Ухвала
Іменем України
08 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 758/15508/18
провадження № 61-4670ск21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Вербової І. М., Поліщук Н.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно,
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Позов мотивований тим, що 08 жовтня 2010 року між сторонами укладено шлюб, у період якого позивачем за особисті кошти було придбане майно: земельна ділянка площею 0,0589 га, за адресою: АДРЕСА_1 , адреса СТ: АДРЕСА_2 ; житлова квартира за адресою: АДРЕСА_3 , площею 37,7 кв. м; внесок в статутний фонд ТОВ «Агентство Навігатор» в розмірі 10 000,00 грн, єдиним учасником якого є відповідач.
Позивач зазначала, що відповідач з часу укладення шлюбу не працював, мав мінливий короткочасний заробіток, весь тягар утримання сім'ї було покладено на позивача, відтак, все майно, набуте у шлюбі, було придбано за особисті кошти ОСОБА_1 .
ОСОБА_1 просила:
визнати за нею право особистої приватної власності на земельну ділянку та квартиру;
стягнути з відповідача 1/2 частину доходу, отриманого від ТОВ «Агентство Навігатор» з 12 липня 2018 року по день прийняття рішення по справі,
скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру за відповідачем,
стягнути з відповідача судові витрати.
Рішенням Подільського районного суду м. Києва у складі судді Гребенюка В. В., від 06 жовтня 2020 рокупозов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на земельну ділянку за кадастровим номером 8000000000:91:445:0044, площею 0,0589 га, за адресою: АДРЕСА_1 , адреса СТ: АДРЕСА_2 .
Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на житлову квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , площею 37,7 кв. м.
Скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер майна 34359868, номер запису 111/267 в книзі 56) за ОСОБА_3 .
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 9 514,80 грн.
Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про визнання за позивачем права особистої приватної власності на земельну ділянку, квартиру і скасування державної реєстрації права власності на квартиру мотивовано тим, що позивачем надано докази наявності на момент спірних правовідносин стабільного доходу, а відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він отримував у шлюбі дохід та витрачав його в інтересах сім'ї. Суд першої інстанції зробив висновок про наявність підстав для відступлення від засади рівності часток подружжя і про задоволення позовних вимог щодо визнання права особистої приватної власності на земельну ділянку та квартиру за позивачем. При відмові у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача 1/2 доходу, отриманого від ТОВ «Агентство Навігатор» вважав, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, що відповідач отримував дохід від володіння корпоративними правами вказаного товариства у період з 12 липня 2018 року по день ухвалення рішення у справі.
Додатковим рішенням Подільського районного суду м. Києва у складі судді Гребенюка В. В., від 15 жовтня 2020 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у сумі 28 231,60 грн.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на підтвердження понесених судових витрат представником позивача надано договір № 09/18 про надання правової допомоги від 18 серпня 2018 року, додаткову угоду № 1 до договору № 09/18 про надання правової допомоги від 11 листопада 2018 року, акт наданих послуг від 11 жовтня 2020 року щодо надання послуг з представництва інтересів клієнта в суді в розмірі 28 000,00 грн, довідку про сплату наданих послуг щодо правової та правничої допомоги від 11 жовтня 2020 року у розмірі 28 000,00 грн, копії квитанцій та чеків щодо сплати поштових та супутніх послуг. Заперечень щодо розміру понесених витрат стороною відповідача надано не було.
Оскарженою постановою Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2020 року в частині задоволених позовних вимог скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно відмовлено. Вказано, що в іншій частині рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2020 року не оскаржувалося.
Додаткове рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2020 року скасовано. У задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_2 про відшкодування понесених судових витрат відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Стаття 60 СК України передбачає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Позивач не надала належних достовірних доказів на підтвердження того, що квартира в АДРЕСА_3 та земельна ділянка за кадастровим номером 8000000000:91:445:0044, площею 0,0589 Га, за адресою: АДРЕСА_1 , адреса СТ: АДРЕСА_2 придбана за її особисті кошти. Заробітна плата, яку отримувала позивач в період шлюбу, є спільним сумісним майном подружжя, навіть в разі, якщо відповідач не працював та не мав доходу в цей період. Тому суд першої інстанції зробив неправильний висновок про задоволення позовних вимог щодо визнання права особистої приватної власності на земельну ділянку та квартиру за позивачем.
Апеляційний суд вказав, що оскільки судом скасовано рішення суду першої інстанції та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено, то підлягає скасуванню і додаткове рішення. В задоволенні вимог про стягнення судових витрат ОСОБА_1 повинно бути відмовлено, так як відповідно до статті 141 ЦПК України у разі відмови у позові судові витрати покладаються на позивача.
ОСОБА_1 22 березня 2021 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року, у якій вона просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення і додаткове рішення суду першої інстанції.
Підставою, на якій подається касаційна скарга ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушенням судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 листопада 2017 року у справі провадження № 6-2921цс16 та постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 331/8757/14-ц (провадження № 61-48599св18). Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом проігноровано норми статей 57, 60 СК України, які встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них. Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в його набутті. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя, якщо спростовується презумпція спільності майна подружжя. Судами досліджено довідку, згідно якої позивач працює та в період шлюбу отримувала заробітну плату, зокрема, за період з 2009 по 2013 роки отримала заробітну плату у розмірі 353 750,54 грн. Водночас, відповідачем надано докази про доходи лише щодо ІІ кварталу 2011 року, коли ним отримано разовий дохід від продажу нерухомого майна у розмірі 187 550,00 грн та у 2019 році заробітну плату у розмірі 34 980,68 грн. При цьому, інших доходів більш ніж за 20 років відповідач не мав, а навпаки жив, використовуючи доходи дружини. Таким чином, у постанові апеляційного суду від 25 лютого 2021 року відсутнє посилання на будь-який належний, допустимий, достовірний та достатній доказ, який міг би обґрунтувати протиправний висновок апеляційного суду про те, що позивач не надала належних достовірних доказів на підтвердження того, що спірні квартира та земельна ділянка придбані за її особисті кошти. Апеляційним судом при винесенні постанови порушено вимоги рішення європейського суду з прав людини «Пронін проти України» відповідно до якого суд повинен мати відповідь на кожен аргумент та порушив вимоги статті 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки апеляційним судом проігноровано доводи сторони позивача та без належного та допустимого обґрунтування скасовано рішення суду першої інстанції, яке повністю відповідало вимогам закону.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Апеляційний суд встановив, що 08 жовтня 2010 року сторони зареєстрували шлюб.
19 серпня 2011 року між ТОВ «Славутич-2000» та відповідачем укладено договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_3 , площею 37,7 кв. м. Вартість квартири згідно з договором становить 312 910,00 грн.
25 серпня 2011 року прийнято рішення про державну реєстрацію за відповідачем речових прав на нерухоме майно, а саме, на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , площею 37,7 кв. м (реєстраційний номер майна 34359868), що підтверджується інформаційною довідкою від 21 серпня 2018 року № 135026148.
29 травня 2015 року позивач придбала земельну ділянку за кадастровим номером 8000000000:91:445:0044, площею 0,0589 га, за адресою: АДРЕСА_1 , адреса СТ: АДРЕСА_2 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 29 травня 2015 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л. М., інформаційною довідкою від 21 серпня 2018 року № 135019882.
Згідно частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до частини другої статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
Згідно частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Встановивши, що ОСОБА_1 не надано належних доказів на підтвердження того, що спірне майно було придбано за кошти, які належали їй особисто, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання права особистої власності на квартиру та земельну ділянку, і скасування державної реєстрації права власності.
Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2921цс16 та в постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 331/8757/14-ц (провадження № 61-48599св18) є необґрунтованими, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
Н. О. Антоненко
М. М. Русинчук