Постанова
Іменем України
17 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 641/1765/16-ц
провадження № 61-8326св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова у складі судді Чайки І. В. від 19 липня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П., від 12 березня 2019 року,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору, визнання права власності та витребування квартири із незаконного володіння.
В обґрунтування позову вказав, що період з 06 травня 2012 року до 24 червня 2014 року він відбував покарання у виправній колонії. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його матір ОСОБА_3 .
Згодом він дізнався, що 13 лютого 2013 року був укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1 , згідно із яким його мати подарувала йому вищевказану квартиру. Зазначений договір є недійсним, оскільки на момент вчинення вказаного правочину його мати вже померла, а він також не міг укладати цей договір, оскільки знаходився в місцях позбавлення волі.
На час подання позовної заяви у спірній квартирі мешкають невідомі йому особи, які пояснюють, що є власниками квартири на підставі договору купівлі-продажу. Згодом йому стало відомо, що квартира дійсно була продана ОСОБА_4 , та, начебто, стороною цього правочину був він та від його імені за нотаріально посвідченою довіреністю діяла невідома особа - ОСОБА_5 . Проте він таку довіреність не надавав та квартиру не відчужував.
На підставі договору купівлі-продажу від 04 березня 2016 року спірна квартира від ОСОБА_4 перейшла у власність ОСОБА_2 .
Крім того, знаходячись у виправній колонії, він звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті матері. Разом із тим йому стало відомо, що до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини звернувся брат померлої - ОСОБА_3 , який за законом є спадкоємцем другої черги. За таких обставин він є єдиним спадкоємцем першої черги після смерті своєї матері, однак отримати свідоцтво на спадщину після смерті матері не має можливості, оскільки квартира, яка є спадковим майном, належить іншій особі.
Враховуючи зазначене, з урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , від 13 лютого 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Харківської області ОСОБА_7, зареєстрований в реєстрі за № 147; визнати за ним право власності на вказану квартиру та витребувати її із чужого незаконного володіння, а саме від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19 липня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , що був укладений 13 лютого 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 . Витребувано квартиру АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння, а саме від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що правочин у формі договору дарування квартири АДРЕСА_1 , на підставі якого у подальшому був укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, є недійсним, оскільки на момент укладення договору дарування, дарувальник ОСОБА_3 вже була померла, а отже розпорядитися своїм майном шляхом дарування квартири не могла. Разом з тим ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги після смерті своєї матері ОСОБА_3 , який прийняв спадщину у встановленому законом порядку, тому наявні підстави для визнання за позивачем права власності на вказану квартиру у порядку спадкування за законом та витребування квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 .
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Харківського апеляційного суду від 12 березня 2019 року залишено без задоволення апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , а рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19 липня 2018 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вказаний договір дарування спірної квартири від 13 лютого 2013 року є недійсним, оскільки дарувальник ОСОБА_3 померла понад рік до укладення договору дарування, тому не мала цивільної дієздатності, а отже розпорядитися своїм майном шляхом дарування квартири не могла. На час укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_1 , який знаходився у місцях позбавлення волі, не був власником спірної квартири, тому особа, що представляла його інтереси за довіреністю, не мала права відчужувати цю квартиру. Тому позивач як особа, що прийняла спадщину, має право витребувати спірне нерухоме майно від добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводи
У касаційних скаргах, поданих у квітні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 просять скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про залишення без розгляду позову ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що вона та ОСОБА_2 є добросовісними набувачами спірної квартири за відплатними договорами купівлі-продажу, а тому в силу вимог частини першої статті 388 ЦК України це майно не може бути витребувано від ОСОБА_2 на користь позивача.
Продаж спірної квартири здійснено з відома позивача, що підтверджується його особистою розпискою від 01 березня 2013 року, копія якої міститься у матеріалах справи, належність якої як доказу судом безпідставно поставлено під сумнів.
ОСОБА_1 не оспорив довіреність, за якою ОСОБА_5 від його імені продала ОСОБА_4 спірну квартиру, власноручно у розписці від 01 березня 2013 року підтвердив свою обізнаність про продаж спірної квартири ОСОБА_5 та схвалив її дії, що свідчить про наявність волевиявлення ОСОБА_1 на вибуття цієї квартири з його володіння.
Разом із тим, у позовній заяві та доповненнях до неї ОСОБА_1 стверджує про те, що не знав про продаж квартири і не надає пояснень своїм діям по видачі довіреності ОСОБА_5 .
Саме для з'ясування обставин наявності чи відсутності волі ОСОБА_1 на продаж спірної квартири відповідачі неодноразово просили суд визнати явку позивача в судове засідання обов'язковою.
Задовольнивши клопотання відповідачів про обов'язкову участь позивача у справі, суд погодився, що без з'ясування цих обставин на підставі особистих пояснень ОСОБА_6 неможливо ухвалити законне рішення.
Оскільки позивач не з'являвся у судові засідання, суд першої інстанції мав залишити позов без розгляду на підставі частини п'ятої статті 223 та статті 257 ЦПК України, однак безпідставно ухвалив рішення, не заслухавши особистих пояснень позивача.
Суд першої інстанції не вжив заходів щодо виконання ухвали суду про проведення почеркознавчої експертизи та безпідставно відхилив повторне клопотання ОСОБА_4 про проведення цієї експертизи. Разом із тим необґрунтованою є відмова судів попередніх інстанцій у задоволенні клопотання про виклик у якості свідків нотаріуса ОСОБА_7 та ОСОБА_5 .
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника з його відома, що підтверджується виданою ним довіреністю на ім'я ОСОБА_5 , і в подальшому відплатно відчужено добросовісному набувачеві, тому не може бути витребувано від останнього. Інші доводи касаційної скарги ОСОБА_2 ідентичні зазначеним доводам касаційної скарги ОСОБА_4 .
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , а ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2019 року прийнято до розгляду касаційну скаргу ОСОБА_4 .
Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2020 року призначено справу до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3 .
Відповідно листа № 1029937 від 10 січня 2018 року КП «Харківське міське бюро технічної інвентарізації», станом на 31 грудня 2012 року квартира АДРЕСА_1 зареєстрована в цілому на праві приватної власності за ОСОБА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
Згідно із довідкою КП «Жилкомсервіс» позивач ОСОБА_1 на день смерті спадкодавця був зареєстрований разом із матір'ю у квартирі АДРЕСА_1 .
13 вересня 2012 року, у період знаходження в Харківському слідчому ізоляторі, ОСОБА_1 звернувся до Сьомої Харківської Державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті матері. Особистий підпис ОСОБА_1 на цій заяві засвідчений начальником Харківського слідчого ізолятора Піскловим В. М.
Постановою державного нотаріуса від 25 травня 2016 року представнику позивача - ОСОБА_8 , яка діє в порядку передоручення від імені ОСОБА_9 , який в свою чергу діє від імені позивача, було відмовлено у видачі свідоцтва на спадщину на спадкове майно, після смерті ОСОБА_3 , оскільки право власності на квартиру, зареєстровано за іншим власником.
Відповідно до довідки про звільнення від 17 березня 2014 року, ОСОБА_1 у період з 06 травня 2012 року до 24 червня 2014 року відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби за вироком Фрунзенського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2013 року (засуджено до 3 років 6 місяців позбавлення волі).
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 16 червня 2014 року ОСОБА_1 звільнено від подальшого відбування покарання.
13 лютого 2013 року приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Харківської області ОСОБА_7 був посвідчений договір дарування, за умовами якого ОСОБА_3 передала у власність належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_2 , а ОСОБА_1 прийняв у власність вказану квартиру.
Відповідно до розписки від 01 березня 2013 року, рукописні записи у якій зроблені ОСОБА_1 та яка підписана ним згідно із висновками судово-почеркознавчої експертизи № 230002/23195/23196, проведеної у кримінальному провадженні № 1201622540000185, останній, вважаючи себе власником спірної квартири, вказав про свою обізнаність щодо укладення ОСОБА_10 , яка діяла у його інтересах, договору купівлі-продажу зазначеного нерухомого майна ОСОБА_4 (а.с. 45, т. 4).
01 березня 2013 року між ОСОБА_5 , яка діяла від імені ОСОБА_1 , та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Договір був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадуловою Л. А. У пункті 2 договору зазначено, що документом, що підтверджує право власності продавця на відчужуване майно, є договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Харківської області ОСОБА_7 13 лютого 2013 року за № 147.
Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 квітня 2016 року, право власності на спірну квартиру перейшло від ОСОБА_4 до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі- продажу реєстраційний № 311 від 04 березня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Тарасовою Ю. П.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Цим вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають не в повній мірі з таких підстав.
