15 квітня 2021 року м. Київ
Унікальний номер справи № 754/16574/19
Апеляційне провадження № 22-ц/824/6061/2021
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
суддів - Пікуль А.А., Ратнікової В.М.,
за участю секретаря судового засідання - Гребнєва Є.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Громадської організації «Київська міська організація «Військовий автоаматор» на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року, ухвалене під головуванням судді Панченко О.М., по справі за позовом ОСОБА_1 до Громадської організації «Київська міська організація «Військовий автоаматор» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та виплату заробітної плати, -
У листопаді 2019 року позивач звернувся до суду з вказаною позовною заявою, в якій просив визнати незаконним наказ № 10 від 18 вересня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника голови правління Громадської організації «Київська міська організація «Військовий автоаматор» (далі ГО КМО «Військовий автоаматор») та поновити позивача на роботі з 18 вересня 2019 року на посаді заступника голови правління; зобов'язати відповідача виплатити на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням починаючи з дати звільнення 18 вересня 2019 року по дату ухвалення рішення; стягнути з відповідача 15 000,00 грн. моральної шкоди (а.с. 1-7, 39-45).
В обґрунтування позову зазначав, що 12 липня 2019 року згідно з наказом № 6 від 11 липня 2019 року він був призначений на посаду заступника голови правління в ГО КМО «Військовий автоаматор». Вказував, що 17 вересня 2019 року перебував у відпустці, у телефонному режимі його було повідомлено про те, що його звільнено з роботи, а 16 жовтня 2019 року рекомендованим листом були надіслані документи, а саме складені акти про нібито його неявку на роботу та наказ про звільнення № 10 від 18 вересня 2019 року про його звільнення за власним бажанням. Наказ про звільнення не містить підставу звільнення, печатку організації та назву посади, з якої його звільнено. Оскільки жодних заяв про звільнення за власним бажанням позивач не писав, вважає, що його звільнення є незаконним.
У відзиві на позовну заяву представник ГО КМО «Військовий автоаматор» - адвокат Бистрик О.С. просила відмовити у задоволенні позову у зв'язку з необґрунтованістю. Зазначала, що колективною заявою про відсторонення ОСОБА_1 від 22 серпня 2019 року більше 60 учасників ГО КМО «Військовий автоаматор» звернулися до правління з проханням відсторонити (звільнити від виконання трудових обов'язків) позивача з посади заступника голови правління. Вказувала, що було складено акти про відсутність позивача на робочому місці від 13 вересня 2019 року № 1, від 16 вересня 2019 року № 2, від 17 вересня 2019 року № 3. У зв'язку з систематичним прогулами, приймаючи до уваги появу на роботі позивача у нетверезому стані, його було рекомендовано звільнити. Таким чином, враховуючи неодноразові грубі дисциплінарні порушення, складання актів, усні попередження та колективне звернення, на позачерговому засіданні правління 17 вересня 2019 року було звільнено ОСОБА_1 із займаної посади з 18 вересня 2019 року відповідно до приписів п. 4 ч. 1 ст. 36, п. 3, 4 ч. 1 ст. 40, ст. 147 КЗпП України. Позивачу було надіслано документи про звільнення поштою та здійснено належний розрахунок за відпрацьований час. Після звільнення позивача його посада була скорочена, у зв'язку з чим поновлення останнього на роботі є неможливим. Звертала увагу на те, що позивач пропустив місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення на подання позову про поновлення на роботі у порушення ч. 1 ст. 233 КЗпП України (а.с. 67-72).
Позивач подав до суду відповідь на відзив, у якому просив задовольнити позовні вимоги та пояснив, що акти про його відсутність на роботі складені заднім числом, підписані неповноважними особами, при цьому ці документи не мають значення, оскільки його було звільнено за власним бажанням, проте заяви він не писав. Вказував, що звернувся до суду з позовом 15 листопада 2019 року, тобто у місячний строк (а.с. 105-107).
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року вказаний позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ № 10 від 18 вересня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника голови правління ГО КМО «Військовий автоаматор» та поновлено ОСОБА_1 з 18 вересня 2019 року на цій посаді. Стягнуто з ГО КМО «Військовий автоаматор» на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 165 000 грн. та моральну шкоду в розмірі 2 000 грн. Стягнуто з ГО КМО «Військовий автоаматор» на користь держави судові витрати в розмірі 768,40 грн. (а.с. 151-156).
Не погодившись з рішенням районного суду, 01 березня 2021 року голова правління ГО КМО «Військовий автоаматор» ОСОБА_4 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю (а.с. 161-169).
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначав, що на підставі наказу № 10 від 18 вересня 2019 року позивач був звільнений із займаної посади з внесенням до трудової книжки запису про те, що звільнений з посади заступника голови правління ГО КМО «Військовий автоаматор» за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП України. Суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи та фактичні обставини трудового спору, які стали підставою для звільнення позивача, зокрема, головною підставою звільнення стало рішення правління на позачерговому засіданні, яке прийнято одноголосно, звернення ініціативної групи ГО КМО «Військовий автоаматор». Вказані обставини суд першої інстанції не дослідив та не надав оцінки доказам, наданим відповідачем. Зазначав, що головою правління ГО КМО «Військовий автоаматор» під час підписання наказу про звільнення позивача за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП України не навмисно припустився описки щодо посилання на іншу статтю КЗпП України. Вказана описка уже виправлена шляхом внесення змін до відповідного наказу № 10 про звільнення позивача на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України та може бути внесена за вимогою позивача до трудової книжки. Така описка в наказі ніяким чином не впливає на законність звільнення позивача, яке відбулося на підставі рішення правління ГО КМО «Військовий автоаматор» від 17 вересня 2019 року, яке в судовому порядку не оскаржувалось. Крім того, посада заступника голови правління ГО КМО «Військовий автоаматор» була незаконно введена колишнім головою та не передбачена ні статутом організації, ні класифікатором професій та штатним розписом.
З огляду на положення ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
В судовому засіданні представник ГО КМО «Військовий автоаматор» - адвокат Рибіцький В.М. підтримав подану апеляційну скаргу і просив її задовольнити. Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення апеляційної скарги та просила залишити її без задоволення. ОСОБА_1 до суду не прибув був сповіщений належним чином про що у справі є докази. Факт належного сповіщення позивача ОСОБА_1 підтвердила в суді його представник - ОСОБА_2 про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання (а.с. 186-193, 198-200)
Зважаючи на вимоги ч. 9 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України, суд визнав повідомлення позивача належним, а його неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
Судом встановлено, що наказом № 6 від 11 липня 2019 року голови правління ГО КМО «Військовий автоаматор» ОСОБА_3 було прийнято на посаду заступника голови правління ГО КМО «Військовий автоаматор» ОСОБА_1 з 12 липня 2019 року згідно штатного розпису (а.с. 8).
У матеріалах справи міститься заява членів ініціативної групи ГО КМО «Військовий автоаматор» від 22 серпня 2019 року про відсторонення заступника голови правління ГО КМО «Військовий автоаматор» ОСОБА_1 , оскільки він не відповідає коду класифікатора (а.с. 77-84).
Актом № 1 від 13 вересня 2019 року, актом № 2 від 16 вересня 2019 року, актом № 3 від 17 вересня 2019 року було встановлено, що заступник голови правління ГО КМО «Військовий автоаматор» ОСОБА_1 був відсутній на роботі без попередження (а.с. 10-12).
Згідно виписки з протоколу позачергового засідання ГО КМО «Військовий автоаматор» від 17 вересня 2019 року було вирішено звільнити заступника голови правління ГО КМО «Військовий автоаматор» ОСОБА_1 з займаної посади (а.с. 13).
Згідно наказу № 10 від 18 вересня 2019 року ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади з 18 вересня 2019 року за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП України (а.с. 9).
Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Цей строк застосовується судом незалежно від наявності заяви відповідача про застосування такого строку.
Відповідно до ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
Строки, встановлені статтею 233 КЗпП України, можуть бути поновлені лише за наявності поважних причин. При цьому поважність причин означає, що працівник не ставився зневажливо до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали такі причини, які можна вважати поважними.
У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16 зроблено висновок, що «встановлені статтями 228, 223 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк».
Крім того, Верховний Суду у постанові від 13 січня 2021 року у справі № 242/3602/19 (провадження № 61-4644св20) дійшов висновку, що місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення або день видачі належно оформленої трудової книжки.
Встановлено, що позивач отримав копію наказу про звільнення 16 жовтня 2019 року, на підтвердження чого надав до суду копію конверта та накладної про вручення поштового відправлення (а.с. 16-17), а з позовом звернувся до суду 15 листопада 2019 року, про що свідчить штамп вхідної кореспонденції суду (а.с. 1).
Таким чином, передбачений ст. 233 КЗпП України місячний строк на звернення з заявою про вирішення трудового спору позивачем не пропущено.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника статтями 38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу статтями 40, 41, 43, 43-1 і підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) статтею 45 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
За роз'ясненнями п. 12 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року по справах про звільнення за ст. 38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого ст. 38 КЗпП строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення.
Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації. Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.
Разом з тим, позивач посилався на те, що заяву про звільнення за власним бажанням він не писав та не подавав роботодавцю.
