Справа № 420/14130/20
12 квітня 2021 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Балан Я.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження, за наявними матеріалами, у порядку письмового провадження, адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії,-, -
До Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою звернувся ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про (з урахуванням уточнення позовних вимог від 15.01.2021р.):
визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року;
зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року;
визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не своєчасної та не повної виплати належних до виплати грошових сум при звільненні;
зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 виплатити середній заробіток за період з 10.09.2020 року по 29.10.2020 року у розмірі 35511,55 гривень;
зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за період з 30.10.2020 року до дня повного розрахунку грошових сум належних при звільненні (дня виплати індексації за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року).
Адміністративний позов мотивовано наступним.
ОСОБА_1 зазначив, що у період проходження військової служби у Командуванні Військово-Морських Сил Збройних Сил України нарахування грошового забезпечення здійснювалося позивачеві не у повному обсязі, зокрема, у період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року не нараховувалася та не виплачувалася індексація грошового забезпечення, яка є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці і її проведення, у зв'язку зі зростанням споживчих цін, є обов'язковим для всіх юридичних осіб роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
ОСОБА_1 наголошує, що реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення його прав.
Крім того, на думку позивача, у Військової частини НОМЕР_1 виник обов'язок щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у зв'язку з не виплатою індексації грошового забезпечення та не своєчасним розрахунком з позивачем.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2020 року, вищевказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження по справі без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2021 року, залучено до участі в адміністративній справі №420/14130/20 в якості другого відповідача Військову частину НОМЕР_2 . Розгляд адміністративної справи №420/14130/20 розпочато спочатку.
У встановлений судом строк, Військовою частиною НОМЕР_1 надано відзив (вх.№ЕП/502/21 від 12.01.2021р.) на позовну заяву (а.с.27-30).
Відзив обґрунтований наступним.
Військова частина НОМЕР_1 вказувала, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 , яка у свою чергу, перебуває на фінансовому забезпеченні Військової частини НОМЕР_1 .
Крім того, вказувалося, що у межах фінансового ресурсу, можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України у січні 2016 року - лютому 2018 року, у Міністерства оборони України - не було.
Щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідачем вказувалося, що норми КЗпП України не поширюються на правовідносини з проходження військової служби.
Стосовно виплати середнього заробітку за період за період затримки з 10.09.2020 року по 29.10.2020 року вказувалося, даний період затримки не є довготривалим та не спричинив майнових втрат для позивача.
Ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2021 року про залучення до участі в адміністративній справі №420/14130/20 в якості другого відповідача, отримана Військовою частиною НОМЕР_2 - 11.03.2021 року, що підтверджується копією рекомендованого поштового відправлення 6530002724201 наявним у матеріалах справи (а.с.57).
Копія позовної заяви з додатками отримана Військовою частиною НОМЕР_2 - 21 березня 2021 (а.с.60, 60 зворотній бік).
Однак, у встановлений судом строк (п'ятнадцятиденний) відповідачем відзиву на позовну заяву до суду не подано.
У відповідності до частини 4 статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України, подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Проте, неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин, може бути кваліфіковано судом, як визнання позову. Відповідно до ч. 6 ст. 162 КАС України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
У відповіді на відзив (вх.№1940/21 від 15.01.2021р.) ОСОБА_1 вказував, що Військова частина НОМЕР_2 , у якій позивач проходив військову службу, є органом військового управління та самостійно не здійснює нарахування та виплату грошового забезпечення. Військовослужбовці Військової частини НОМЕР_2 знаходиться на грошовому забезпеченні у Військовій частині НОМЕР_1 . Відповідно до п.8 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженому наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018 року та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197, грошове забезпечення виплачується за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні.
Нарахування та виплата грошового забезпечення та відповідно, його індексації військовослужбовцям військової частини НОМЕР_2 здійснюється Відповідачем, що є достатнім обґрунтуванням для визнання протиправної діяльності останнього (а.с.43-46).
Станом на 12 квітня 2021 року, інших заяв по суті справи від сторін на адресу суду не надходило.
ОСОБА_1 , наказом Командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України №239 від 01.09.2020 року, звільнений з військової служби у запас за підпунктом «б» п.2 ч.5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» №2232-ХІІ від 25 березня 1992 року (за станом здоров'я) (а.с.18)
Наказом Командира Військової частини НОМЕР_2 №173 від 09.09.2020 року, ОСОБА_1 виключений зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 та знятий з всіх видів забезпечення (а.с.8).
Остаточний розрахунок з ОСОБА_1 проводився Військовою частиною НОМЕР_1 та виплачувався частинами: 14.09.2020 - 28739,25 гривень; 22.09.2020 року - 342093,31 гривень, 23.09.2020 року - 4210,87 гривень, 28.09.2020 року - 89986,34 гривень, 29.10.2020 року - 1263,26 гривень (а.с.11).
29.09.2020 року, ОСОБА_1 звернувся з заявою до Військової частини НОМЕР_1 щодо виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року (а.с.9).
Листом №2247 від 09.10.2020 року, Військова частина НОМЕР_1 повідомила ОСОБА_1 , що за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року індексація грошового забезпечення не нараховувалась та не виплачувалась, відповідно до листа Департаменту фінансів №248/3/9/1/2 від 04.01.2016 року (а.с.10).
Вважаючи бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року - протиправною, а своє право на отримання повного та своєчасного розрахунку при звільненні - порушеним, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.
Відповідно до частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку із виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» №2232-ХІІ від 25 березня 1992 року (далі - Закон №2232-ХІІ).
Згідно із ч.1 ст.2 Закону №2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Разом з цим, основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991 року (далі - Закон №2011-ХІІ), у статті 1 якого, зокрема, встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною 3 ст.9 Закону №2011-XII визначено, що грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Преамбулою Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» №1282-XII від 03.07.1991 року (далі - Закон №1282-XII) встановлено, що цей Закон визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
У статті 1 Закону №1282-XII визначено, що індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Відповідно до статті 2 Закону №1282-XII індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Згідно з ч.1 ст.4 Закону №1282-XII індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Відповідно до ч.1 ст.5 Закону №1282-XII підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів.
Підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України (ч.2 ст.5 Закону №1282-XII).
Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на відповідний рік (ч.6 ст.5 Закону №1282-XII).
Відповідно до пункту 1-1 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003 року (далі - Порядок №1078), підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком починаючи з березня 2003 року - місяця опублікування Закону України №491-IV від 6 лютого 2003 року «Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».
У разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян проводиться їх компенсація відповідно до законодавства (абз.8 п.4 Порядку №1078).
Згідно з п.6 Порядку №1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.
Отже, з аналізу наведених положень законодавства вбачається, що індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, а тому, підлягає обов'язковому нарахуванню і виплаті.
Відповідно до листа №2247 від 09.10.2020 року, за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року, індексація грошового забезпечення ОСОБА_1 не нараховувалась та не виплачувалась(а.с.10).
У відзиві на позовну заяву відповідачем наголошувалося на відсутності фінансування призначеного на цю мету.
Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на нарахування індексації грошового забезпечення.
Положеннями Закону №1282-XII та Порядку №1078 чітко визначено джерело коштів на проведення індексації. Разом з тим, виплата індексації не ставиться вищевказаними нормативно-правовими актами у залежність від надходження коштів до власника підприємства, установи, організації.
За приписами частини 5 статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм права вже була висловлена у постанові Верховного Суду по справі №825/874/17 від 12.12.2018 року.
Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Відповідно до ст.1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1952 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення ст.1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи припинити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне законодавство передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (п.23 рішення від 08.11.2005, заява №63134/00).
Так, реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів і базується на спеціальних і чинних, на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.
У зв'язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Враховуючи викладене, суд вважає посилання відповідача на відсутність необхідних коштів для виплати індексації грошового забезпечення необґрунтованими. До того ж, ця обставина не є належною підставою для не здійснення вказаних виплат. Крім того, відповідачем не надано суду будь-яких належних та допустимих доказів того, що у бюджеті відповідного рівня, з якого фінансується відповідач, кошти на індексацію грошового забезпечення були відсутні.
Також, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06 липня 1999 року №8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Суд також враховує і рішення Конституційного суду України №9-рп/2013 від 15 жовтня 2013, в якому зазначено, що держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу, як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг.
У свою чергу, суд погоджується з твердженнями Військової частини НОМЕР_1 , що розрахунок індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 у даному випадку не може покладатися на Військову частину НОМЕР_1 , оскільки відповідно до статті 9 Закону №1282-XII індексація грошових доходів населення здійснюється за місцем їх отримання за рахунок відповідних коштів.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , в оскаржуваний період перебував у списках особового складу та на забезпеченні Військової частини НОМЕР_2 , а тому, саме на Військову частину НОМЕР_2 покладається обов'язок нарахування індексації грошового забезпечення позивача за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року та прийняття відповідно рішення про її виплату.
Крім того, відповідно до статті 10 Закону №1282-XII індексація доходів працюючого населення проводиться за основним місцем роботи.
Таким чином, саме Військовою частиною НОМЕР_2 допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення позивача за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року;
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 щодо не проведення остаточного розрахунку грошового забезпечення при звільненні з військової служби та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10.09.2020 року по 29.10.2020 року та у зв'язку з не виплатою індексації грошового забезпечення, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст.116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться у день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно до ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У рішенні Конституційного Суду України по справі № 4-рп/2012 від 22 лютого 2012 року суд роз'яснив: «…в аспекті конституційного звернення положення частини 1 статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 2371 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
На думку суду, право звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку починається з дати проведення повного розрахунку роботодавця з працівником, у тому числі, та у контексті даної справи, з виплатою індексації грошового забезпечення, яка станом на даний час ще не виплачена.
Вказані висновки суду узгоджуються з висновками Верховного Суду у постанові по справі №823/761/17 від 20 червня 2018 року.
Враховуючи вищевикладене, обов'язок відповідача по виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку виникає виключно з моменту проведення виплати індексації грошового забезпечення (тобто повного розрахунку при звільненні з ОСОБА_1 , та лише у разі не виконання відповідачем вказаного обов'язку, права позивача на середній заробіток за час затримки можуть вважатись порушеними, що є підставою для звернення до суду.
Таким чином, враховуючи відсутність факту виплати позивачеві індексації грошового забезпечення за спірний період, що свідчить про не проведення повного розрахунку при звільненні з позивачем, суд дійшов висновку, що звернення до суду з позовними вимогами про стягнення середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку є передчасними, а тому в їх задоволенні необхідно відмовити.
Суд констатує, що Військовою частиною НОМЕР_1 , 29.10.2020 року не було здійснено повного розрахунку при звільненні з ОСОБА_1 , оскільки, як встановлено судом, індексація грошового забезпечення позивача за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року - ще не нарахована та не виплачена.
Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Під час розгляду справи відповідач не спростував наявність у позивача права на нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року.
У п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 року (справа «РуїзТоріха проти Іспанії») Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Таким чином, на підставі ст. 8 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст. 9 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з'ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково.
Розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
З огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору та відсутні витрати на виклик свідків та призначення експертизи, жодні витрати не належать до компенсації за рахунок коштів Державного бюджету України.
Керуючись статтями 2, 6-10, 77, 90, 139, 250, 251, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ), Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року; зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року; визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не своєчасної та не повної виплати належних до виплати грошових сум при звільненні; зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 виплатити середній заробіток за період з 10.09.2020 року по 29.10.2020 року у розмірі 35511,55 гривень; зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за період з 30.10.2020 року до дня повного розрахунку грошових сум належних при звільненні (дня виплати індексації за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року) - задовольнити частково.
Бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року - визнати протиправною.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 року.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення набирає законної сили згідно статті 255 КАС України - після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду згідно статті 295 КАС України подається до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні скарги подаються учасниками справи через Одеський окружний адміністративний суд.
Суддя Балан Я.В.