Ухвала
Іменем України
31 березня 2021 року
м. Київ
справа № 335/10951/17
провадження № 61-4639ск21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
розглянувши касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Рогозіна Олексія Вікторовича на постанову Запорізького апеляційного суду від 23 лютого 2021 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Департамент з управління житлово-комунальним господарством Запорізької міської ради, ОСОБА_4 , про позбавлення права користування житловим приміщенням шляхом зняття осіб з реєстрації місця проживання,
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому просила позбавити ОСОБА_2 і ОСОБА_3 права користування житловим приміщенням, розташованим по АДРЕСА_1 , шляхом зняття вказаних осіб з реєстрації.
Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що вона і ОСОБА_4 зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 та проживають в зазначеній квартирі від народження. Квартира була отримана її матір'ю ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Наразі квартира не приватизована та перебуває у власності територіальної громади. ОСОБА_2 і ОСОБА_3 також зареєстровані у спірній квартирі, однак не проживають в ній та не сплачують комунальних послуг, у зв'язку з чим всі витрати з утримання квартири несе вона і ОСОБА_4 .
Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 18 липня 2018 року позов задоволено частково. Позбавлено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права користування квартирою АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що відповідачі не користувалися квартирою без поважних причин протягом тривалого часу та не брали участі в її утриманні, однак не знялися з реєстрації місця проживання, чим порушили право позивача на користування квартирою. У зв'язку з наведеним ОСОБА_2 та ОСОБА_3 втратили право користування житловим приміщенням. Разом з цим позивач не зверталася до органів реєстрації і орган реєстрації не є відповідачем в цій справі, тому вимога про зняття відповідачів з реєстрації є передчасною та не підлягає задоволенню.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 23 лютого 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Петрова Г. М. задоволено. Заочне рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 18 липня 2018 року скасовано і ухвалено нову постанову, якою в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в такому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Процесуальний закон покладає саме на позивача обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) строки у жилому приміщенні без поважних причин. З наданого позивачем акта про непроживання особи за місцем реєстрації від 27 вересня 2017 року не вбачається, що була створена комісія та її склад, у який спосіб проводилося обстеження. Крім того, зазначений акт складено за відсутності наймача спірного приміщення - позивача у справі ОСОБА_1 , а також не містить конкретних фактичних даних щодо відсутності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 із вказаної дати за місцем реєстрації і щодо відсутності їх особистих речей у спірній квартирі. Інших доказів на підтвердження факту непроживання відповідачів у квартирі позивачем не надано. Матеріали справи не містять інформації про наявність у відповідачів іншого житла. У зв'язку з відсутністю належних та допустимих доказів непроживання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у спірному жилому приміщенні без поважних причин більше шести місяців позов не підлягає задоволенню.
18 березня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Рогозін О. В. подав засобами поштового зв'язку касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 23 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі заочне рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 18 липня 2018 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно проігнорував наданий позивачем акт, яким встановлено факт непроживання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у спірній квартирі. Вказаний акт підписаний сусідами позивача і є належним доказом, так як чинним законодавством України не встановлено чіткої форми цього документа та правил його складання. Апеляційна скарга ОСОБА_2 не містить доводів про те, що вона намагалася проживати у спірній квартирі, а позивач чинила їй перешкоди. Також відповідачі не довели, що у спірній квартирі перебувають їх особисті речі. В оскаржуваному судовому рішенні апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року у справі № 161/2007/18.
Зі змісту наведених доводів вбачається, що касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Касаційне провадження не підлягає відкриттю з таких підстав.
Відповідно до пункту 1 частини першої та абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Судами встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відміткою в її паспорті.
Згідно з відповідями відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 - з 1997 року; ОСОБА_3 - з 1994 року.
В акті про непроживання особи за місцем реєстрації від 07 вересня 2017 року вказано, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 фактично не проживають за адресою: АДРЕСА_1 з 01 січня 2014 року. Акт складено мешканцями будинку АДРЕСА_1 : ОСОБА_6 (квартира № 110 ), ОСОБА_7 (квартира № 107 ), ОСОБА_8 (квартира № 28 ).
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30 січня 2018 року відомості про реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 відсутні.
Спірне жиле приміщення не приватизоване.
Скасовуючи рішення місцевого суду і відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд застосував правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц про те, що збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.
Апеляційний суд, з урахуванням положень статті 89 ЦПК України, дав оцінку акту про непроживання особи за місцем реєстрації від 07 вересня 2017 року та дійшов висновку про те, що вказаний акт не є належним та допустимим доказом у справі, оскільки не підтверджує достовірно обставин щодо строку відсутності відповідачів у спірній квартирі та інформації щодо причин їх непроживання. Крім того, із згаданого акта не вбачається, що була створена комісія та її склад і в який спосіб проводилося обстеження.
Апеляційний суд вказав, що саме лише посилання позивача на непроживання відповідачів за місцем реєстрації не є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК УРСР підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є непроживання понад шість місяців без поважних причин. При цьому інших належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів непроживання відповідачів у спірному приміщенні матеріали справи не містять.
Доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди заявника з висновками апеляційного суду щодо встановлення обставин справи і оцінки доказів.
Разом з тим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційна скарга ОСОБА_2 не містила доводів про те, що вона намагалася проживати у спірній квартирі, а позивач чинила їй перешкоди,є неспроможними, оскільки захист свого права на житло є правом відповідача, а не обов'язком, тому невжиття вказаних дій не свідчить про те, що відповідач втратила інтерес до спірного жилого приміщення. Зазначене узгоджується з висновками, викладеними в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року у справі № 635/3414/16-ц.
Посилання заявника на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року у справі № 161/2007/18 не дає підстав для висновку про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у наведеній постанові, а свідчить лише про наявність у справах різних істотних обставин, підтверджених/непідтверджених належними та допустимими доказами, в залежності від яких і були ухвалені відповідні судові рішення. Так у справі № 161/2007/18 відповідач не заперечувала факту свого непроживання у спірній квартирі, а судом апеляційної інстанції на підставі наданих сторонами доказів було беззаперечно встановлено, що відповідач не проживала у квартирі понад встановлений законом строк. Натомість в цій справі апеляційним судом не було встановлено таких обставин.
Враховуючи наведене, доводи касаційної скарги не свідчать про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду.
Із змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення вбачається, що скарга є необґрунтованою, Верховний Суд вже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 1996 року у справі «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції), пункти 37, 38 рішення Європейського суду з прав людини від 19 грудня 1997 року у справі «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії)).
Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Рогозіна Олексія Вікторовича на постанову Запорізького апеляційного суду від 23 лютого 2021 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Департамент з управління житлово-комунальним господарством Запорізької міської ради, ОСОБА_4 , про позбавлення права користування житловим приміщенням шляхом зняття осіб з реєстрації місця проживання.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко