12 квітня 2021 рокуЛьвівСправа № 161/3606/21 пров. № А/857/6194/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий-суддя Довга О.І.,
суддя Бруновська Н.В.,
суддя Запотічний І.І.
секретар судового засідання Гнатик А.З.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 березня 2021 року (головуючий суддя Кихтюк Р.М., м.Луцьк, проголошено о 16:41:16) у справі № 161/3606/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до управління Державної міграційної служби України у Волинській області про скасування рішення про примусове повернення до країни походження, -
25 лютого 2021 року ОСОБА_2 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до управління Державної міграційної служби України у Волинській області (далі - відповідач, УДМС України у Волинській області), в якому просив скасувати рішення про примусове повернення до країни походження.
В обґрунтування позовних вимог покликався на те, що оскарженим рішенням відповідача вирішено повернути його до країни походження. Разом з тим, він 17 жовтня 2018 року документувався посвідкою на тимчасове проживання з терміном дії до 01 листопада 2019 року у зв'язку із одруженням з громадянкою України ОСОБА_3 . Зазначав, що у листопаді 2019 року він неодноразово звертався до органів ДМС для отримання посвідки на проживання, проте отримав відповідь, що на той момент посвідки у вигляді паперової книжечки не видавалися, лише документувалися посвідкою у формі пластикової картки. Водночас отримання такої картки було категорично небажаним з релігійних переконань.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 березня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, апелянт подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржене рішення суду та прийняти нове, яким позов задовольнити.
В обґрунтування вимог апелянт зазначає, що дійсно недотримався термінів перебування в Україні, наголошує на тому, що неодноразово звертався до міграційного органу щодо видачі йому посвідки на постійне проживання, однак замість видачі документа у формі паперової книжечки, яка є бажана для нього з релігійних міркувань, йому було запропоновано надати такий документ лише у формі ID-картки.
Також апелянт вважає, що до нього застосовано подвійне покарання, оскільки крім штрафу його зобов'язано покинути територію України. З урахуванням того, що він сплатив штраф за вчинення адміністративного правопорушення апелянт переконаний, що застосування примусового повернення є безпідставним.
Поряд з наведеним апелянт зазначає, що суд першої інстанції не враховував, що він є батьком двох дітей, громадян України, його дружина також є громадянкою України. Рішення про примусове видворення є порушенням сімейних прав.
Особи, які беруть участь у справі в судове засідання не з'явились. Водночас, відсутність сторін у справі, належних чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи в порядку ст.126 Кодексу адміністративного судочинства України, не перешкоджає розгляду справи у їх відсутності відповідно до норми ст.313 цього Кодексу.
Згідно ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступне.
Як встановлено судом, 16 лютого 2021 року, уповноваженою посадовою особою Державної міграційної служби України складено протокол про адміністративне правопорушення щодо громадянина Республіки Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП).
Постановою від 16 лютого 2021 року на позивача накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 3400,00 грн. за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 203 КУпАП, який ним сплачено у добровільному порядку. Цього ж дня УДМС України у Волинській області прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Республіки Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов'язано останнього покинути територію України у термін до 16 березня 2021 року.
Зі змісту вказаного рішення вбачається, що позивач був затриманий 16 лютого 2021 року, оскільки порушив законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме: після завершення дозволеного терміну перебування іноземця не покинув територію України та ухилився від виїзду.
Копію оскарженого рішення позивач отримав 25 лютого 2021 року. Позивачу повідомлено під розписку, що за порушення законодавства України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інтересів національної безпеки України чи охорони громадського порядку, прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні прийнято рішення про його примусове повернення. Також, позивач зобов'язався не пізніше 16 березня 2021 року залишити територію України та ознайомлений з вимогами ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» щодо видворення в примусовому порядку у разі ухилення від виїзду за межі України у визначений строк.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки рішення про примусове повернення від 16 лютого 2021 року прийняте в межах повноважень відповідача, а його зміст та форма відповідають вимогам чинного законодавства України.
Колегія суддів погоджується з таким рішенням суду першої інстанції, зважаючи на наступне.
Пунктом 7 ч.1 ст.1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в'їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні.
Відповідно до ч. 3 ст.9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Вимогами ч. 1 ст. 203 КУпАП передбачена відповідальність за порушення іноземцями та особами без громадянства правил перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні, за недійсними документами або документами, термін дії яких закінчився, або працевлаштування без відповідного дозволу на це, якщо необхідність такого дозволу передбачено законодавством України, або недодержання встановленого порядку пересування і зміни місця проживання, або ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування, неприбуття без поважних причин до визначеного місця навчання або працевлаштування після в'їзду в Україну у визначений строк, а так само порушення правил транзитного проїзду через територію України, крім порушень, передбачених частиною другою цієї статті.
Відповідно до положень п. п. 1, 2, 3 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 360 від 20.08.2014 року, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. ДМС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства. Основними завданнями ДМС є: 1) реалізація державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів; 2) внесення на розгляд Міністра внутрішніх справ пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
За змістом п. 9, п. 4 Положення про Державну міграційну службу України, ДМС відповідно до покладених на неї завдань приймає рішення про продовження (скорочення) строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, про добровільне повернення або примусове повернення іноземців та осіб без громадянства до країн їх громадянської належності або країн походження, звертається до судів з позовами про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства, здійснює заходи, пов'язані з примусовим видворенням іноземців та осіб без громадянства з України.
Як вбачається з матеріалів справи громадянин ОСОБА_1 17 жовтня 2018 року документувався посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_1 , виданою УДМС України у Волинській області терміном до 01 листопада 2019 року у зв'язку з одруженням з громадянкою України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Термін дії посвідки позивач не продовжив, про те, що порушив строки перебування в Україні знає, а сам факт вчинення правопорушення не заперечує.
За змістом оскарженого рішення відповідача позивач зобов'язався не пізніше 16 березня 2021 року залишити територію України, та ознайомлений з вимогами ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» щодо видворення в примусовому порядку у разі ухилення від виїзду за межі України у визначений строк.
Отже, на момент прийняття оспореного рішення відповідача позивач знаходився на території України нелегально, що є грубим порушенням з боку позивача законодавства про правовий статус іноземців, що відповідно було підставою для відповідача для прийняття рішення про примусове зобов'язання позивача покинути територію України.
Згідно ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ч. 4 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду.
Виходячи з положень частини першої статті 288 Кодексу адміністративного судочинства України, позовні заяви іноземців та осіб без громадянства щодо оскарження рішень про їх примусове повернення в країну походження або третю країну, а також позовні заяви центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, його територіальних органів і підрозділів, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України подаються до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, його територіальних органів і підрозділів, органу охорони державного кордону чи Служби безпеки України або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.
В силу частини п'ятої - шостої статті 26 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.
Контроль за правильним і своєчасним виконанням рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства здійснюється органом, що його прийняв.
Іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування в Україні або які не можуть виконати обов'язок виїзду з України, не пізніше дня закінчення відповідного строку їх перебування у зв'язку з відсутністю коштів або втратою паспортного документа можуть добровільно повернутися в країну походження або третю країну, у тому числі за сприяння міжнародних організацій (ст. 25 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).
Порушення іноземцями правил перебування на території України є підставою для винесення рішення про примусове повернення їх з території України.
Іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Один із примірників рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства видається іноземцю або особі без громадянства, стосовно яких воно прийнято. У рішенні зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання. Форма рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства затверджується спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України. Рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду. Іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення. Примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).
Отже, іноземець або особа без громадянства підлягає примусовому поверненню в країну походження або третю країну за рішенням уповноваженого на це органу виключно за умови наявності у їх діях ознак порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або якщо вони суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України.
Зважаючи на наведені вище обставини, апеляційний суд констатує наявність беззаперечних підстав для застосування до позивача такого заходу як примусове повернення.
Щодо доводів апеляційної скарги суд зазначає наступне.
ОСОБА_1 зазначає, що неодноразово звертався до міграційного органу щодо продовження строку дії посвідки на проживання в Україні, однак в силу релігійних переконань бажав отримати таку у вигляді паперової книжечки. Натомість міграційний орган у видачі документу у формі, якій просив позивач, відмовив, мотивувавши, що така видається лише як ID-картка. Зазначені обставин позивач не довів відповідними доказами, не надав доказів звернення до міграційного органу та його відповіді щодо порушеного питання. При цьому в апеляційній скарзі сам же позивач зазначає, що довести ці обставини не може, бо не зберіг такі документи. Отже, зазначені у цьому абзаці обставини врахуванню не підлягають.
Щодо тверджень апелянта про подвійне покарання суд зазначає наступне.
Вчинене позивачем діяння визнається в Україні як адміністративне правопорушенням, відповідальність за яке передбачено ст. 203 КУпАП. Як вид покарання, згідно згаданої норми, до правопорушника застосовується штраф. Разом з тим примусове повернення не є видом адміністративної відповідальності, а є заходом реагування на дії іноземця за порушення законодавства України, що визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України. Таким чином підстав стверджувати про подвійне покарання немає, оскільки обидва заходи абсолютно різні за своєю суттю. Крім того, добровільність сплати штрафу за вчинене правопорушення не може визначатись як підстава для скасування рішення про видворення, оскільки штраф як покарання є обов'язковим до виконання.
Щодо тверджень апелянта про те, що рішення про примусове повернення порушує його сімейні права апеляційний суд зазначає таке.
Так, дійсно апелянтом підтверджено, що він перебуває у шлюбі з громадянкою України та має двох неповнолітніх дітей. До того ж попередню посвідку йому було видано з мотивів укладення шлюбу. Разом з тим, як зазначає позивач, він не продовжив дію посвідки, оскільки не погоджувався із формою документу, який підлягав видачі для нього. В контексті таких доводів апеляційний суд зазначає, що порядок видачі посвідки на проживання, як і її форма, визначені національним законодавством України. Держава забезпечила можливість позивачу отримати необхідний документ, а відповідно вберегти сімейні відносини та захистити сімейні права. Доказів щодо перешкоджання у цьому чи відмови державних органів у наданні відповідного документа позивач не надав. Отже, не бажаючи отримати документ, який надає можливість легально перебувати на території України з мотивів власних переконань і незгоди із формою документа, позивач власною поведінкою, а не відповідач, зумовлює виникнення ризиків для його сімейних прав.
За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно приписів ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстав для стягнення судових витрат не має.
Керуючись статтями 243, 250, 288, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 березня 2021 року у справі №161/3606/21 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий суддя О. І. Довга
судді Н. В. Бруновська
І. І. Запотічний