Установивши обставини прийняття спадщини позивачем після смерті його матері ОСОБА_3 внаслідок постійного проживання на момент її смерті, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ОСОБА_1 набув право володіння та користування зазначеною квартирою з моменту відкриття спадщини. Однак, станом на 01 березня 2013 року, на момент укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, за яким ОСОБА_5 , яка діяла від імені ОСОБА_1 , відчужила цей об'єкт нерухомості ОСОБА_4 , не мав права розпоряджатись цим майном, в тому числі шляхом його продажу, оскільки в установленому законом порядку не отримав свідоцтво про право на спадщину і державна реєстрація його прав не відбулась.
Крім того, у вказаному договорі купівлі-продажу зазначено, що підставою виникнення права власності продавця на відчужуване майно є договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Харківської області ОСОБА_7 13 лютого 2013 року за № 147. Однак, цей правочин є недійсним внаслідок його укладення після смерті дарувальника ОСОБА_3 і не підтверджує наявність у ОСОБА_1 права розпоряджатись спірною квартирою.
Задовольняючи вимоги про визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру та витребовуючи її з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , суди виходили із того, що квартира вибула з володіння позивача поза його волею.
Заперечуючи проти витребування квартири з володіння ОСОБА_2 , відповідачі посилались на те, що на момент укладення оскаржуваного договору дарування спірної квартири, саме ОСОБА_1 був власником спірної квартири і при вирішенні спору у цій справі підлягають встановленню обставини наявності волевиявлення власника спірного майна - ОСОБА_1 на вибуття цього майна з його володіння.
Враховуючи суперечливу поведінку ОСОБА_1 щодо надання ОСОБА_5 довіреності на продаж квартири та схвалення її дій після продажу цього майна, його позиція у цій справі про відсутність волі на продаж квартири потребує особистих пояснень позивача, однак суди вирішили спір за відсутності особистих пояснень ОСОБА_1 з цього приводу.
Аналізуючи ці доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.
Частина перша статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужено третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Положеннями пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Оскільки ОСОБА_2 за відплатним договором купівлі-продажу придбав квартиру у ОСОБА_4 , яка не мала права її відчужувати, про що ОСОБА_2 не знав і не міг знати, при вирішенні спору у цій справі підлягають встановленню обставини наявності волевиявлення власника спірного майна - ОСОБА_1 на вибуття цього майна з його володіння.
Як слідує з позовної заяви, ОСОБА_1 заперечував своє волевиявлення на відчуження спірної квартири, зазначаючи, що він нічого про це не знав та в період продажу квартири знаходився в місцях позбавлення волі (а.с. 2-5, т.1).
ОСОБА_2 та ОСОБА_4 стверджували, що квартира вибула з володіння ОСОБА_1 з його волі, доказом чого є довіреність від 13 лютого 2013 року, видана останнім на ім'я ОСОБА_5 , та вказана вище розписка від 01 березня 2013 року про обізнаність дій ОСОБА_5 щодо продажу квартири ОСОБА_4 та схвалення її дій, автором якої є позивач, що встановлено висновком почеркознавчої експертизи.
Суд першої інстанції з метою встановлення цих та інших обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення, протокольною ухвалою від 22 січня 2018 року за участі представника позивача ОСОБА_11 визнав явку позивача ОСОБА_1 обов'язковою, відклавши розгляд справи на 14 лютого 2018 року (а.с. 167, т. 2).
У наступні судові засідання: 14 лютого 2018 року, 21 березня 2018 року, 04 травня 2018 року, 31 травня 2018 року, 19 червня 2018 року, 26 червня 2018 року та 19 липня 2018 року позивач ОСОБА_1 не з'явився, причин його відсутності суду не повідомлено.
За змістом статей 43, 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.
Згідно з частиною третьою статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин.
Відповідно до частини першої, пунктів 1-2 частини другої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, зокрема, з підстав неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання, та першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.
За правилом частини першої статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою.
Також, відповідно до пункту 5 частини другої статті 223 цього Кодексу суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з такої підстави: якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники.
Тобто, у випадку визнання явки сторони у справі обов'язковою процесуальний закон не передбачає можливості виконання такого обов'язку представником сторони, яку суд викликав для дачі особистих пояснень, а покладає такий обов'язок безпосередньо на таку сторону.
У разі повторної неявки позивача (усіх позивачів) в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору (частина п'ята статті 223 ЦПК України).
Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи (пункт 3 частини першої статті 257 ЦПК України).
Як слідує з журналу судового засідання від 22 січня 2018 року суд першої інстанції ухвалою від 22 січня 2018 року визнав явку позивача у судове засідання обов'язковою, оскільки його нез'явлення перешкоджає вирішенню спору.
Наведене процесуальне рішення є обґрунтованим, його доцільність перебуває поза розумним сумнівом, оскільки встановлення об'єктивних обставин справи без особистих пояснень позивача щодо наявності його волі на вибуття спірної квартири з його володіння унеможливлює ухвалення у справі рішення по суті, враховуючи суперечливість поведінки позивача, який у власноручно написаній розписці стверджує про схвалення дій представника за довіреністю ОСОБА_5 по продажу квартири, однак у цьому позові стверджує про необізнаність із фактом продажу квартири його представником за довіреністю.
У разі відсутності у позивача наміру брати участь у судовому засіданні, положеннями статті 223 ЦПК України передбачено подання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності. Тобто право позивача як особи, яка подала позов та зацікавлена в його розгляді, не бути присутнім у судовому засіданні кореспондується з його обов'язком подати до суду відповідну заяву про розгляд справи за його відсутності.
Разом із тим, ОСОБА_1 не з'явився до суду для дачі особистих пояснень, не повідомив про причини своєї неявки до суду, клопотань від нього особисто про розгляд справи за його відсутності не надходило.
Обґрунтовуючи касаційні скарги, відповідачі вказали, що оскільки позивач не з'являвся у судові засідання, суд першої інстанції мав залишити позов без розгляду на підставі частини п'ятої статті 223 та статті 257 ЦПК України, оскільки особиста неявка позивача унеможливлює встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Обов'язковими умовами для застосування передбачених частиною п'ятою статті 223, пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України процесуальних наслідків неявки позивача у судове засідання є одночасно його належне повідомлення про час і місце судового засідання та відсутність заяви позивача про розгляд справи за його відсутності (в разі визнання явки позивача обов'язковою).
Отже, правом на залишення позову без розгляду суд наділений у разі неявки належним чином повідомленого позивача, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи.
Таких правових висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 05 червня 2020 року у справі № 910/16978/19 щодо застосування подібної за змістом норми права.
Під час постановлення ухвали суду про визнання явки позивача обов'язковою у судовому засіданні був присутнім його представник, відповідно, в силу вимог частини п'ятої статті 130 ЦПК України, позивач вважається повідомленим про таке процесуальне рішення суду.
Неявка позивача, участь якого у засіданні визнана судом обов'язковою для дачі особистих пояснень і неявка якого перешкоджає розгляду справи, може мати наслідком залишення позовної заяви без розгляду за правилами пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України.
Схожих висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 15 квітня 2020 року в справі № 201/10953/18-ц (провадження № 61-7240св19) та від 06 листопада 2020 року в справі № 727/2484/17 (провадження № 61-19360св19).
Визнавши явку позивача обов'язковою та встановивши неявку належним чином повідомленого позивача в судові засідання, всупереч пункту 4 статті 223 ЦПК України суд продовжив розгляд справи без особистих пояснень позивача щодо обставин вибуття спірної квартири з його володіння.
За таких обставин, суд першої інстанції, констатувавши протокольною ухвалою від 22 січня 2018 року, що нез'явлення позивача перешкоджає установленню об'єктивних обставин та вирішенню спору в цій справі, та визнавши явку позивача ОСОБА_1 обов'язковою, у порушення вказаних процесуальних норм продовжив розгляд справи за його відсутності та ухвалив судове рішення без всебічного й повного з'ясування дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення, допустивши неповноту у з'ясуванні таких обставин.
Разом із тим, при вирішенні цієї справи суд апеляційної інстанції не звернув уваги на доводи відповідачів щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо розгляду справи за відсутності позивача, явку якого судом було визнано обов'язковою, і не надав їм відповідної правової оцінки.
Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору в цій справі у порушення статей 12, 89, 263 ЦПК України не з'ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин; не перевірили усіх доводів сторін, й не надали належної правової оцінки поданим ними доказам, не сприяли всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення, допустивши неповноту у з'ясуванні таких обставин.
Згідно з пунктами 1, 2 частини третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами повністю не встановлено, судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що відповідно в силу статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Керуючись статтями 400, 411, 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_4 задовольнити частково.
Постанову Харківського апеляційного суду від 12 березня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович