ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
Вн. № 6/654
м. Київ
13.05.2009 р. № 6/654
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Добрянської Я.І. при секретарі судового засідання Зубко Л.П. вирішив адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Служба безпеки України
про зобов'язання про визнання статусу учасника бойових дій
Представники сторін:
позивача: ОСОБА_2
відповідача: Наливайченко В.О.
На підставі ч. 3 ст. 160 КАС України в судовому засіданні 13.05.2009 р. проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Служби безпеки України про зобов'язання визнати позивача учасником бойових дій.
В ході судового розгляду позивач подав заяву про зміну позовних вимог від 12.05.2009 р. та просив зобов'язати Службу безпеки України розглянути на Комісії Центрального управління Служби безпеки України по розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу учасника війни відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», питання про визнання ОСОБА_1 учасником бойових дій.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що п. 2 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту», встановлює, що учасниками бойових дій визнаються учасники бойових дій на території інших країн військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів та радників, працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів).
Позивач вважає, що відповідач неправомірно дійшов висновку про неможливість визнання його учасником бойових дій, оскільки під час проходження військової служби в у період 1988-1990 років неодноразово залучався до виконання спеціальних завдань в умовах надзвичайного стану та збройних конфліктах по нормалізації обстановки, відновлення законності та правопорядку на території республік Закавказзя. А саме, в листопаді, грудні 1988 року в м. Єревані, в червні -листопаді 1989 року в містах Сухумі та Гагрі, в лютому - квітні 1990 року в м. Баку.
Представник відповідача позов не визнав, подав заперечення проти позовних вимог. Відповідач в обґрунтування своїх заперечень посилається на постанову Кабінету Міністрів України № 63 від 08.02.1994 р. «Про організаційні заходи щодо застосування Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», в якій визначено перелік держав та періоди бойових дій на їх території. В даному Переліку такі держави як Союз Радянських Соціалістичних Республік, Вірменська РСР відсутні. Також, відповідач посилається на те, що згідно з п. 6 примітки вказано, що до країн, на території яких відбувались бойові дії, направлялись військові фахівці Генерального штабу Збройних Сил СРСР, тобто даний пункт поширюється саме на військових фахівців, а позивач до даної категорії не відноситься.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, свідків, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, -
Позивач - ОСОБА_1, проходив військову службу в МВС України та органах безпеки, під час проходження якої він перебував в країнах Закавказзя, а саме з в листопаді, грудні 1988 року в м. Єревані, в червні -листопаді 1989 року в містах Сухумі та Гагрі, в лютому - квітні 1990 року в м. Баку.
Дані факти підтверджуються витягом з послужного списку архівної справи № 2324, яка зберігається в Головному управлінні СБ України у м. Києві та Київській області.
11 червня 2008 року ОСОБА_1 звернувся до начальника Управління роботи з особовим складом Служби безпеки України з заявою про розгляд на Комісії з питань визнання учасниками бойових дій з рапортом про визнання його учасником бойових дій у зв'язку з виконанням ним спецзавдання в умовах надзвичайного стану при вирішенні збройного конфлікту між вірменським та азербайджанським населенням на території колишнього СРСР питання про встановлення статусу учасника війни відповідно до Закону України «Про статус учасника війни, гарантії їх соціального захисту»та визнання його учасником бойових дій.
За результатом розгляду особової справи та довідкових матеріалів ОСОБА_1,
відповідач листом від 23.06.2008 року № 11/4-Х-3/64 відмовив позивачу у розгляді його звернення про винесення на розгляд Комісії Центрального управління Служби безпеки України по розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу учасника війни відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»питання про визнання його учасником бойових дій.
Дослідивши матеріали справи, Окружний адміністративний суд м. Києва дійшов висновку про відсутність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог, зважаючи на наступне.
У відповідності з п. 2 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів соціального захисту», учасниками бойових дій визнаються учасники території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військ Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії. і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів).
Перелік держав, зазначених у цьому пункті, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України № 63 від 08.02.1994 року «Про організаційні заходи щодо застосування Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», затверджений перелік держав, яким надавалася допомога за участю військовослужбовців Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки та осіб рядового, начальницького складу і військовослужбовців Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, військовослужбовців Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, інших військових формувань, осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, і періодів бойових дій на їх території, де також міститься вказівка, що бойові дії велися і в інших країнах після грудня 1979 року.
Суд дійшов висновку, що під визначенням «інші країни після 1979 року», яке міститься в Постанові Кабінету Міністрів України № 63 від 08.02.1994 року, слід розуміти в т.ч. і колишній Союз РСР. Такий висновок суду обґрунтовується наступним.
24 серпня 1991 року внаслідок проголошення України незалежною демократичною державою, Україна стала незалежною державою по відношенню до будь-якої країни, в т.ч. і по відношенню до колишнього Союзу РСР. Таким чином, враховуючи те, що визначення «інші країни після 1979 року»міститься в Постанові Кабінету Міністрів України, яка прийнята у відповідності до законодавства незалежної держави України, то термін «інші країни»слід розуміти по відношенню саме до незалежної держави Україна, а не по відношенню до колишнього Союзу РСР.
Слід зазначити, що в примітці № 6 до п. «інші країни після 1979 року»встановлено, що Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР і після 1979 року направлялись військові фахівці в країни, на території яких велися бойові дії, але Генеральний штаб Збройних Сил України не володіє такою інформацією. Військовим фахівцям у таких випадках пільги надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил СРСР про їх особисту участь у бойових діях.
Відповідач стверджує, що зазначена примітка свідчить про те, що пункт «інші країни після 1979 року»розповсюджується виключно на військових фахівців, які направлялись Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР в країни, на території яких велися бойові дії.
З таким твердженням відповідача суд не погоджується виходячи з наступного.
На відміну від інших приміток № № 1, 2, 3, 4, 5, 7 до цього пункту, в яких безпосередньо зазначено, що вони поширюються на обмежене коло осіб, примітка № б до пункту «інші країни після 1979 року»лише встановлює, що надання пільг саме військовим фахівцям, які направлялись Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР залежить від наявності довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил СРСР про їх особисту участь у бойових діях. При цьому зазначена примітка № б ніяким чином не обмежує коло осіб на яких розповсюджується п. «інші країни після 1979 року». Таким чином вважати що п. «інші країни після 1979 року»стосується виключно військових фахівців, що направлялися Генеральним штабом Збройних Сил немає жодних підстав.
Крім того, відповідач вказує, що твердження ОСОБА_1 щодо перебування його на території Азербайджанської РСР у період з 1988 р. по 1990 р., не доводять того, що він брав участь у бойових діях.
Проте слід зазначити, що чинне законодавство України не містить визначення
терміну «бойові дії», а також вичерпних характеристик, які б давали можливість визначити певні дії як бойові. Таким чином, при визначенні, чи мають дії, в яких позивач брав участь на території Азербайджанської РСР характер бойових, слід враховувати в повному обсязі обставини, які супроводжували його перебування на зазначених територіях. При цьому слід, також враховувати, що загальновідомими фактами є те, що в період, який передував відокремленню колишніх союзних республік Союзу СРСР та створення на їх території незалежних держав, а саме у період з 1988 по 1991 роки в СРСР, зокрема в середньоазійских республіках, виникали непоодинокі етнічні конфлікти, що супроводжувались збройними сутичками. Збройні сили СРСР і органи внутрішніх справ у даних регіонах виконували бойові завдання, метою яких були захист мирного населення та приборкання конфліктуючих сторін. На час існування Союзу РСР та партійної ідеології, що панувала у той період, не визнавалось, що в союзних республіках могли вестись бойові дії і реальна інформація про їх трагічні наслідки замовчувалась, що не дає можливості встановити виключно з офіційних документів, якими в даному випадку є витяг з послужного списку позивача від 05.12.2008 р. № 11/1/1-9529, що позивач брав участь у бойових діях на території Азербайджанської РСР.
Проте, окрім вищезазначених офіційних документів, позивачем в судових засіданнях надані статті засобів масової інформації щодо подій на території Азербайджанської РСР під час виконання позивачем спецзавдань МВС СРСР на зазначеній території. Відповідно до інформації, яка міститься в зазначених виданнях, на той час на ній території відбувались масові заворушення та безпорядки з використанням вогнепальної зброї, які супроводжувались чисельними людськими жертвами серед громадського населення та постраждалими серед працівників правоохоронних органів та військовослужбовців.
Хоча Азербайджан не включений у перелік держав і періодів бойових дій, судом при розгляді справи встановлено, що позивач виконував завдання в умовах масових заворушень та безпорядків при міжетнічних збройних конфліктах, які відбувались на території Азербайджанської РСР, Вірменської РСР з застосуванням вогнепальної зброї та піддавав ризику своє життя і здоров'я.
У частині 2 статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. І та ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлена інший порядок судового провадження.
Згідно з ч.3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення.
Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи вищенаведене, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів правомірності відмови в розгляді питання на Комісії Центрального управління Служби безпеки України по розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу учасника війни, про визнання позивача учасником бойових дій.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 71, 94, 97, 158-163 КАС України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -
1. Позов задовольнити.
2. Зобов'язати Службу безпеки України розглянути на Комісії Центрального управління Служби безпеки України по розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу учасника війни відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», питання про визнання ОСОБА_1 учасником бойових дій.
3. Судові витрати в розмірі 3,40 грн. присудити на користь ОСОБА_1 за рахунок Державного бюджету України.
Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.
Постанова суду може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції шляхом подання заяви про апеляційне оскарження постанови суду та апеляційної скарги. Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня складення постанови в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються Київському апеляційному адміністративному суду через Окружний адміністративний суд міста Києва.
Суддя Добрянська Я.І.