Дата документу 15.04.2021 Справа № 331/3170/20
Єдиний унікальний №331/3170/20 Головуючий у 1 інстанції Жукова О.Є.
Провадження № 22-ц/807/1620/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
15 квітня 2021 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Кухаря С.В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів, -
У серпні 2020 року ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення аліментів.
В обґрунтування позову зазначала, що вона з відповідачем перебувала у зареєстрованому шлюбі з 21.08.1999 року.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 16 липня 2019 року шлюб між сторонами розірвано.
Від спільного життя вони з відповідачем мають повнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На момент подання позовної заяви як малолітня дитина так і повнолітня донька проживали разом з батьками за адресою: АДРЕСА_1 .
З 08 листопада 2020 року малолітня дитина проживає разом з матір'ю за адресою: АДРЕСА_2 .
Наразі ОСОБА_3 досягла повноліття та продовжує навчання в Київському національному університеті імені Т. Шевченка на бюджетній основі. Строк навчання до 30 червня 2022 року.
Відповідач в повній мірі не надає матеріальної допомоги на дітей, незважаючи на те, що має таку можливість, а вона самостійно не здатна забезпечити потреби дітей.
Просила суд стягнути з відповідача аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_4 у розмір 1 /4 частини від усіх видів доходу, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, а також аліменти на утримання повнолітньої доньки, що продовжує навчання ОСОБА_3 у розмір 1 /4 частини від усіх видів доходу з дня подачі позову і до закінчення навчання, але не довше ніж до досягнення донькою 23 років.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого 2021 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмір 1/4 частини від усіх видів доходу, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, з 28 серпня 2020 року і до повноліття дитини.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання повнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час навчання у розмір 1/4 частини від усіх видів доходу з 28 серпня 2020 року і до закінчення навчання, але не довше ніж до досягнення ОСОБА_3 23 років.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в сумі 840,80 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом неповно з'ясовані всі обставини справи, та посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_5 надала суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції у цій справі залишити без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Згідно із ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 21 серпня 1999 року.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 16 липня 2019 року шлюб між сторонами розірвано.
Сторони від спільного життя мають повнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На момент подання позовної заяви як малолітня дитина так і повнолітня донька проживали разом з батьками за адресою: АДРЕСА_1 .
З 08 листопада 2020 року малолітня дитина проживає разом з матір'ю за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджено договором оренди від 08 листопада 2020 року (а.с. 16-18).
Між сторонами існує спір щодо визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 , що підтверджено ухвалою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2020 року у справі 331/4558/20.
Положеннями ч.ч.1,2 ст. 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, визначено, що держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно ст. 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
За приписами статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою.
Відповідно до ч.1 ст. 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Згідно з ч.ч.1-3 статті 181 СК України способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними і той із батьків хто проживає окремо від дитини може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
За змістом ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.
Встановлено, що ОСОБА_1 працює в Національному університеті «Запорізька політехніка» на посаді доцент, його середньомісячний дохід складає 15 294,38 грн.
Дослідивши наявні у справі докази, з'ясувавши обставини, на які посилався позивач, як на підставу вимог, а відповідач як на підставу своїх заперечень, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у справі доказів у їх сукупності, з врахуванням положень ст. 182 СК України, а також засад розумності і справедливості, суд першої інстанції дійшов вірного та обґрунтованого висновку, про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 в частині стягнення аліментів на утримання малолітньої дитини в розмірі 1 /4 частини всіх видів заробітку (доходу) відповідача, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку щомісячно з 28 серпня 2020 року до досягнення дитиною повноліття.
Вирішуючи позовні вимоги в частині стягнення аліментів на повнолітню доньку, що продовжує навчання, встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ОСОБА_3 досягла повноліття та продовжує навчання в Київському національному університеті імені Т. Шевченка на бюджетній основі. Строк навчання до 30 червня 2022 року.
ОСОБА_3 зареєстрована разом з батьками за адресою : АДРЕСА_1 .
Згідно наявних в матеріалах справи квитанцій ОСОБА_2 оплачувалося проживання ОСОБА_3 в гуртожитку, купувалися продукти харчування.
з наданих в суді першої інстанції пояснень ОСОБА_3 встановлено, що ОСОБА_1 періодично надає матеріальну допомогу на утримання повнолітньої дитини.
Положеннями статті 199 СК України визначено, що якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
Відповідно до ст. 200 СК України суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.
Відповідно до п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року N 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів", судам роз'яснено, що обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.
Згідно ч. 3 ст. 199 СК України право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів мають самі дочка, син, які продовжують навчатися, а також той із батьків, з яким вони проживають.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_3 у зв'язку з навчанням потребує матеріальної допомоги, її матір отримує мінімальний дохід, а відповідач має постійне місце роботи, отримує заробітну плату в розмірі 15 294,38 гривень щомісяця, має на утриманні неповнолітнього сина.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції проте, що визначений позивачем розмір аліментів на утримання доньки на час навчання в розмірі ј частини доходу відповідача щомісячно, відповідає вимогам закону та обставинам справи, а також можливостям відповідача надавати матеріальну допомогу.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, при цьому відповідачем не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили б про необґрунтованість та незаконність рішення суду першої інстанції. Більшість з доводів скаржника не стосуються предмета доказування та не можуть свідчити про наявність підстав для звільнення його як батька від обов'язку щодо утримання свого малолітнього сина та повнолітньої доньки, що продовжує навчання, оскільки такий обов'язок прямо передбачений нормами СК України та відповідає якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
В апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що не підтвердженим є те, що малолітня дитина проживає з матір'ю за адресою: АДРЕСА_2 .
Вказане спростовується дослідженим судом першої інстанції договором оренди квартири, що знаходиться в матеріалах справи, і який є належним, достовірним, допустимим доказом у справі.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_1 подано позовну заяву про визначення місця проживання дитини ОСОБА_4 , а тому до розгляду вказаного питання, суд першої інстанції не мав права вирішувати даний спір щодо стягнення з нього аліментів на дитину - є безпідставним з огляду н а те, що питання утримання дитини спрямоване на забезпечення її інтересів, що мають першочергове значення, а тому суд має керуватися якнайкращим забезпеченням інтересів дитини, що і було зроблено судом першої інстанції ухвалюючи рішення, оскільки на час ухвалення рішення встановлено, що малолітня дитина проживає разом з матір'ю та потребує допомоги на утримання від батька. Інтереси та права дитини на належний рівень життя не можуть ставитися в залежність від інших обставин, в тому числі і від вирішення інших питань судом, в яких фігурує така дитина. А тому, рішення суду першої інстанції є правомірним та обґрунтованим.
Посилання в апеляційній скарзі на ті обставини, що скаржник готував з сином уроки, ходив з ним до кіно, музеїв, театру, тощо свідчить лише про певне виконання його обов'язків щодо виховання дитини та не спростовують висновків суду першої інстанції, щодо обов'язку ОСОБА_1 , як батька дитини, який проживає окремо від неї утримувати таку дитину до досягнення нею повноліття.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на ту обставину, що ОСОБА_2 працевлаштована, отримує достатній дохід, вказане є підставою для задоволення його апеляційної скарги.
Вказані доводи апеляційної скарги є безпідставним з огляду на наступне.
Разом з тим, зауважуємо, що за положеннями ст.51 Конституції України слідує, що батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття.
Відповідно до ч.2 ст.8 ЗУ «Про охорону дитинства», батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Згідно ст.141 СК України, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 СК України.
Наведеними положеннями кореспондується рівний обов'язок обох з батьків піклуватися про дитину та утримувати її, незалежно від джерела доходів кожного з них та його розміру.
Обставини, які враховуються судом при визначені розміру аліментів передбачені ст. 182 СК України, не містять в своєму переліку підстав звільнення відповідача від обов'язку утримувати дитину у зв'язку з працевлаштуванням та отриманням доходу іншим з батьків з ким проживає дитина.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд першої інстанції не звернув уваги на стан здоров'я платника аліментів, а також на те, що він надає матеріальну допомогу своїй не працюючій матері ОСОБА_6 .
Проте, скаржником не надано до матеріалів справи жодних свідчили б про те, що він дійсно надає матеріальну допомогу своїй матері.
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанцій по суті вирішення спору та не дають підстав вважати, що судом неправильно застосовано та порушено норми матеріального і процесуального права.
Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого 2021 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 15 квітня 2021 року.
Головуючий
Судді: