними грошовими надходженнями від ОСОБА_2 на користь банку.
Крім того, реалізація предмета іпотеки, що стала можлива завдяки розірванню іпотечного договору та зняття обтяжень, дала змогу частково погасити заборгованість ОСОБА_2 в розмірі ринкової оціночної вартості іпотечного майна, у зв'язку із чим розірвання іпотечного договору не свідчило про залишення кредитних зобов'язань без забезпечення, а було своєрідним зверненням стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу за домовленістю сторін.
Застосування апеляційним судом положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції, чинній на час введення тимчасової адміністрації, призвело і до неправильних висновків, що ПАТ «Дельта Банк» звернулося до суду за захистом своїх прав у межах позовної давності.
Доводи інших учасників справи
У січні 2020 року ПАТ «УБІБ» надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить скасувати оскаржену постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Відзив мотивовано тим, що апеляційний суд у порушення статті 58 Конституції України застосував зворотну дію в часі статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції, яка на момент вчинення оспорюваного правочину ще не була прийнята Верховною Радою України.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2019 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Приморського районного суду міста Одеси.
У грудні 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії із п'яти суддів.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року справу передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Мотиви передачі справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Передаючи справу на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеному у постанові від 25 квітня 2018 року в справі № 761/11870/15-ц (провадження № 61-7190св18), а саме, щодо застосування статті 38 Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у подібних правовідносинах та вказівки, що підстави для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними повинні визначатися на момент введення тимчасової адміністрації.
Так, у зазначеній постанові колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що в обґрунтування нікчемності договору про розірвання договору іпотеки від 25 лютого 2014 року позивач посилався на пункт 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції від 11 липня 2014 року, згідно якої правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог.
Разом з тим, на час укладення договору про розірвання договору іпотеки від 25 лютого 2014 року Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» діяв в іншій редакції, яку змінено з 11 липня 2014 року, відповідно до статті 38 якого договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними. Уповноважена особа Фонду зобов'язана вжити заходів для витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами, а також має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням.
Частина друга вказаної статті мала наступну редакцію: «Протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв: 1) договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій; 2) договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов; 3) договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів; 4) договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку; 5) договори (правочини) з пов'язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку; 6) господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком».
Таким чином, редакція статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яка діяла на час укладення договору про розірвання договору іпотеки, не передбачала можливості визнання уповноваженою особою Фонду такого договору нікчемним у зв'язку із відмовою банку від власних майнових вимог, як це передбачено положеннями цієї статті у редакції Закону, на яку посилається позивач при зверненні з даним позовом.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що є підстави для відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у вищевказаній постанові, з наступних підстав.
Відповідно до частин другої, третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції, чинній на час укладення спірного правочину, протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов?язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв: 1) договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій; 2) договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов; 3) договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів; 4) договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку; 5) договори (правочини) з пов?язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку; 6) господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком. Договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними. Уповноважена особа Фонду зобов?язана вжити заходів для витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами, а також має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 04 липня 2014 року № 1586-VII внесено зміни до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та текст частин другої і третьої статті 38 цього Закону викладено в такій редакції:
«2. Протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов?язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.
3. Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: 1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов?язання без встановлення обов?язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; 2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов?язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов?язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; 3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов?язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; 4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; 5) банк прийняв на себе зобов?язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»; 6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов?язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України».
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 04 липня 2014 року № 1586-VII набрав чинності 11 липня 2014 року (далі - Закон № 1586-VII від 04 липня 2014 року).
Згідно з частиною другою статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції, чинній на момент введення тимчасової адміністрації, протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов?язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції, чинній на момент введення тимчасової адміністрації, правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов?язання без встановлення обов?язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог.
Тлумачення частини другої статті 38, пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції, чинній на момент введення тимчасової адміністрації, свідчить, що як нікчемні можуть бути кваліфіковані правочини, вчинені банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку.
Отже, Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд або його уповноважена особа наділені повноваженнями щодо виявлення фактів нікчемності правочинів, повідомлення про виявлення нікчемного правочину його сторін.
За результатами перевірки, здійсненої відповідно до положень статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями приймати рішення про визнання правочинів нікчемними.
При наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
У постанові Верховного Суду у складі Об?єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Отже колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що аналіз частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» свідчить, що підстави для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними повинні визначатися на момент введення тимчасової адміністрації.
До такого висновку дійшов і суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, зробивши висновок про нікчемність оспорюваного правочину у зв'язку з тим, що такий правочин за наявності заборгованості за кредитом передбачає відмову банку від своїх майнових вимог з метою погашення існуючої заборгованості.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року у справі № 127/14035/17-ц (провадження № 61-2825св19), в якій зазначено, що статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено коло нікчемних договорів, які можуть бути виявлені зобов?язаною та уповноваженою на це особою - Фондом, якщо вони, зокрема, укладені протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, що було зроблено 11 вересня 2017 року на засіданні комісії з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, призначеної наказом від 11 березня 2015 року № 67 та затвердженої уповноваженою особою Фонду на ліквідацію АТ «Дельта Банк». Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції установив, що кредитний договір, виконання зобов?язання за яким забезпечувалося договором іпотеки, укладався на умовах, зокрема, забезпеченості. За договором про припинення (розірвання) договору іпотеки, укладеним між сторонами, банк (кредитор) відмовився від майнових вимог та права звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості боржника за кредитним договором. Така відмова відбулася протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації у АТ «Дельта Банк».
Відповідно до частини четвертої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів як під час дії тимчасової адміністрації, так і протягом ліквідації, у тому числі звертається до суду з відповідним позовом.
Таким чином, установивши, що кредитор, розірвавши з відповідачем іпотечний договір, який забезпечував виконання кредитного договору, тим самим відмовився від власних майнових вимог, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що договір про припинення (розірвання) іпотечного договору укладений з порушенням положення пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та є нікчемним, у зв?язку з чим підлягають застосуванню наслідки його нікчемності. Правові підстави для визнання його недійсним в судовому порядку відсутні, оскільки частиною другою статті 215 ЦК України визнання нікчемного правочину недійсним в судовому порядку не вимагається.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали касаційної скарги та мотиви, на підставі яких постановлено ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року, Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не знаходить підстав для прийняття справи до свого розгляду.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У частині другій статті 403 ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.
Тлумачення наведеної норми процесуального права свідчить про те, що на розгляд об'єднаної палати може бути передана справа, якщо в аналогічній (подібній) справі викладено інший висновок щодо застосування норми права. Подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за їхніми елементами: суб'єктами, об'єктами та змістом (правами й обов'язками суб'єктів правовідносин).
В ухвалі суду про передачу справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначається про необхідність відступу від висновку щодо застосування положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у подібних правовіносинах, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року в справі № 761/11870/15-ц (провадження № 61-7190св18), із наведенням мотивів своєї позиції. При цьому вказується про відступ від практики суду касаційної інстанції щодо визначення підстав для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними на момент введення тимчасової адміністрації.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
Вирішуючи питання про передачу справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не звернула увагу на те, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року в справі № 761/11870/15-ц (провадження № 61-7190св18), від викладеного висновку в якій колегія суддів мала на меті відступити, міститься протилежний висновок тому, який зазначено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 24 лютого 2021 року (висновок, що підстави для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними повинні визначатися на момент введення тимчасової адміністрації).
Разом з тим такий висновок викладено не у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року в справі № 761/11870/15-ц (провадження № 61-7190св18), а у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2010 року у справі № 127/14035/17-ц (провадження № 61-2825св19), з яким колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду погоджується.
Крім того Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду розглянула справу № 629/2156/15 (провадження № 61-32337сво17) за позовом ПАТ КБ «Актив-Банк» до ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним та застосування наслідків нікчемного правочину й у постанові від 10 жовтня 2019 року зробила висновок, що положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції Закону № 1586-VIIвід 04 липня 2014 року застосовуються щодо визначення підстав для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними на момент введення тимчасової адміністрації.
Таким чином, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що у цій справі відсутній предмет (об'єкт) для розгляду справи об'єднаною палатою, оскільки розгляд справи, в якій відсутній функціонал (компетенційні повноваження) для об'єднаної палати, є судом, який не встановлений законом.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Керуючись статтею 403 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
Справу № 522/9536/18 за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Калінюк Олег Борисович, ОСОБА_3 , Публічне акціонерне товариство «Український будівельно-інвестиційний банк», про визнання договору про розірвання іпотечного договору недійсним та скасування наслідків його недійсності, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Павел Ольга Юріївна, на постанову Одеського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року повернути Верховному Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. С. Висоцька
Б. І. Гулько
Д. Д. Луспеник
Є. В. Синельников
М. Є. Червинська