Справа № 640/27950/20 Суддя (судді) першої інстанції: Гарник К.Ю.
07 квітня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Глущенко Я.Б.,
суддів Пилипенко О.Є., Черпіцької Л.Т.,
секретаря Ткаченка В.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішення і наказа, зобов'язання вчинити дії, за апеляційною скаргою громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2020 року, -
У листопаді 2020 року громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся у суд з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області (далі - відповідач 1, ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області), Державної міграційної служби України (далі - відповідач 2, ДМС України) про визнання протиправними та скасування наказа від 26 липня 2019 року №446, яким відмовлено в оформленні документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення від 12 квітня 2020 року №73-20, яким відмовлено в задоволені скарги на наказ, та зобов'язання відповідача 1 повторно розглянути заяву про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що відповідачем 1 безпідставно відмовлено в оформленні документів про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також наголошує, що під час прийняття оскаржуваного рішення відповідачем 1 не перевірено доводів позивача про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування у країні походження через свої релігійні погляди. ДМС України в порядку контролю зазначені порушення не усунула.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає про порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач 2 наголошує, що рішення суду прийнято за результатами всебічного вивчення матеріалів справи та із дотриманням норм матеріального права, а тому підстави для його скасування відсутні.
Розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження на підставі пункта 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів уважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, з таких підстав.
Судом установлено, що 08 липня 2019 року позивач звернувся до ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як на підставу для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту позивач вказав, що він повторно звертається з такою заявою у зв'язку з новими обставинами, зокрема, щодо того, що в кінці березня 2019 року за адресою, де він прописаний приходили кадировці, питали, де він знаходиться, звинувачували його в тому, що він перебуває в Сирії. Вони погрожували його батькові і брату, сказали брату, що позивач повинен прибути до їхнього штабу найближчим часом, у зв'язку з чим брат покинув дім і на даний час переховується в Москві. Також зазначив, що не може повернутись в Російську Федерацію, адже в разі його повернення йому загрожує арешт або вбивство.
У протоколі співбесіди від 24 липня 2019 року позивач зазначив, що виїхав до України в кінці 2009 року з дому на П'ятигорськ, потім Москва, Бєлгород, Харків, Київ, оскільки йому загрожувала небезпека. Через те, що всі служби його переслідували, допитували, голова місцевої ради сказав його батькові, щоб він поїхав, а то його позбавлять життя.
Окрім того, позивач зазначив причиною повторного звернення із вказаною заявою те, що бажає отримати статус біженця, позаяк не хоче повертатись до Росії. Приблизно 2 роки, як зазначив позивач, вдома все було спокійно, але зараз знов приходили бойовики до батька з братом, говорили, що позивач воює в Сирії, вимагали, щоб вони підписали документи, в яких було написано, що позивач воює в Україні.
Обставинами нововиявленими позивач вважає те, що він нібито воює в чеченському батальйоні в Україні. З 2009 року позивач не покидав Україну, до Росії позивач не бажає повертатись, навіть у разі, якщо б там було спокійно, оскільки вважає, що нічого гарного там не буде.
За результатами розгляду матеріалів повторного звернення позивача, відповідачем 1 складено висновок про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Як убачається зі змісту вказаного висновка, заявником не надано нових доказів та фактів щодо здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б перебування на території країни походження, а підстави, за яких заявник побоюється стати жертвою переслідувань не пов'язані з переслідуванням за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, у висновку констатовано, що позивач із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звертається повторно, у первісній заяві останнім були вказані ті ж самі обставини, за яких він вже звертався.
Наказом відповідача 1 № 446 від 26 липня 2019 року вищезазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач 03 січня 2020 року звернувся зі скаргою до ДМС України.
Рішенням від 30 березня 2020 року скаргу позивача відхилено.
Уважаючи зазначені наказ та рішення протиправними, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що причини, з яких позивач звернувся повторно з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не пов'язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а пов'язані з його можливою причетністю до збройних конфліктів на території Російської Федерації. Відповідачами в повному обсязі досліджені усі обставини, за яких позивач повторно звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому оскаржувані наказ та рішення є правомірними та такими, що не підлягають скасуванню.
Колегія суддів з висновками суду першої інстанції погоджується з огляду на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон України № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 цього Закону біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункта 13 частини зазначеної правової норми особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Частиною 1 статті 5 Закону України № 3671-VI передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п'ятої статті 5 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Приписами статті 6 Закону України № 3671-VI визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Приписами статті 7 Закону України № 3671-VI передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України № 3671-VI Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Згідно з частиною 4 статті 8 Закону України № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Відповідно до частин 6 та 7 статті 8 Закону України № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Статтею 10 Закону України № 3671-VI визначено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини 1 статті 12 Закону України № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВКБ ООН), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВКБ ООН, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29.04.2004) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Окрім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Як установлено судом першої інстанції і підтверджується матеріалами справи, в обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачем не зазначено будь-яких доказів на обґрунтування наявності загрози його життю у випадку повернення до Російської Федерації.
У своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник (позивач) вказав, що причиною звернення за захистом є переслідування владою країни походження, посилаючись на візит «кадировців» до будинку його батька та брата.
Зазначені позивачем в апеляційній скарзі публікації з мережі інтеренет колегія суддів до уваги не приймає, оскільки такі публікації містять загальну інформацію про країну походження позивача та ситуацію з дотриманням прав людини на її території. Отже, такі публікації не мають безпосереднього відношення до позивача та не підтверджують наведені ним у заяві-анкеті твердження.
Наведене, на переконання суду, свідчить про належну перевірку відповідачем 1 зазначеної позивачем інформації про країну його походження.
Відмовляючи у розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що ані позивач особисто, ані члени його сім'ї за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувались, побоювання переслідування достовірними доказами не підтверджуються.
Отже, судом встановлено, що під час перебування на батьківщині, або перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності, позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Наведена позивачем у заяві інформація жодними доказами не підтверджується.
Таким чином, колегія судів погоджується з висновками місцевого суду, що позивач не набув умов для визнання біженцем згідно положень пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України № 3671-VI, адже ним не доведено що він змушений був прибути в Україну або залишитися у ній через загрозу життю, безпеці чи свободи в країні походження і не може чи не бажає повернутися до цієї країни внаслідок таких побоювань.
Колегія суддів звертає увагу на те, що керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона - психічний стан, який пов'язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб'єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Судом першої інстанції враховані матеріали по країні походження, однак, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що він прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності.
З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки рішення відповідача про відмову у оформленні позивачу документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованим та таким, яке повністю відповідає нормам діючого законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з того, що судом першої інстанції було надано належну правову оцінку аргументам, викладеним у позовній заяві та запереченнях проти позову. Жодних нових доводів, які б доводили порушення норм матеріального права при винесенні оскаржуваного судового рішення, апеляційна скарга не містить.
Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до пункта 1 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції судове рішення ухвалено з дотриманням норм чинного матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні.
Керуючись статтями 33, 34, 243, 311, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Я.Б. Глущенко
Судді О.Є. Пилипенко
Л.Т. Черпіцька