Справа № 167/1058/20 Головуючий у 1 інстанції: Требик В. Б.
Провадження № 22-ц/802/175/21 Категорія: 76 Доповідач: Осіпук В. В.
30 березня 2021 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Осіпука В. В.,
суддів - Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю.,
з участю секретаря судового засідання Губарик К. А.,
представника позивача ОСОБА_1 ,
представників відповідача ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до фізичної-особи підприємця ОСОБА_5 про визнання незаконним звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_2 на рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 20 листопада 2020 року,
У вересні 2020 року ОСОБА_4 звернулась до суду із зазначеним позовом.
Покликалась на те, що з 1 липня 2013 року по 28 лютого 2020 року працювала на посаді менеджера із збуту у відповідача ФОП ОСОБА_5 . Укладений з нею трудовий договір був зареєстрований в Луцькій районній філії Волинського обласного центру зайнятості. 3 липня 2013 року між роботодавцем і нею було підписано договір про повну індивідуальну відповідальність, як з продавцем.
Також позивач зазначала, що 12 лютого 2020 року подала відповідачу ОСОБА_5 письмову заяву про звільнення за згодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП. Після чого з 20 по 25 лютого 2020 року у магазині, де вона одночасно з роботою менеджера виконувала обов'язки продавця, з ініціативи власниці магазину ОСОБА_5 , була проведена ревізія, під час якої виявлено недостачу товару на суму 14968 грн 40 коп. та складено відповідний акт, від підпису якого вона відмовилась.
Крім того позивач ОСОБА_4 вказувала, що наказом від 28 лютого 2020 року № 8 її було звільнено з роботи з посади продавця магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » згідно п. 2 ст. 41 КЗпП за недостачу товарно-матеріальних цінностей на суму 19460 грн.
Наказ про звільнення роботодавцем їй був надісланий засобами поштового зв'язку 4 березня 202 року, а з 17 березня 2020 року укладений з нею трудовий договір, згідно листа-повідомлення Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості, був знятий з реєстрації.
Також позивач зазначала, що будучи прийнятою на роботу на посаду менеджера із збуту, жодного товару чи грошей під звіт не отримувала, і не була матеріально-відповідальною особою. У акті ревізії відсутні посилання на первинні документи, які б підтверджували існування товару, щодо якого була виявлена недостача, а також не вказано, які саме її винні дії сприяли виникненню недостачі товару.
Вважаючи свої трудові права порушеними, звільнення з роботи незаконним, що завдало їй моральних страждань, позивач просила суд визнати незаконним звільнення з роботи на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП, поновити її на роботі, стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та 50000 грн відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Рожищенського районного суду Волинської області від 20 листопада 2020 року позов ОСОБА_4 задоволено частково, визнано незаконним звільнення ОСОБА_4 на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП відповідно до наказу від 28 лютого 2020 року № 8 «Про припинення трудового договору № 03541300487 від 1 липня 2013 року». Поновлено ОСОБА_4 на посаді менеджера із збуту у ФОП ОСОБА_5 . Стягнуто з ФОП ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 38740 грн 52 коп., із утриманням з цієї суми загальнообов'язкових платежів (податків) відповідно до закону. Стягнуто з відповідача ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 5000 грн відшкодування моральної шкоди.
Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць в розмірі 4470 грн 6 коп. допущено до негайного виконання. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Вважаючи оскаржуване рішення необґрунтованим і безпідставним та таким, що не відповідає нормам матеріального та процесуального права, представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не було дано належну правову оцінку наданим доказам, у зв'язку із чим суд дійшов до необґрунтованого і неправильного висновку про підставність позовних вимог заявлених позивачем та задовільнив їх.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_4 , вважаючи рішення суду законним і обґрунтованим, просила відмовити у задоволенні скарги.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з таких підстав.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України є незаконним, оскільки відповідачем при звільненні позивача ОСОБА_4 було допущено порушення вимог чинного трудового законодавства, зокрема не враховано що звільнення працівника із зазначених відповідачем у наказі підстав можливе, коли працівник який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, та вчинив певні винні дії, які дають підстави для втрати до нього довір'я.
Такий висновок суду є правильний.
Встановлено, що з 1 липня 2013 року по 28 лютого 2020 року позивач ОСОБА_4 перебувала у трудових відносинах з відповідачем ФОП ОСОБА_5 , працювала менеджером із збуту на підставі укладеного між сторонами безстрокового трудового договору, який було зареєстровано у Луцькій районній філії Волинського обласного центру зайнятості.
3 липня 2013 року між роботодавцем та ОСОБА_4 було укладено типовий договір про повну індивідуальну відповідальність, у якому посада працівника вказана як продавець.
12 лютого 2020 року ОСОБА_4 , подала відповідачу письмову заяву про припинення трудових відносин за угодою сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП).
З ініціативи роботодавця ОСОБА_5 з 20 лютого по 25 лютого в магазині «ІНФОРМАЦІЯ_1» м. Рожище, Волинської області, який був місцем роботи позивача ОСОБА_4 , з участю останньої проводилась ревізія, у ході якої виявлено недостачу товару на суму 14968 грн 40 коп., про що складено відповідний акт, який позивач не підписувала.
З копії наказу № 8 від 28 лютого 2020 року «Про припинення трудового договору № 03541300487 від 1 липня 2013 року» ОСОБА_4 звільнено з посади продавця магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » згідно п. 2 ст. 41 КЗпП (недовіра), за нестачу товарно-матеріальних цінностей на суму 19460 грн. Підстава акт ревізії від 26 лютого 2020 року.
Поставити підпис у наказі про звільнення, а саме про ознайомлення з його змістом, позивач ОСОБА_4 відмовилась, про що складено 28 лютого 2020 року відповідний акт.
Копія наказу про звільнення роботодавцем ОСОБА_5 була направлена позивачу 4 березня 2020 року поштовим зв'язком і нею отримана 6 березня 2020 року.
Згідно з повідомленням Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості від 18 березня 2020 року № 135/22/04/19, вказаний трудовий договір був знятий з реєстрації з 17 березня 2020 року.
Крім того, з постанови слідчого СВ Рожищенського відділення поліції Горщарука В.І. від 13 березня 2020 року встановлено, що за заявою ОСОБА_5 про виявлення недостачі товарно-матеріальних цінностей на суму 19460 грн були внесені відомості в Єдиний реєстр досудових розслідувань та розпочато досудове розслідування. Однак із-за неможливості встановити з акту ревізії встановити точний перелік відсутніх товарів та суму завданої майнової шкоди кримінальне провадження, у зв'язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення, було закрито.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у разі винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу (пункт 2 статті 41 КЗпП України).
Для розірвання трудового договору за пунктом 2 статті 41 КЗпП України потрібна наявність таких умов: 1) безпосереднє обслуговування працівником грошових, товарних або культурних цінностей (прийом, зберігання, транспортування, розподіл та інше); 2) винна дія працівника; 3) втрата довір'я до працівника з боку власника або уповноваженого ним органу.
Звільнення з підстав втрати довір'я суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом та інше), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір'я.
За змістом указаної норми матеріальними цінностями є цінності, що прийняті на зберігання, зберігаються на складі, відпускаються зі складу, з торгового залу, іншого сховища.
Безпосереднім обслуговуванням грошових і товарних цінностей є їх прийняття, зберігання, транспортування, розподіл тощо. Ключові слова, що відображають розуміння безпосереднього обслуговування грошових і товарних цінностей, - це «прийняття» і «зберігання». Особи, які безпосередньо їх обслуговують, це переважно особи, які займаються прийманням, зберіганням, транспортуванням і розподілом матеріальних цінностей, наприклад, продавці, касири, завідувачі базами тощо. Під термінами «зберігання», «обслуговування» і «розподіл цінностей» слід розуміти широке коло операцій по експедиції чи по відпусканню цінностей, іноді зовсім не пов'язаних з безпосереднім їх обслуговуванням. За загальними правилом такі працівники в разі нестачі матеріальних цінностей несуть повну матеріальну відповідальність на підставі письмових договорів чи спеціальних законів. Для вирішення питання про те, чи відноситься працівник до осіб, які безпосередньо обслуговують грошові, товарні чи культурні цінності, необхідно докладно ознайомитися з колом його обов'язків, що визначаються відповідними посадовими інструкціями та положеннями. В кожному конкретному випадку необхідно з'ясувати, чи становить виконання операцій, що пов'язані з обслуговуванням цінностей, основний зміст їх трудових обов'язків, чи носить виконання ними вказаних дій відповідальний, підзвітний характер з наявністю обліку, контролю за рухом і зберіганням цінностей. Обов'язок з обслуговування цінностей може бути передбачений тарифно-кваліфікаційними довідниками, посадовими інструкціями та іншими нормативними актами.
Виходячи з викладеного та розуміння безпосереднього обслуговування грошових і товарних цінностей, можна дійти висновку, що основне коло працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, - це особи, які одержують їх під звіт.
Особи, які здійснюють функції обліку, охорони або управлінські функції щодо розпорядження майном та коштами підприємства, не відносяться до кола працівників, які безпосередньо обслуговують грошові чи товарні цінності, і такі особи не можуть бути суб'єктами звільнення за пунктом 2 статті 41 КЗпП України.
Відповідні висновки щодо застосування статті 41 КЗпП України викладені Верховним Судом України в постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-104цс14 та постанові Верховного суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 555/1509/18.
Згідно зі статтею 135-1 КЗпП України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Попри цю законодавчу норму, чинною наразі є постанова Державного комітету Ради Міністрів СРСР з праці та соціальних питань і Секретаріату Всесоюзної центральної ради професійних спілок від 28 грудня 1977 року № 447/24, якою затверджено Перелік посад і робіт, що заміщаються чи виконуються працівниками, з якими підприємством, установою чи організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм на зберігання, продаж (відпуск), перевезення або застосування у процесі виробництва (далі - Перелік).
Посада, менеджер із збуту, яку займала позивач ОСОБА_4 ,перебуваючи у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_5 , відсутня у вказаному Переліку.
Оскільки звільнення за ч. 2 ст. 41 КЗпП України допускається лише щодо працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності і вчинив винні дії, що дають підстави для втрати довір'я до нього з боку роботодавця, то встановленню підлягають обставини чи належав позивач до працівників які безпосередньоь обслуговують такі цінності, та чи давали вчинені ним дії підстави для втрати до нього довір'я.
Підставою для звільнення можуть вважатися не будь-які проступки зазначених працівників, а тільки умисне або необережне вчинення ним дій, що можуть викликати втрату довір'я до них, як до осіб, яким можна ввірити матеріальні цінності. Такими діями можуть бути порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями, недбалість у їх зберіганні, зловживання щодо них тощо. Тобто йдеться про винні дії, вчинені при виконанні працівником функціональних обов'язків. Отже, в разі недостачі матеріальних цінностей підставою для застосування п. 2 ст. 41 КЗпП України може бути не саме факт недостачі, а ті винні дії працівника, які до неї призвели.
Враховуючи наведене, та встановивши, що до посадових обов'язків позивача ОСОБА_4 , яка працювала менеджером зі збуту, не входило безпосереднє обслуговування грошових, товарних або культурних цінностей, що вказана посада відсутня в переліку посад, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпустки), перевезення або застосування в процесі виробництва, а також те, що жодних винних дій, які б давали підстави для втрати до неї довір'я роботодавцем, вона не вчиняла і ця обставина не заперечується відповідачем, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки підстави для звільнення з роботи позивача за пунктом 2 статті 41 КЗпП України відсутні.
Згідно з частинами першою, другою, сьомою статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Установивши, що звільнення позивача з роботи за недовіру за п. 2 ст. 41 КЗпП України було проведено відповідачем незаконно, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав, відповідно до ст. 235 КЗпП України, для поновлення позивача на роботі з виплатою їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розмір якого правильно розраховано судом, згідно із порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
Оскільки, незаконним звільненням з роботи позивачу ОСОБА_4 завдано моральних страждань і це потребувало від неї додаткових зусиль для організації свого життя, то судом першої інстанції цілком підставно і обґрунтовано, з врахуванням вимог розумності і справедливості, було стягнуто з відповідача на її користь відшкодування моральної шкоди в сумі 5000 грн.
Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції, встановивши обставини справи, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку та ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Наведені відповідачем в апеляційній скарзі доводи не спростовують вірних висновків суду першої інстанції та не містять підстав для скасування оскаржуваного ним рішення, а є власним суб'єктивним тлумаченням норм матеріального права та обставин справи, яким суд дав зазначену вище правову оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстави для його зміни чи скасування відсутні.
Керуючись ст. ст. 268, 367-369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 20 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді