09 квітня 2021 р. м. Чернівці Справа № 600/588/20-а
Суддя Чернівецького окружного адміністративного суду Дембіцький П.Д., розглянув в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національної поліції України про визнання наказу про звільнення протиправним та скасування, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
В поданому до суду адміністративному позові (з урахуванням уточнених позовних вимог) ОСОБА_1 (далі - позивач) просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Національної поліції України № 170 о/с від 11.02.2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України на підставі пункту 1 (скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців) ч. 1 ст. 87 Закону України “Про державну службу” з 11.02.2020 року;
- поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності (з дислокацією в Чернівецькій області) Управління дотримання прав людини Національної поліції України з 12.02.2020 року;
- стягнути з Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу до моменту фактичного поновлення на посаді без врахування усіх необхідних за законом відрахувань;
- стягнути з Національної поліції України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у сумі 10000,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що з 06.12.2018 року він працював на посаді головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності (з дислокацією у Чернівецькій області) Управління забезпечення прав людини Національної поліції України. 11.12.2019 його було попереджено про скорочення та про можливе наступне припинення державної служби у зв'язку із затвердженням Переліку змін у штатах Національної поліції (наказ Голови Національної поліції України від 03.12.2019 року №1255), яким передбачено скорочення 67 посад та введення 29 посад, в тому числі 9 посад державної служби. Зазначений штат (структура) були змінені та прийнято рішення щодо зміни назви Управління забезпечення прав людини Національної поліції України, в якому працював позивач на Управління дотримання прав людини Національної поліції України. При цьому, позивач наголошував, що за період з 11.12.2019 року по 11.02.2020 рік йому не було запропоновано жодної вакантної посади, ані в цьому, ані в іншому структурному підрозділі НПУ, хоча вакантні посади були наявні, про що свідчить штатний розпис УДПЛ НПУ, некомплект вакантних посад по підрозділах апарату центрального органу управління Національної поліції України станом на 01.02.2020 рік та роздруківка з сайту Національного поліції України. Позивача було звільнено з посади згідно з наказом Голови Національної поліції України №170о/с від 11.02.2020 року, з посиланням на вимоги ч.1 ст.87 Закону України "Про державну службу". Вважаючи такий наказ протиправним та таким, що прийнятий з порушенням вимог чинного законодавства, позивач звернувся до суду з даним позовом та просив його задовольнити у повному обсязі.
30.07.2020 року до суду надійшов відзив Національної поліції України, відповідно до якого відповідач зазначив, що позивача звільнено саме у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі наказу Голови Національної поліції України від 03.12.2019 року № 1255, про що його завчасно попереджено. Зазначено, що правовідносини у сфері державної служби регулюються виключно Законом України "Про державну службу", а тому його положенням надається перевага над положеннями Кодексу законів про працю України. Вказано, що з огляду на вимоги ч.3 ст.87 вказаного Закону, відповідач не зобов'язаний пропонувати позивачу вакантні посади, оскільки це є правом керівника державної служби, а не його обов'язком. Новостворений підрозділ складається із посад поліцейських, що призначаються та проходять службу на підставі Закону України "Про Національну поліцію", а отже є іншою організацією праці. Рішення про поновлення позивача на рівнозначну посаду (посаду державної служби) в органах Національної поліції України є прихованою формою призначення на посаду без проведення конкурсу. Враховуючи зазначене, на переконання відповідача, ним виконано вимоги чинного законодавства щодо вивільнення позивача. Тому в задоволенні позовних вимог відповідач просив суд відмовити в повному обсязі. (т. 1 а. с. 87-91).
Оскільки сторонами на підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, заперечення не було надано належні письмові докази, що вказувало на їх недостатність для встановлення обставин справи, суд неодноразово відповідно до вимог ч. 4 ст. 9 КАС України зобов'язував сторони ухвалою суду надати суду письмові докази в обґрунтування заявлених вимог, заперечень, у зв'язку з чим розгляд справи відкладався, оголошувалась перерва.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 3 ст. 77 КАС України визначено, що докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.
У судовому засіданні позивач, представник позивача позов підтримав повністю, посилаючись на обставини викладені в позовній заяві, наданих письмових пояснень, просив суд задовольнити позовні вимоги, розглядати у порядку письмового провадження.
Представник відповідача заперечував проти позову, надав пояснення суду по суті спору, а також клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 3 ст. 194 КАС України особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності.
Згідно ч. 1 ст. 205 КАС України, у разі неявки відповідача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин розгляд справи може не відкладатися і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
У ч. 9 ст. 205 КАС України зазначено, що якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи приписи ст. 205 КАС України, суд вважає, що немає перешкодою для розгляду і вирішення справи за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, дослідивши письмові докази, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , освіта вища, проходив службу в ГУНП в Чернівецькій області з 15.01.2016 року по 25.10.2018 року. (т. 1 а. с. 20-21, 24, 28-29).
На підставі наказу Національної поліції України № 1181 о/с від 04.12.2018 року за результатами конкурсу ОСОБА_1 призначений на посаду головного спеціаліста відділу уповноважених, що підтверджується відміткою у трудовій книжці «призначений як новоприйнятий, переможець конкурсу, головним спеціалістом відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності (з дислокацією у Чернівецькій області) Управління забезпечення прав людини (надалі - УЗПЛ) із випробувальним терміном два місяця». (т. 1 а. с. 135, т. 2 а. с. 57, 192).
06.11.2018 року ОСОБА_1 прийняв Присягу державного службовця. (т. 3 а. с. 89).
06.02.2019 року відповідно до наказу Національної поліції України № 143 о/с, ОСОБА_1 у зв'язку із закінченням випробувального терміну призначений на посаду головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності (з дислокацією у Чернівецькій області) Управління забезпечення прав людини (надалі - УЗПЛ) Національної поліції України. Цим же наказом Позивачу присвоєно 8 ранг державного службовця.
Наказом Голови Національної поліції України від 03.12.2019 року № 1255 затверджено Перелік змін у штатах Національної поліції (т.1 а.с.20-24, 116-118), де передбачено скорочення усіх 67 - ми посад, в тому числі і керівництва Управління забезпечення прав людини Національної поліції України (далі УЗПЛ НПУ). (т. 1 а. с. 137-144, т. 2 а. с. 59-61).
У зв'язку з цим, 11.12.2019 року начальник Управління забезпечення прав людини Національної поліції України попередив позивача про наступне звільнення на підставі вимог ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу" та ч.1 ст.49-2, ст.40 КЗпП України. (т.1 а. с.26, т. 2 а. с. 15, т. 3 а. с. 76).
Наказом Голови Національної поліції України від 28.12.2019 року № 1349 внесено зміни до структури Національної поліції від 06.11.2015 року №1, де передбачено перейменування Управління забезпечення прав людини в Управління дотримання прав людини Національної поліції України (далі - УДПЛ НПУ) (т.1 а.с.193-194, т. 2 а. с. 63).
Наказом Голови Національної поліції України від 28.12.2019 року № 1350 затверджено перелік змін у штатах УДПЛ НПУ та передбачено 49 посад в новоствореному Управлінні 6 з яких посади державної служби (т.1 а.с.195-211, т. 2 а. с. 64-72, 99-102).
11.02.2020 року наказом Національної поліції України № 170 о/с ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності (з дислокацією у Чернівецькій області) УЗПЛ на підставі п. 1 (скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або, штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців) ч. 1 ст. 87 Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII "Про державну службу".
Підстава наказу: наказом Національної поліції України від 03.12.2019 року № 1255 «Про затвердження змін у штатах Національної поліції». (т. 1 а. с. 32, 136, т. 2 а. с. 58)
Листом № 846 відповідач повідомив ОСОБА_1 про його звільнення наказом від 11.02.2020 №170 о/с (т.3 а. с.105).
25.02.2020 року позивач отримав від відповідача свою трудову книжку під розписку (т.3 а.с.106).
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, встановивши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши та оцінивши надані докази в сукупності, проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд зазначає наступне.
Згідно ст. 43 Конститукції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 року № 889-VIII (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон № 889-VIII) державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів;7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну п1лату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (ч. 2 ст. 1 Закону № 889-VIII).
Частинами 1, 2 ст. 21 Закону № 889-VIII визначено, що вступ на державну службу здійснюється шляхом призначення громадянина України на посаду державної служби за результатами конкурсу. Прийняття громадян України на посади державної служби без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII (в редакції, що діяла до 25.09.2019) підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі (п.1 ч.1 ст. 87 Закону № 889-VIII).
Частина 3 ст. 87 Закону № 889-VIII визначає, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини 1 цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини 1 цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Згідно з висновками Верховного Суду висловленими у постанові від 10.10.2018 року у справі № 816/979/17, враховуючи норми ст. 5 Закону №889-VIII процедура вивільнення державних службовців з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідації державного органу чи його реорганізації, за умови, що відсутня можливість пропозиції особі іншої рівноцінної посади державної служби або іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі, регулюється законодавством про працю, зокрема, Кодексом законів про працю України.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, у разі зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Частинами 1, 2, 3 ст. 492 КЗпП України визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Із аналізу положень Закону №889-VIII вбачається, що процедура вивільнення державних службовців на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 цього Закону регулюється нормами Кодексу законів про працю України, а саме ст. 40 та 492 КЗпП України.
Відповідно до п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді спорів про звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.
Таким чином, виходячи з тлумачення ч. 1 ст. 40, ч. ч. 1,3 ст. 492 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які цей працівник може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч. 3 ст. 492 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.
Така правова позиція сформульована Верховним Судом України у постанові від 01.04.2015 року справа № 6-40цс15, та Верховним Судом постанова від 08.05.2019 року справа № 806/1175/17, від 28.02.2020 року справа №807/819/16.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Судом встановлено, що позивач працював на посаді головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності (з дислокацією в Чернівецькій області) Управління забезпечення прав Національної поліції України з 04.12.2018 року по 11.02.2020 рік.
Наказом Національної поліції України від 03.12.2019 року №1255 був затверджений Перелік змін у штатах Національної поліції України, у тому числі щодо Управління забезпечення прав людини.
Зокрема, згідно вказаного Переліком змін у штатах Національної поліції України, в Управлінні забезпечення прав людини скорочено 67 посад, включно з посадою головних спеціалістів, на якій перебував ОСОБА_1
11.12.2019 року позивача відповідно до абз. 1 ст. 492 Кодексу законів про працю України попереджено про те, що наказом Національної поліції України від 03.12.2019 року № 1255 «Про затвердження Переліку змін у штатах Національної поліції», посаду, яку ОСОБА_1 обіймав скорочено, та про можливе наступне припинення державної служби відповідно до п. 1 (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» та ст. 40 КЗпП України (т. 3 а. с. 76).
Однак, судом під час розгляду справи встановлено та не заперечувалось сторонами у справі, що з моменту попередження про наступне вивільнення (11.12.2019 року) і по дату звільнення з державної служби (11.02.2019 року) відповідачем не пропонувалось позивачу іншої рівноцінної посади державної служби, та/або іншої роботи (посади державної служби), що свідчить про порушення процедури звільнення, а саме недотримання вимог ст. 492 КЗпП України, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».
При цьому, суд не бере до уваги посилання відповідача на ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» в частині не права, а можливості працедавця пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності), оскільки дана норма відсутня в редакції Закону України «Про державну службу» на момент звільнення позивача 11.02.2020 року та набрала чинності з 13.02.2020 року.
Крім того, суд зазначає, що відповідач не надав суду належних, допустимих, достовірних, достатніх доказів, як визначено ст.ст. 72-76 КАС України про відсутність вакантних посад державної служби у штатному розписі НПУ, якіб могли бути запропоновані ОСОБА_1 , а також доказів проте, що ОСОБА_1 пропонувались аналогічні, рівнозначні посади.
Також суд зазначає, що відповідачем не надано доказів про те, що при скороченні штату були залишені працівники із більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці ніж позивач.
Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в ч. 2 ст.і 42 КЗпП України.
Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки у довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Тобто, ці обставини повинен з'ясовувати сам суб'єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 11.07.2018 у справі №816/1232/17.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Однак відповідач не надав суду належних, допустимих, достовірних, достатніх доказів, як визначено ст.ст. 72-76 КАС України щодо проведення порівняльного аналізу продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню.
Суд вважає за необхідне зазначити, що у роз'ясненнях, наданих Національним агентством України з питань державної служби від 14.02.2020 року №48-р/з вказано, що скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу є підставою для припинення державної служби у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Згідно із частиною третьою зазначеної статті процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Про скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідацію або реорганізацію державного органу при відсутності обставин для зміни істотних умов державної служби, передбаченої статтею 43 Закону, - державний службовець має бути попереджений про наступне вивільнення відповідно до частини першої статті 87 Закону. При цьому такому державному службовцю за наявності вакантних посад у державному органі має бути запропонована інша рівноцінна посада державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - інша робота (посада державної служби) у цьому державному органі.
Таким чином, враховуючи встановлені вище порушення процедури звільнення позивача, суд дійшов висновку, що наказ відповідача від 11.02.2020 №170 о/с в частині припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення та звільнення з посади є протиправним, а тому підлягає скасуванню.
Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Суд зауважує, що з аналізу норм ч. 1 ст. 235 КЗпП України вбачається, що у разі встановлення факту незаконного звільнення, орган, який вирішує спір, поновлює особу на посаді, яку вона займала до звільнення.
Разом з тим, позивач у своїх позовних вимогах просить поновити його на посаді головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності (з дислокацією в Чернівецькій області) Управління дотримання прав людини Національної поліції України з 12.02.2020 року.
Враховуючи той факт, що позивач не працював у вищевказаному підрозділі, тому поновленню у новоствореному підрозділі Національної України він не підлягає.
За таких обставин, суд відмовляє в задоволенні вимоги позивача в частині поновлення його на новоствореній посаді, та вважає, що належним способом відновлення порушеного права є його поновлення на попередній посаді, а саме: головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності (з дислокацією в Чернівецькій області) Управління забезпечення прав людини Національної поліції України з 12.02.2020 року, тобто з дати, з якої розпочався вимушений прогул позивача, у зв'язку із незаконним звільненням.
Щодо вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст.235 КЗпП України при винесені рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 13.03.2018 р. у справі №2а-11888/10/1370 та від 05.11.2019 р. у справі №2а-2243/11/1370.
Згідно з ст. 27 Закону України “Про оплату праці” порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100 (далі - Порядок) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Згідно з пунктом 1 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати, передбаченої цим Порядком застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
При цьому, згідно з п. 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. № 13 “Про практику застосування судами законодавства про оплату праці”, визначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
У матеріалах справи міститься довідка № 29/5-496 про середньомісячну та середньоденну заробітну плату ОСОБА_1 (т. 3 а. с. 8).
Із змісту вказаної довідки видно, що середньоденний заробіток позивача становить 1380,24 грн.
Із змісту вказаної довідки видно, що за два останні місяці, що передували звільненню, а саме грудень 2019 року (21 робочий день) та січень 2020 року (21 робочий день) позивачу нарахована заробітна плата у розмірі 57970,16 грн (37005,16 грн + 20965,00 грн).
Відтак, середньоденний заробіток становить 1380,24 грн (57970,16 грн / 42 робочих дні).
Так, кількість робочих днів за період вимушеного прогулу позивача з 12.02.2020 року по 09.04.2021 рік становить 291 робочих днів.
Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивача з відповідача складає 401649,84 грн (1380,24 грн х 291 робочих дні).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
Таким чином, рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі стягнення за один місяць, підлягає негайному виконанню.
Щодо позовної вимоги про стягнення із Національної поліції України на користь позивача моральної шкоди 10000,00 грн, суд зазначає наступне.
Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ч.1 ст.1174 Цивільного кодексу України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
З системного аналізу вказаної норми, суд приходить до висновку, що для відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи не є кваліфікуючою ознакою наявність вини цієї особи, але право на відшкодування шкоди законодавством пов'язується з підставами виникнення шкоди, завданої незаконними діями, та умовами виникнення права на його відшкодування.
Згідно ч.1 ст. 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права
При з'ясуванні фактів, з якими Закон пов'язує відшкодування моральної шкоди, слід виходити з вимог ст.ст.11467, 1187 Цивільного кодексу України, які визначають підстави покладання обов'язку по відшкодуванню такої шкоди та обставини, які мають враховуватися при визначенні розміру відшкодування.
Відповідно до роз'яснень, даних в пункті 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4, моральна шкода це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Частиною 2 ст.23 Цивільного кодексу України передбачено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи
З матеріалів позову вбачається, що позивач обґрунтовуючи завдання відповідачем моральної шкоди вказує на порушення його прав, моральні, душевні страждання, утрати нормальних життєвих зв'язків, втрати додаткового часу з метою відновлення сатновища, яке існувало до порушення його прав..
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Водночас розглянувши справу, суд дійшов висновку, що позивачем не надано належних та достатніх доказів на підтвердження факту заподіяння йому моральної шкоди відповідачем
Отже, відсутні підстави для задоволення вимог позивача в частині стягнення моральної шкоди.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ст. 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 2 стаття 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до положень, закріплених ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 73 КАС України передбачено належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно статей 74-76 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно ч. ч. 1-3 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За приписами статті 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі. Частиною 1 ст. 139 КАС України установлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до ч. ч. 2-5 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
На підтвердження понесених витрат представником позивача Вакарчуком В.І. надано:
- договорів про надання правової допомоги від 04.05.2020 року (т. 3 а. с. 137-138);
- свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серія ЧЦ № 000068 (т. 1 а. с. 17 зворотній бік);
- ордер серія СЕ № 1005242 (т. 1 а. с. 17); -
акт виконаних робіт № 1 від 15.12.2020 року, згідно якого видно, що година роботи становить 1000,00 грн, перелік наданої правничої допомоги у рамках справи № 600/588/20-а: ознайомлення з матеріалами справи, узгодження правової позиції та надання консультацій замовнику - 2 год. 15 хв., складання та подання позову до суду - 2 год. 15 хв., складання та подання відповіді на відзив - 1 год. 30 хв., представництво інтересів замовника в судових засіданнях у Чернівецькому окружному адміністративному суді - 4 год. (т. 3 а. с. 139);
- квитанція № 15/12/2020-1 від 15.12.2020 року, згідно якої позивачем сплачено 11000,00 грн. за правову допомогу (т. 3 а. с. 140).
Водночас, суд зазначає, що у даній справі відбулося 5 судових засідань:
- 10.06.2020 року, тривалість судового засідання 03 хв. 20 сек. (т. 1 а. с. 64);
- 08.09.2020 року, тривалість судового засідання 09 хв. 45 сек. (т. 2 а. с. 145);
- 28.10.2020 року, тривалість судового засідання 29 хв. 28 сек (т. 2 а. с. 172);
- 03.12.2020 року, тривалість судового засідання 10 хв. 55 сек (т. 2 а. с. 206);
- 11.12.2020 року, тривалість судового засідання 26 хв. 58 сек (т. 3 а. с. 132).
Однак представник позивача Вакарчук В.І. був присутнім лише на судових засіданнях 10.06.2020 року, 03.12.2020 року, 11.12.2020 року.
Разом 41 хв. 13 сек. (03 хв. 20 сек. + 10 хв. 55 сек.+ 26 хв. 58 сек).
Таким чином відшкодуванню підлягає участь в судових засіданнях тривалістю 41 хв. 13 сек, а саме 687,11 грн. (41 хв. 13 сек. * 1000,00 грн.).
Загальний час надання правової допомоги 06 год 41 хв 13 сек (2 год. 15 хв + 2 год. 15 хв + 1 год. 30 хв + 41 хв. 13 сек ).
Беручи до уваги наведене, суд вважає, що витрати на професійну правничу допомогу, надану протягом розгляду справи складають 6687,11 грн. (06 год 41 хв 13 сек * 1000,00 грн).
З урахуванням встановлених вищезазначених обставин, суд вважає, що адміністративний позов слід задовольнити частково.
Крім того, з матеріалів справи видно, що за подання вказаного позову позивачем сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн., що підтверджується квитанцією № 07-268103/1 від 07.05.2020 року. (а. с. 43).
Частиною 1 ст. 139 КАС України визначено при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи те, що позов задоволено частково, суд присуджує на користь позивача судові витрати пропоційно до задоволених вимог, а саме трьох з чотирьох: судовий збір у сумі у сумі 630,60 грн, та витрати на професійну правничу допомогу, надану протягом розгляду справи у сумі 5015,33 грн., за рахунок бюджетних асигнувань Національної поліції України.
Зважаючи на наведені вище норми законодавства та встановлені судом обставини справи, письмові докази, суд вважає, що адміністративний позов слід задовольнити частково.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 2, 5, 9, 44, 72-80, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Національної поліції України № 170 о/с від 11.02.2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України на підставі пункту 1 (скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців) ч. 1 ст. 87 Закону України “Про державну службу” з 11.02.2020 року.
3. Поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності (з дислокацією в Чернівецькій області) Управління забезпечення прав людини Національної поліції України з 12.02.2020 року.
4. Стягнути з Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 401649,84 грн.
5. Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 630,60 грн., за рахунок бюджетних асигнувань Національної поліції України.
6. Стягнути на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5015,33 грн., за рахунок бюджетних асигнувань Національної поліції України.
7. В іншій частині відмовити.
Згідно статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У відповідності до статей 287, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне найменування учасників процесу:
Позивач: - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач: - Національна поліція України (01601, м. Київ, вул. Академіка Богомольця, 10, код ЄДРПОУ 40108578).
Суддя П.Д. Дембіцький