Відповідач посилався на те, що у наказі № 10 від 18 вересня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади з 18 вересня 2019 року за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП України було зроблено описку, яку виправлено шляхом внесення змін до цього наказу про звільнення позивача на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, відповідно до якої трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках припинення повноважень посадових осіб.
Проте до районного суду не було надано наказу чи інших доказів на підтвердження виправлення описки в наказі № 10 від 18 вересня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади, не було додано такого і до апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції визнав неспроможними та відхилив доводи апелянта про описку під час зазначення ст. 38 КЗпП України в наказі про звільнення позивача з роботи, оскільки в оскаржуваному наказі окрім зазначення ст. 38 КЗпП України також прописано підставу звільнення, а саме «за власним бажанням».
Крім того, зазначене вище суперечить доводам апелянта про те, що позивача було звільнено з іншої підстави, посилаючись на зафіксовані прогули позивача, про що складено акти, перебування у нетверезому стані на роботі та звернення ініціативної групи ГО КМО «Військовий автоаматор» до голови правління про відсторонення ОСОБА_1 від роботи, оскільки за вказані проступки передбачено дисциплінарні стягнення та звільнення на підставі ст. 40 КЗпП України.
При цьому предметом даного трудового спору є звільнення ОСОБА_1 наказом № 10 від 18 вересня 2019 року за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП України, тому колегія суддів погодилася з висновком суду першої інстанції, що наказ про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням за умови того, що він не писав таку заяву, підлягає скасуванню, оскільки відповідачем було порушено процедуру звільнення позивача, що є підставою для поновлення на роботі на посаді, яку він займав до звільнення.
Доводи апеляційної скарги, що посади, яку займав ОСОБА_1 у ГО КМО «Військовий автоаматор» не було передбачено статутом та штатним розписом, колегія суддів відхилила з огляду на те, що у матеріалах справи міститься наказ № 6 від 11 липня 2019 року голови правління ГО КМО «Військовий автоаматор» ОСОБА_3, яким ОСОБА_1 було прийнято на посаду заступника голови правління ГО КМО «Військовий автоаматор» з 12 липня 2019 року згідно штатного розпису, за виданим відповідачем розрахунковим листом, щомісячний оклад заступника голови правління ГО КМО «Військовий автоаматор» був визначений роботодавцем в розмірі 10 000 грн., а доказів на спростування факту перебування позивача на вказаній посаді до суду не надано і в матеріалах справи такі відсутні (а.с. 8).
За наведених обставин, відповідачем звільнено позивача без законної підстави, а отже, доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими.
Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Отже, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями статті 43 Конституції України дає підстави для висновку про те, що за змістом ч. 1 ст. 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.
Частиною 2 ст. 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Як вбачається з наданого представником позивача розрахунку, середній заробіток за час вимушеного прогулу складає 165 000.00 грн. (10 000 грн. - міс. оклад/30 дн. - середньоденна заробітна плата 333.33 грн.; 20.01.2021 р. - 03.02.2021 р. - 15 дн. Х 333.33 грн. = 5 000 грн.; всього 16 міс. 15 дн. = 165 000.00 грн. (а.с. 15, 149).
Розмір щомісячного окладу в розмірі 10 000 грн. (без надбавок, доплат, премій), який визначений відповідачем у наданому до суду першої інстанції розрахунковому документі, підтвердив представник апелянта - адвокат Рибіцький В.М. в суді апеляційної інстанції про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання (а.с. 15, 198-200).
При цьому апелянт не зазначив в апеляційній скарзі будь-яких доводів неправильності розрахунку розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню на користь позивача ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу (а.с. 161-169).
Відповідно, на користь позивача з відповідача слід стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу 165 000 грн. з утриманням з цієї суми податків і обов'язкових платежів.
Відповідно до ст. 237-1 КЗпП відшкодування власником або уповноваженим представником моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його прав призвели до моральних страждань, порушило звичний порядок та уклад життя, порушило його репутацію як сумлінного працівника і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (ч. 3 ст. 23 ЦК України).
Згідно з ч. 4 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Виходячи з обставин справи, враховуючи незаконне звільнення позивача, апеляційний суд погодився з висновком суду, що позов в частині відшкодування моральної шкоди слід задовольнити частково та стягнути з відповідача на користь позивача 2 000,00 грн. моральної шкоди.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.
Інші доводи скарги цих висновків не спростовують, тому колегія суддів їх відхилила.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-
Апеляційну скаргу Громадської організації «Київська міська організація «Військовий автоаматор» - залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року - залишити без змін
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення - 15 квітня 2021 року.
Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
А.А. Пікуль
В.М. Ратнікова