Справа № 161/12227/20
Провадження № 2/161/1262/21
30 березня 2021 року Луцький міськрайонний суд Волинської області
у складі:
головуючого - судді Рудської С.М.
при секретарі - Чигринюк В.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя
03.08.2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаною позовною на обгрунтування якої зазначила, що з 21.08.1993 року вона із відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11.12.2019 року було розірвано. За час шлюбу у них народилося двоє дітей - син ОСОБА_3 , який наразі досяг повноліття, та донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказує, що у шлюбі з ОСОБА_2 ними було набуто у власність 2-хкімнатну квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира та гараж відповідно). Право власності на вказане майно було зареєстроване за відповідачем. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09.10.2019 року у справі № 161/3512/19 було встановлено, що ОСОБА_2 є власником квартири та гаража, однак по даний час останній не подав заяву про внесення змін до запису про державну реєстрацію права власності на вказане майно. Вважає, що у такий спосіб відповідач намагається позбавити її права власності на частку у спільній сумісній власності подружжя та права користування житловим приміщенням. ОСОБА_2 не визнає її права на спірне нерухоме майно та вважає, що воно належить лише йому, не пускає до квартири та гаража, відмовляється передати їй ключі від даного майна. Відповідач особисто у квартирі не проживає та забороняє проживати там їй разом з дочкою. На даний час вона вимушена разом з неповнолітньою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживати в орендованому житлі. Крім спірної квартири, вона не має іншого придатного для проживання житла. На підставі викладеного, просить суд визнати спірні квартиру та гараж об'єктами спільної сумісної власності подружжя, провівши поділ спільного сумісного майна, визнавши за кожним із низ з відповідачем право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном шляхом вселення її до вказаної квартири, зобов'язати ОСОБА_5 не чинити їй перешкоди у користуванні квартирою та передати ключі від зазначених об'єктів нерухомого майна. Витрати, пов'язані з розглядом даної справи у суді, просить покласти на відповідача в повному обсязі.
10.11.2020 року відповідачем ОСОБА_2 було подано до суду зустрічну позовну заяву, на обгрунтування якої останній зазначив, що за час зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_1 ними було придбано 3-охкімнатну квартиру АДРЕСА_3 . Право власності на вказану нерухомість оформлено за ОСОБА_1 . Вказане майно придбане за спільні кошти сім'ї та використовується в інтересах сім'ї, відтак являється спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу. Враховуючи наведене, просить суд визнати 3-охкімнатну квартиру АДРЕСА_3 , об'єктами спільної сумісної власності подружжя,а також визнати за ним та ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку вказаного нерухомого майна (а.с. 42-44).
11.11.2020 року від відповідача ОСОБА_2 надійшов до суду відзив на позовну заяву в якому зазначено наступне. Так, спірні квартира та гараж дійсно були набуті ним у власність в 2004-2005 роках, проте внаслідок незаконних дій Луцької міської ради вказана нерухомість вибула із його власності. На день звернення ОСОБА_1 із позовом в реєстрі речових прав на нерухоме майно власником вважається третя особа - ОСОБА_6 , який не має відношення до жодної із сторін даного спору. Оскільки станом на день звернення до суду відсутні належні та допустимі докази того, що квартира та гараж перебувають у його власності, відсутні підстави здійснювати фактичний поділ майна, яке належить третій особі. На підставі викладеного, в задоволенні первісного позову просить відмовити у повному обсязі (а.с. 51-52).
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11.11.2020 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя прийнято до розгляду та об'єднати в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (а.с. 63).
В судове засідання 30.03.2021 року представник позивача за первісним позовом (далі - представник позивача) повторно не з'явилася, подавши до його початку заяву про відкладення розгляду справи, яке обґрунтовано неможливістю її явки до суду через захворювання на коронавірус COVID-19 (а.с. 95).
В ході розгляду справи представник позивача заявлені її довірителькою позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити. Додатково пояснила, що доводи сторони відповідача за первісним позовом про належність спірних квартири та гаража на праві власності третій особі є безпідставними, оскільки на даний час існує судове рішення, яке набрало законної сили та відповідно до якого право власності на вказане майно було визнано за ОСОБА_2 . Крім того, ОСОБА_1 неодноразово виявляла намір вселитися у квартиру, проте відповідач її не пустив, мотивуючи це тим, що в даному житлі проживають орендарі. За даним фактом позивачка в 2018-2019 роках зверталася до правоохоронних органів. Щодо задоволення зустрічних позовних вимог не заперечувала підтвердивши ту обставину, що 3-охкімнатна квартира АДРЕСА_3 , дійсно є об'єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Представник відповідача за первісним позовом (далі - представник відповідача) будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання 30.03.2021 року не з'явився, причин неявки суду не повідомив, будь-яких заяв чи клопотань від нього на адресу суду не надходило.
