17 листопада 2020 року Справа № 160/5495/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого суддіЄфанової О.В.
за участі секретаря судового засіданняМанько К.А.
за участі:
позивача представника відповідача ОСОБА_1. Полях С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про визнання протиправним та скасування наказу
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області у якому просить:
- визнати протиправним та скасувати Наказ Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 17.12.2019р. НК №96/0/460-19 «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на посаді державного реєстратора державної реєстраційної служби речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу;
- стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду, завдану внаслідок незаконного звільнення, у сумі 30000,00 грн.;
- стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати на правничу допомогу адвоката та судовий збір.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивача було звільнено протиправно та необґрунтовано, а саме: 1) звільнення відбулось у зв'язку із скороченням штату, однак, відповідач у порушення ст. 42 КзПП України перед прийняттям рішення про звільнення позивача із займаної посади у зв'язку із скороченням не провів порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації державного реєстратора, яку залишено на роботі ( Садошенко В.В. ), і того, який підлягав, на думку відповідача, звільненню ( ОСОБА_1 ); 2) позивач звернувся до відповідача із заявою, у якій зазначив усі підстави наявності переважного права залишення на роботі, у тому числі описав свою кваліфікацію і продуктивність праці, наявність двох неповнолітніх дітей, проте, відповідач відхилив зазначену заяву і звільнив позивача із займаної посади у зв'язку із скороченням; 3) у порушення ст. 49-2 КзПП України відповідач не повідомив Державну службу зайнятості про заплановане вивільнення працівників; 4) у порушення ст. 43 КзПП України відповідач не отримав попередню згоду виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є позивач; 5) у порушення ст. 47 КзПП України позивач був фактично звільнений 31.12.2019р. - у неробочий для райдержадміністрації день, про що було зроблено запис в трудову книжку. Враховуючи зазначені порушення, оскаржуваний наказ про звільнення позивача із посади державного реєстратора державної реєстраційної служби речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області є протиправним, підлягає скасуванню, а порушене, на думку позивача, право підлягає поновленню на посаді та відшкодуванню позивачу моральної шкоди відповідно до ст. 1167 ЦК України моральну шкоду, яка виразилась порушенні звичного життя позивача та його сім'ї, негативному впливу на емоційний стан позивача, стан його здоров'я.
Від відповідача до суду надійшов відзив на позов, в якому зазначено, що: позивач був звільнений у зв'язку із скороченням правомірно та обґрунтовано, при звільненні відповідачем враховано усі вимоги та положення законодавства, зокрема, і визначено, що залишенню на посаді підлягає саме державний реєстратор Садошенко В.В. , а не позивач; позивачу було запропоновано перейти на іншу посаду, однак, останній відхилив цю пропозицію; відповідач зазначає, що не звільнив позивача 31.12.2019р. з метою не порушення прав останнього на вихідні дні (перенесені); позивача неодноразово звільняли з попередніх місць роботи за ряд порушень. Враховуючи викладене, відповідач вважає звільнення позивача правомірним та просить відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Позивач у судовому засіданні підтримав позовні вимоги, просив позов задовольнити з підстав зазначених у позовній заяві.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позовних вимог заперечував та просив відмовити в їх задоволенні, посилаючись на доводи, викладені у запереченнях.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що відповідно до розпорядження голови Дніпровської районної державної адміністрації за № к-62/о/292-17 ОСОБА_1 з 03.05.2017р. призначено на посаду інспектора ІІ категорії державної реєстраційної служби речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень райдержадміністрації з посадовим окладом відповідно до штатного розпису.
З 24.07.2017р. позивач обіймав посаду державного реєстратора державної реєстраційної служби речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області.
15.10.2019р. позивач був повідомлений про те, що підлягає звільненню у зв'язку зі скороченням штатної чисельності районної державної адміністрації на підставі наказу керівника апарату райдержадміністрації від 11.10.2019р. за № 76/0/460-19 «Про попередження працівників райдержадміністрації про зміну істотних умов державної служби, про зміну істотних умов праці та майбутнє вивільнення у зв'язку із скороченням штатної чисельності районної державної адміністрації» згідно п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», яке планується у грудні 2019 року (не раніше 60 календарних днів з дня ознайомлення з повідомленням).
Позивач заперечував проти його звільнення, про що зробив відповідний запис на вищезазначеному повідомленні.
30.10.2019р. позивач звернувся до виконуючого обов'язки голови Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області Стороженко І.В. із заявою, у якій зазначив, що заперечує проти звільнення у зв'язку із скороченням штату - у позивача наявні обставини, що надають йому відповідно до ст. 42 КзПП України переважне право на залишення на роботі у зв'язку із вивільненням працівників у зв'язку із змінами у організації виробництва і праці, а саме:
1) позивач має переваги у продуктивності праці та кваліфікації:
- в період часу з 01.01.2019р. по 01.10.2019р. згідно обліку Державної реєстраційної служби речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Дніпровської РДА та віртуального офісу електронних адміністративних послуг Дніпропетровської області реєстраційною службою були виконані наступні реєстраційні дії у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців: державна реєстрація юридичної особи - 16 дій; державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця за її рішенням - 153 дії; державна реєстрація фізичної особи-підприємця - 115 дій; державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи - 74 дії; державна реєстрація змін до відомостей про фізичну особу - підприємця - 112 дій; видача дубліката оригіналу установчих документів юридичної особи та змін до них - 6 дій; видачу витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - 40 дій, що становить в загальній кількості 516 реєстраційних дій, які були виконані особисто позивачем (100 %), як державним реєстратором державної реєстраційної служби речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Дніпровської РДА, що є безумовною перевагою у продуктивності праці;
- за період часу з 01.01.2019р. по 01.10.2019р. згідно обліку Державної реєстраційної служби речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Дніпровської РДА та віртуального офісу електронних адміністративних послуг Дніпропетровської області реєстраційною службою були виконані наступні реєстраційні дії у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень: державна реєстрація права власності на нерухоме майно - 847 дій; державна реєстрація іншого речового права на нерухоме майно, обтяження права на нерухоме майно - 85 дій; внесення змін до записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно - 64 дій, що становить в загальній кількості 996 реєстраційних дій, з яких 503 реєстраційні дії, із яких: 42 -з міни до записів, 30 - реєстрація та зняття обтяжень, 15 - реєстрація іншого речового права, 416 - реєстрація права власності, були виконані особисто позивачем як державним реєстратором державної реєстраційної служби речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Дніпровської РДА та становить більшість від загальної кількості послуг служби, що є безумовною перевагою;
- позивач має доступ до 3-х державних реєстрів, а саме: Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Державний реєстр актів цивільного стану, що є безумовною перевагою;
- згідно трудової книжки позивач має найбільший стаж серед працівників державної реєстраційної служби речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Дніпровської РДА на посаді державного реєстратора який становить 7 років, що є безумовною перевагою;
2) при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема, сімейним - при наявності двох і більше утриманців - на утриманні позивача знаходиться дві неповнолітні дитини: ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується довідкою №25970 від 25.10.2019р., виданою Дніпровським районним ВДВС ГТУЮ у Дніпропетровській області; ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується нотаріальною заявою мати неповнолітнього - громадянки ОСОБА_5 №2650 від 24.10.2019р., завіреною приватним нотаріусом Юрченко Л.Л.
До зазначеної заяви позивачем було додано документи, що підтверджують обсяг та факт проведених реєстраційних дій, а також документи на підтвердження перебування на утриманні у позивача неповнолітніх дітей.
У заяві позивач просив:
- для повного та об'єктивного розгляду даної заяви, утворити комісію з членів профспілкового комітету Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області;
- залишити ОСОБА_1 на посаді державного реєстратора державної реєстраційної служби речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень райдержадміністрації на законних підставах, як такого, що має переважне право на залишенні на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці.
Листом від 12.11.2019р. відповідач відмовив у задоволенні вищезазначеної заяви позивача.
Наказом Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області «Про звільнення ОСОБА_1 » від 17.12.2019р. НК №96/0/460-19 звільнено ОСОБА_1 31.12.2019р. з посади державного реєстратора державної реєстраційної служби речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень райдержадміністрації у зв'язку зі скороченням штату державних службовців (відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу»), відповідний запис про звільнення було внесено 31.12.2019р. до трудової книжки позивача.
Зазначений наказ позивач вважає протиправним і оскаржує до суду.
З матеріалів справи вбачається, що Розпорядженням голови Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області «Про забезпечення належного порядку в районі у святкові та вихідні дні 25, 29 - 31 грудня 2019 року та 01 січня 2020 року» від 30 жовтня 2019 року №Р-326/0/291-19 вирішено перенести у порядку і на умовах, установлених законодавством, робочий день з понеділка 30 грудня - на суботу 21 грудня 2019 року та з вівторка 31 грудня 2019 року - на суботу 28 грудня 2019 року.
У позовній заяві позивач зазначає, що фактично трудову книжку йому було вручено 28.12.2019р. із записом про звільнення 31.12.2019р., тобто звільнено його було у вихідний (не робочий) день. Відповідач не заперечив проти цього факту, зазначив, що не звільнив фактично позивача 31.12.2019р. з метою не порушення прав останнього на вихідні дні (перенесені).
Так, приймаючи рішення по суті поданого позову суд виходив з наступного.
Згідно з положеннями частини першої та шостої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року за № 889-VIII (з подальшими змінами) (далі - Закон № 889-VIII), якщо інше не передбачено цим законом (ч. 2 ст.. 5 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII).
Відповідно до ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 3 КЗпП України, цим Кодексом регулюються трудові відносини всіх працівників, а ст. 4 Кодексу передбачено, що законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Отже, до правовідносин, що виникли у цій справі, крім Закону № 889-VIII , підлягають застосуванню й положення КЗпП України.
Наведене узгоджується із правовими висновками сформульованими у постанові Великої палати Верховного Суду від 18.09.2018р. у справі № 800/538/17.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Частина 3 ст. 5 Закону № 889-VIII визначає, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Звільнення з підстав, зазначених у п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).
У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992р. за № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, зокрема, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Згідно зі статтею 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема, сімейним - при наявності двох і більше утриманців; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації.
З аналізу наведених норм чинного законодавства України вбачається, що визначальним критерієм для визначення наявності переважного права на залишенні на роботі при скороченні чисельності штату працівників, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці є саме рівень кваліфікації працівника та продуктивність праці. Тому при вирішенні питання про звільнення працівника роботодавець зобов'язаний перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці.
Для такої перевірки повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо.
Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП України.
Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню.
Зазначена правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 22.09.2020р. по справі № 161/7196/19.
Крім того, за змістом статті 42 КЗпП України коло працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, та які не мають такого права, стосується всіх працівників, які займають таку ж посаду.
При визначенні працівників з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, використовуються ознаки, які в сукупності характеризують виробничу діяльність працівників: наявність певної освіти, стаж і досвід роботи, ставлення до роботи, якість виконуваної роботи тощо.
Доказами більш високої продуктивності праці можуть бути: виконання значно більшого обсягу робіт порівняно з іншими працівниками, які займають аналогічну посаду чи виконують таку ж роботу, накази про преміювання за високі показники у роботі тощо.
Зазначена правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 22.05.2019р. по справі № 753/3889/17.
Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки у довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Тобто, ці обставини повинен з'ясовувати сам суб'єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.
Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 814/3934/15.
Позивач обґрунтовує протиправність свого звільнення шляхом скорочення, зокрема, тим, що відповідач перед прийняттям рішення про звільнення позивача із займаної посади у зв'язку із скороченням не провів порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації державного реєстратора, яку залишено на роботі - Садошенко В.В. і того, який підлягав, на думку відповідача, звільненню - позивача ОСОБА_1 .
У процесі судового розгляду справи на вимогу суду відповідач копію довідки-обґрунтування щодо переваг в залишенні на роботі серед державних реєстраторів, які мають рівні умови продуктивності праці та кваліфікації від 09.10.2019р. за підписом начальника відділу персоналу та організаційної роботи Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області Колесник С.В .
Позивач зазначає, що вказана довідка не відповідає вимогам законодавства з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999р. за № 586-XIV (з подальшими змінами) виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації; місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.
Згідно із ч. 2 ст. 7 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999р. за № 586-XIV (з подальшими змінами) місцеві державні адміністрації у своїй діяльності керуються Конституцією України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня.
Єдині вимоги щодо створення управлінських документів і роботи зі службовими документами, а також порядок їх архівного зберігання в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності встановлені Правилами організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, що затверджені наказом Міністерства юстиції України від 18.06.2015р. № 1000/5, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 22.06.2015 р. за № 736/27181 (далі - Правила організації діловодства).
Відповідно до п. 1 р. І «Загальні положення» Правил організації діловодства ці Правила є нормативно-правовим актом, обов'язковим для виконання всіма установами.
Таким чином, на думку позивача, вищезазначені правила поширюються, зокрема, і на відповідача - Дніпровську районну державну адміністрацію Дніпропетровської області (місцевий орган державної виконавчої влади).
Однак, суд звертає увагу, що вказані правила поширюються на документи, які пов'язані з безпосередньою діяльністю установи.
Складання вказаної довідки не передбачено діючим законодавством, а використовується як документ, який надає можливість зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників.
Також, вказана довідка складається у довільній формі, що і підтверджується постановою Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 814/3934/15.
При цьому, суд зазначає, що в довідці від 09.10.2019р. не зроблено порівняльний аналіз продуктивності праці працівників.
Таким чином, з урахуванням сукупності встановлених обставин, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 17.12.2019р. НК №96/0/460-19 «Про звільнення ОСОБА_1 » є протиправним та підлягає скасуванню.
Частиною 6 статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006р.за № 3477-IV (з подальшими змінами) суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Олександр Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Для вирішення спору суд також врахував вимоги Європейської соціальної хартії, обов'язок з дотримання якої Україна взяла на себе відповідно до закону України від 14.09.2006р. за № 137-V Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої).
Згідно із ст.8 Конституції України та ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Положеннями ч.2 ст.5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч.1 ст.235 та ст.240-1 КЗпП України, а відтак установивши, що звільнення відбулось із порушенням передбаченого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на займаній або прирівняній до неї посаді.
У зв'язку із тим, що суд дійшов висновку про звільнення позивача без законної підстави, відповідно до приписів ч. 1 - 2 ст. 235 КЗпП України наявні підстави для поновлення позивача на попередній роботі з одночасною виплатою йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014р. у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.
Як зазначено в пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» середній заробіток визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку на останні два календарні місяці роботи. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100.
Відповідно до п.2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
У п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» №13 від 24.12.1999 року зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів.
Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Так, судом встановлено, що згідно довідки про середню заробітну плату, виданої відповідачем, середньоденний заробіток позивача за 01.11.2019 року по 31.12.2019 року становить - 452,49 гривень.
Також встановлено, що період вимушеного прогулу позивача з 01.01.2020 року по 17.11.2020 року складає 220 днів.
Таким чином, за період вимушеного прогулу на користь позивача стягненню підлягає 99547,80 гривень.
Щодо позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди суд зазначає наступне.
Відповідно до положень Конституції України, ЦК України та законів України, фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів.
За змістом статей 23 та 1167 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок душевних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до підпункту 2 частити третьої статті 23 Цивільного кодексу України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають додаткових зусиль для організації свого життя.
Аналогічні положення містяться в п. 13 Постанови Пленуму Верхового Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди".
Згідно з абз. 2 п. 5 Постанови Пленуму Верхового Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
За приписами частини 5 статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Зі змісту цієї норми випливає, що в такому порядку розглядаються адміністративним судом вимоги про відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди. Основною умовою такого розгляду є те, щоб така вимога була заподіяна (похідною) протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин і якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Суд враховує, що внаслідок незаконного звільнення позивач втратив нормальні життєві зв'язки, фактично втратив кошти для утримання сім'ї і незаконне звільнення вимагало додаткових зусиль для організації життя позивача.
Таким чином, суд приходить до висновку, що вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди, з урахуванні критеріїв об'єктивності, розумності й справедливості, задоволенню підлягають у розмірі у розмірі 5000,00 гривень.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних справах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст. 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем не доведено правомірність дій та рішення щодо звільнення позивача, наслідком чого є захист порушених прав та законних інтересів позивача та задоволення позову.
Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частиною 7 статті 139 КАС України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно ч.ч.1, 2 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно положень ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Згідно з п.п. 1, 2 ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Відповідно до ч. 2, 3, 4 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Іншого порядку розподілу судових витрат КАС України не передбачено.
Відтак, суд доходить висновку, що сума витрат на правову допомогу у розмірі 15000 грн. є співмірною та відповідає принципу розумності, саме така сума витрат, з урахуванням матеріалів справи та умов договору про правову допомогу, домовленостей сторін, була фактичною, а їхній розмір - обґрунтованим. Суд також врахував складність справи, кількість часу витраченого адвокатом на виконання робіт з надання позивачу у цій справі правничих послуг, а також значення цієї справи для позивача та його репутації.
Крім того, суд звертає увагу, що відповідач не довів неспівмірність витрат, заявлених позивачем до відшкодування, не надав будь-яких доказів того, що ціни на послуги адвоката є явно завищеними на ринку юридичних послуг.
Враховуючи задоволення позовної заяви позивача та зважаючи на той факт, що позивач у відповідності до норм ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, суд приходить до висновку про відсутність підстав для присудження на користь позивача судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст. ст.243-246, 250 , Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про визнання протиправним та скасування наказу, поновленні на роботі - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати Наказ Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 17.12.2019 року НК №96/0/460-10 "Про звільнення ОСОБА_1 "
Поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді державного реєстратора державної реєстраційної служби речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області.
Стягнути з Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 99547,80 грн. без урахування податків та обов'язкових платежів.
Стягнути з Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) моральну шкоду в розмірі 5000 грн.
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді державного реєстратора державної реєстраційної служби речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області відповідно до ст.371 КАС України.
Допустити до негайного виконання в частині стягнення з Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 9501,66 грн. відповідно до ст.371 КАС України.
Стягнути з Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 ( РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на правничу допомогу в розмірі 15000 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складений 27 листопада 2020 року.
Суддя О.В. Єфанова