В ході розгляду справи, представник відповідача заперечував щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , посилаючись на обставини, які були викладені його довірителем у відзиві на позовну заяву від 11.11.2020 року. При цьому наголосив, що матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що ОСОБА_1 чиняться будь-які перешкоди у користування спірними квартирою та гаражем, а також того, що остання немає доступу до вказаних об'єктів нерухомості. Зустрічні позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.
Суд, з урахуванням наданих сторонами обсягу доказів щодо предмету спору, не вбачає підстав для відкладення розгляду справи, а тому у задоволенні клопотання представника позивача за первісним позовом вважає за необхідне відмовити.
При цьому, жодних доказів, які підтверджують наявність обставин, про які представник позивача зазначила у своїй заяві про відкладення розгляду справи, остання суду не надала.
За наведених обставин та з урахуванням обсягу доказів, які були надані сторонами в ході розгляду справи, суд вважає за можливе провести судове засідання за відсутності учасників провадження з постановленням судового рішення у даному спорі.
Дослідивши письмові докази, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що 21.08.1993 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 було зареєстровано шлюб. Зазначене підтверджується свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 (а.с. 9).
За час шлюбу в сторін народилося двоє спільних дітей син ОСОБА_3 , який на момент розгляду справи досяг повноліття, та донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дана обставина підтверджується відповідним свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 та відповідачем не оспорюється (а.с. 12).
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11.12.2019 року шлюб, укладений 21.08.1993 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано. Вказане судове рішення набрало законної сили 30.03.2020 року (а.с. 10-11).
Даний шлюб було розірвано 26.11.2015 року, про що Відділом ДРАЦС Луцького МУЮ у Волинській області складено відповідний актовий запис № 180 (а.с. 7).
Таким чином, позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі в період з 21.08.1993 року по 30.03.2020 року.
Зі змісту позовних вимог за первісним та зустрічним позовами слідує, що сторони, зокрема, ставлять питання щодо визнання об'єктами спільної сумісної власності подружжя та проведення поділу наступного нерухомого майна, а саме:
1)двокімнатної квартири АДРЕСА_1 ;
2)трикімнатної квартири АДРЕСА_3 .
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які виникли між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 з приводу поділу спільного майна подружжя суд вважає за необхідне зазначити таке.
Згідно ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Під час розгляду даної справи сторонами не було надано доказів того, що між сторонами існують будь-які домовленості щодо порядку володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.
У зв'язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Саме така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 05.04.2017 року (справа № 6-399-цс17).
Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, суд зобов'язаний з'ясувати, чи це майно може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, чи є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Статтею 57 СК України закріплений перелік майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.
Разом з тим, ч. ч. 6, 7 ст. 57 СК України передбачено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Зазначене дає підстави для висновку, що обов'язок доведення факту набуття за час шлюбу майна, як об'єкту права приватної власності, покладається на того з подружжя, який посилається на дану обставину, а його (факту) спростування - на іншого.
Під час розгляду справи судом не встановлено, а сторонами не надано жодних доказів на підтвердження тієї обставини, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період часу з 21.08.1993 року по 30.03.2020 року фактично були припиненні шлюбні відносини на час придбання будь-якого майна, з числа майна, яке є предметом даного спору, а також того, що частка у майні одного із них є більшою, аніж частка іншого.
Із наведеного слідує, що при проведенні поділу спільно набутого ОСОБА_1 та ОСОБА_2 майна у шлюбі, їх частки є рівні та такі становлять по 1/2 частині.
Відповідно до ст.ст. 69-70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
Згідно ч. 1 ст. 71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.
Судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради № 463 від 25.11.2004 року «Про передачу житла у власність фізичним особам» (п. 2.2.) вирішено оформити право власності на квартири в будинку на АДРЕСА_4 : двокімнатну квартиру АДРЕСА_5 , загальною площею 64,9 кв.м. та гараж № НОМЕР_3 , загальною площею 20,5 кв.м., за ОСОБА_2 (а.с. 18-19).
01.12.2004 року відповідачу ОСОБА_9 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме: на квартиру АДРЕСА_6 (а.с. 20).
24.05.2005 року реєстратором КП «Волинське обласне бюро технічної інвентаризації» Більчун О.Д., за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_6 в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності № 7331771 (а.с. 21).
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09.10.2019 року в цивільній справі № 161/3512/19 за позовом ОСОБА_2 до виконавчого комітету Луцької міської ради, треті особи без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_10 , МП «Турія» про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним свідоцтва про паво власності, скасування реєстрації права власності, було встановлено наступні обставини.
31.08.2005 року рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради № 281 «Про передачу житла у власність фізичним особам», відповідно до п. 8 Рішення, враховуючи звернення МП «Турія», в зв'язку з допущеною технічною помилкою було внесено зміни в підпункт 2.2. Рішення виконкому від 25.11.2004 року № 463 «Про передачу житла у власність фізичним особам», та викладено його в наступній редакції: «2.2. Двокімнатну квартиру АДРЕСА_5 загальною площею 64,9 кв.м. ОСОБА_6 . Вартість квартири та виплачена повністю. На квартирному обліку ОСОБА_6 не перебуває» (а.с. 27-31).
11.11.2005 року виконавчим комітетом Луцької міської ради, ОСОБА_6 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме: на квартиру АДРЕСА_6 (а.с. 32).
10.01.2006 року КП «Волинське обласне БТІ» за ОСОБА_6 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_6 .
Разом з тим, на момент прийняття рішення виконавчого комітету Луцької міської ради № 281 від 31.08.2005 року ОСОБА_2 на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_6 , виконавчим комітетом Луцької міської ради було видано на ім'я ОСОБА_6 свідоцтво про право власності на нерухоме майно 11.11.2005 року, а саме: на квартиру АДРЕСА_6 та 10.01.2006 року КП «Волинське обласне БТІ» зареєстровано за останнім право власності на вказану квартиру.
За наслідками розгляду цивільної справи № 161/3512/19 судом було скасовано реєстрацію права власності ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_6 .
Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Вищевказане судове рішення в цивільній справі № 161/3512/19 набрало законної сили 21.11.2019 року, а тому має преюдиційне значення при розгляді даної справи.
Таким чином, судом встановлено, що реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_6 за ОСОБА_6 була скасована судом, відтак свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 01.12.2004 року ОСОБА_2 є чинним, дана квартира була набута відповідачем у власність за час зареєстрованого шлюбу із ОСОБА_1 , а тому така є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Із наведеного слідує, що доводи сторони відповідача про наявність в реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про власника спірного майна - ОСОБА_6 в жодній мірі не заслуговують на увагу.
Суд, виходячи із принципів розумності, справедливості та пропорційності у цивільному судочинстві, вважає за необхідне наголосити , що відсутність з боку ОСОБА_2 дій, спрямованих на поновлення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_7 , може мати тривалий характер, а тому дана обставина жодним чином не повинна впливати на права та законні інтереси позивача ОСОБА_1 .
За наведених обставин, суд вважає обґрунтованою позовну вимогу ОСОБА_1 про визнання квартири АДРЕСА_5 та гаража № НОМЕР_4 на АДРЕСА_4 об'єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а також вважає за можливе провести поділ вказаного майна, визнавши за кожним із них право власності на 1/2 частки вказаного нерухомого майна.
Як вбачається із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 230049623 від 28.10.2020 року, за ОСОБА_1 07.08.2019 року державним реєстратором КП «Волинське обласне БТІ» було проведено державну реєстрацію права власності на 3-охкімнатну квартиру АДРЕСА_8 (а.с. 45-46).
Крім того, із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 230971704 від 03.11.2020 року вбачається, що 05.08.2019 року державним реєстратором КП «Волинське обласне БТІ» за ОСОБА_1 було проведено державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення № 148-1, загальною площею 4,5 кв.м., яке знаходиться за АДРЕСА_9 (а.с. 47-48).
Зазначене вище свідчить про ту обставину, що ОСОБА_1 за період зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_2 було набуто право власності на 3-охкімнатну квартиру АДРЕСА_3 .
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ майна подружжя є обґрунтованими та такими, що підлягаються до задоволення.
Щодо вимог позивачки ОСОБА_1 про вселення в спірну квартиру, суд приходить до наступного.
Кожна особа, як регламентує ст. 16 ЦК України, має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу
Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно ч. 1 ст. 317 та ч. 1 ст. 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном і він реалізовує їх на власний розсуд.
Частиною 1 ст. 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Як вбачається із довідок про реєстрацію місця проживання особи, за відомостями Реєстру Луцької міської територіальної громади, позивач ОСОБА_1 та неповнолітня донька сторін - ОСОБА_4 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_10 (а.с. 13-14).
Судом також встановлено, що попри наявне в позивачки бажання проживати за адресою своєї реєстрації разом із донькою, останні не проживають за місцем своєї реєстрації.
Факт непроживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_10 , стороною відповідача в ході розгляду справи не заперечувався.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Цим правом закріплена недоторканість житла, яка проголошена також ст. 30 Конституції України. Відповідно до цього ніхто не може перешкоджати особі у законному володінні, користуванні чи розпорядженні своїм житлом, а будь-які порушення цих повноважень захищаються у встановленому законом порядку. У зв'язку з цим необхідно звернутися до правових позицій Європейського суду з прав людини, а саме в розумінні пункту 1 ст. 8 Конвенції, яка гарантує кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеними чи позбавленим свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав особи на житло (рішення у справі «Пауелта Райнер проти Великобританії» (PowellandRaynerv. TheU.K.) від 21.02.1990 р., статус рішення - остаточне).
Такий загальний захист поширюється як на власника житла (рішення у справі «Джілов проти Великобританії» (Gilowv. theU.K.) від 24.11.1986 р., статус рішення - остаточне), так і на наймача житла (рішення у справі «Ларкос проти Кіпру» (Larkosv. Cyprus) від 18.02.1999 р., статус рішення - остаточне).
Враховуючи те, що суд прийшов до висновку про визнання за позивачем права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_6 , то в зв'язку з цим підлягають задоволенню і позовні вимоги про вселення позивача з неповнолітньою дитиною в спірне житло.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Вказане положення матеріального закону кореспондується з приписами ч. 1 ст. 2 ЦПК України, відповідно до якої завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Отже, суд може захистити лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, а відсутні такого порушення унеможливлює існування цивільного спору, що є підставою для відмови у позові.
Частиною 2 ст. 386 ЦК України визначено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Згідно ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати захисту порушеного права у спосіб, який власник вважає прийнятним.
Разом з тим, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_11 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, оскільки жодних доказів того, що відповідачем їй чиняться перешкоди в користуванні таким, ані позивачкою, ані її представником в ході розгляду справи надано не було.
При цьому, суд вважає й безпідставними вимоги про передачу ОСОБА_11 ключів від спірних квартирою АДРЕСА_5 та гаражем № НОМЕР_4 , які знаходяться по АДРЕСА_4 , оскільки на момент розгляду справи відповідне порушення цивільного права не доведено.
Вказана позовна вимога стосується правовідносин, які можливо матимуть місце у майбутньому, а тому наразі фактично відсутній між сторонами спір з приводу даної обставини.
Положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно зі ст. 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).
Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
Разом з тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
Відповідно до положень ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За змістом ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до ст. 30 ЗУ «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Як слідує з правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 01.10.2018 року в справі № 569/17904/17, - на підтвердження надання правової допомоги необхідно долучати, у тому числі, розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором. Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.
Крім того, у своїй постанові від 13.12.2018 року у справі № 816/2096/17 Верховний Суд прийшов до висновку, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права, як зазначив суд попередньої інстанції. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту вказаних норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обгрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» (остаточне рішення від 17.06.2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних не спростованих презумпцій щодо фактів.
У пункті 26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п. 23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Із наведеного вище слідує, що сторона, яка заявляє вимогу про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, зобов'язана надати відповідні докази, які у причинно-наслідковому зв'язку підтверджують затрачений час на правову допомогу, надану в справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги та фактичну передачу виконаних адвокатом робіт, які, зокрема, можуть міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.
Судом встановлено, що між адвокатом Кирись Г.Й. та позивачкою за первісним позовом ОСОБА_1 , 12.02.2020 року було укладено Договір про надання правничої допомоги № б/н, за умовами якого адвокат взяла на себе зобов'язання надавати правову допомогу в межах розгляду справи за позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, сума гонорару за якими складає 15000 грн. За змістом договору до послуг адвоката відноситься ознайомлення з матеріалами спави, витребування письмових доказів, складання позовної заяви, заяв, клопотань з процесуальних питань, представництво позивача в судових засіданнях (а.с. 56)
На підтвердження факту сплати ОСОБА_1 адвокату Кирись Г.Й. коштів за послуги з професійної правничої допомоги в розмірі 15000 грн. останньою було надано квитанцію до прибуткового касового ордера № 7 від 12.02.2020 року та № 27 від 19.08.2020 року.
Відповідно до ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
З урахуванням складності справи, обсягу і складності виконаної адвокатом роботи та значимості таких дій при розгляді справи, суд, виходячи з принципій розумності та справедливості, вважає, що зазначені представником позивача витрати на професійну правничу допомогу є частково обґрунтованими на суму 5000 грн.
При визначенні суми відшкодування судових витрат суд також виходив з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та складності), розумності їхнього розміру та конкретних обставин справи.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції.
Зокрема, у рішеннях у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006 року (пункт 80), у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009 року (пункти 34-36), у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 року, у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015 року (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Згідно ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Як вбачається із попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат від 03.08.2020 року, долученого до позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, стороною позивача було зазначено, що понесені судові витрати складаються з судового збору в розмірі 4085,80 грн. та витрат на правову допомогу в розмірі 15000 грн.
Вищевказані судові витрати, за наслідками розгляду справи, позивач просила суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь.
Таким чином, суд вважає, що стороною позивачів було дотримано строки та порядок звернення з вимогою про відшкодування витрат на правничу допомогу.
Враховуючи наведене, суд вважає за необхідне стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5000 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 2. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як встановлено судом, заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги судом були задоволені частково в частині поділу спільного майна подружжя та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном.
При зверненні до суду позивачкою за первісним позовом було сплачено 4085,80 грн. судового збору з яких: за позовну вимогу про поділ спільного майна в розмірі 3245 грн. (1% ціни позову) подружжя; за позовну вимогу про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном в розмірі 840,80 грн.
Із наведеного слідує, що вищевказана сума судових витрат, у зв'язку із задоволенням відповідної частини позовних вимог, підлягає відшкодуванню ОСОБА_1 за рахунок відповідача.
Разом з тим, ОСОБА_1 не було оплачено позовну вимогу не майнового характеру, у задоволення якої судом було відмовлено, а тому з неї на користь держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 840,80 грн. (встановлений на дату звернення до суду з даним позовом).
В свою чергу, ОСОБА_2 при зверненні до суду із зустрічною позовною заявою про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя було сплачено 4250 грн.
Оскільки судом зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 були задоволені у повному обсязі, судовий збір в розмірі 4250 грн. слід стягнути з ОСОБА_1 на користь останнього.
На підставі ст.ст. 57, 60, 61, 65, 69-71 СК України, ст.ст. 321, 391 ЦК України, керуючись ст.ст. 10, 12, 27, 77-81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном - задовольнити частково.
Визнати квартиру АДРЕСА_7 об'єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Провести поділ спільного сумісного майна - квартири АДРЕСА_5 та гаража № НОМЕР_4 на АДРЕСА_11 , визнавши за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_7 за кожним.
Вселити ОСОБА_1 разом з неповнолітньою донькою ОСОБА_4 в квартиру АДРЕСА_6 .
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати по сплаті судового збору в сумі 4085 грн., а також витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5000 грн., а всього 9085 (дев'ять тисяч вісімдесят п'ять) грн.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь державний судовий збір в сумі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 коп.
Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя - задовольнити.
Визнати об'єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру за адресою: АДРЕСА_12 , загальною площею 84,7 кв.м. та нежитлове приміщення № 148-1, загальною площею 4,5 кв.м за адресою: АДРЕСА_9 .
Визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири за адресою: АДРЕСА_12 , загальною площею 84,7 кв.м. та на Ѕ частину нежитлового приміщення № 148-1, загальною площею 4,5 кв.м за адресою: АДРЕСА_9 за кожним.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені ним судові витрати по сплаті судового збору в сумі 4250 (чотири тисячі двісті п'ятьдесят) грн.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Волинського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а у разі складення рішення відповідно до ч. 6 ст. 259 ЦПК України - з дня складення рішення в повному обсязі.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення у повному обсязі складено 09 квітня 2021 року.
Суддя Луцького міськрайонного
суду Волинської області Рудська С.М.