Справа № 644/3740/20 Головуючий суддя І інстанції Зяброва О. Г.
Провадження № 22-ц/818/2544/21 Суддя доповідач Яцина В.Б.
Категорія: визнання права власності
24 березня 2021 року м. Харків.
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Яцини В.Б.
суддів: -Бурлака І.В., Хорошевського О.М.,
за участю секретаря : Семикрас О.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м.Харкова від 18 січня 2021 року, ухвалене у складі судді Зябрової О.Г., по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності ,
встановив:
25 травня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності.
Позовна заява мотивована тим, що вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_3 , який був зареєстрований 10.10.1989 року та проживала з ним однією родиною до 2010 року, після чого 16.02.2010 року шлюб було розірвано на підставі спільної заяви подружжя. Під час шлюбу 22.08.1997 року ними була придбана квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі продажу укладеному Харківською товарною біржею (Договір №Н5-202), яка є спільною власністю та зареєстрована на ОСОБА_4 01.06.2004 р. ОСОБА_3 розпорядився частиною квартири, що належала йому як спільне майно, та із своєї частки подарував 1/3 частину зазначеної квартири ОСОБА_2 на підставі договору дарування. Спільною власністю є 2/3 квартири і частка належить їй на праві власності як спільно нажите майно складає 1/2 частку квартири. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Постановою Четвертої Харківської державної нотаріальної контори від 25.04.2020 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на 1/2 частку зазначеної квартири.
На підставі викладеного, ОСОБА_1 просить суд визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 , як спільне сумісне майно придбане за час шлюбу з ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Харкова від 18 січня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов.
Вказала, що суд не надав належної оцінки доказам у справі і як доводи апеляційної скарги виклала вимоги та доводи позовної заяви. При цьому вказала, що під час розгляду справи відповідач не заперечувала, що спірна квартира є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Відповідач ОСОБА_2 зазначала, що позивач пропустила строк позовної давності.
Зазначила, що неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечння права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності, постанова ВСУ від 23 вересня 2015 року у справі 6-258цс15. Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС чи з дати набрання рішенням суду законної сили, а від дня коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності, тобто з моменту виникнення спору між ними. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного суду від 04 липня 2018 року у справі №584/1319/16-ц, від 06 листопада 2019 року у справі№203/304/17.
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для апеляційного провадження, з повідомленням учасників справи.
Колегія суддів, відповідно до ст.ст. 367, 368 ЦПК України, вислухала доповідь суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що скарга підлягає задоволенню.
Відповідно до п.п. 1, 2, 4 ч. 1, ч. 2 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
У статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на день звернення позивача до суду сплив трирічний строк позовної давності, оскільки позивач ОСОБА_1 дізналася про порушення свого права власності 01.06.2004 року, тобто з моменту укладення 01.06.2004 року ОСОБА_3 договору дарування, відповідно до якого ОСОБА_3 подарував 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 неповнолітній ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що діяла за згодою матері ОСОБА_5 . Під час укладення якого ОСОБА_5 , на теперішній час - ОСОБА_6 , була присутня особисто. Зазначений договір підписано сторонами, особу сторін, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_3 відчужуваної частини квартири перевірено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Костенко С.А.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком суду.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 10.10.1989 року по 16.02.2010 року, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб від 27.11.2019 року (а.с. 52-54) та копією свідоцтва про розірвання шлюбу від 16.02.2010 року (а.с. 66).
Внаслідок реєстрації розірвання шлюбу позивач відновила дошлюбне прізвище та їй присвоєно прізвище ОСОБА_1 (а.с. 66).
22.08.1997 року ОСОБА_3 придбав двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується відповідною копією договору купівлі продажу нерухомості Н5-202 від 22.08.1997 року, який зареєстрований 29.08.1997 року Державним комунальним підприємством Харківське міське бюро технічної інвентаризації №1, право власності на яку в цілому зареєстровано на ОСОБА_3 (а.с. 6).
01.06.2004 року, під час шлюбу з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 подарував 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 їхній неповнолітній дочці - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що діяла за згодою матері ОСОБА_5 ( ОСОБА_1 ), що підтверджується відповідною копією договору дарування від 01.06.2004 року, договір підписано сторонами, особу сторін, їх дієздатність а також належність ОСОБА_3 відчужуваної частини квартири перевірено (а.с. 7).
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть від 22.10.2019 року (а.с. 41).
27.11.2019 року ОСОБА_2 звернулась до Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, після смерті батька ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 40).
20.01.2020 року ОСОБА_1 звернулась до Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори з заявою, в якій поставила до відома державну нотаріальну контору, що квартира АДРЕСА_2 придбана ними в період шлюбу за спільні кошти та є їхньою спільною сумісною власністю. (а.с. 61).
25.04.2020 року державний нотаріус Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори - Нікуліна О.М. винесла постанову про відмову у вчинені нотаріальної дії, в якій відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному сумісному майні подружжя, а саме на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 , право власності на яку в цілому зареєстровано на ім'я колишнього чоловіка - ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 69).
У статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.
Таким чином, квартира АДРЕСА_1 була набута подружжям під час шлюбу і належала їм на праві спільної сумісної власності.
На підставі договору дарування від 01.06.2004 року ОСОБА_3 було подаровано ОСОБА_2 , яка прийняла дар за згодою своєї матері ОСОБА_5 ( ОСОБА_1 ), 1/3 частину спірної квартири. Проте, право власності на дану частку квартири у ОСОБА_2 не виникло, оскільки даний договір не було зареєстровано в КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації», про що свідчить інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с.51).
Спірна квартира придбана сторонами за спільні кошти. Отже, все зароблене за час шлюбу належить подружжю.
Відповідач не надала доказів на підтвердження придбання квартири за її особисті кошти. Отже, вона не спростувала презумпцію спільної сумісної власності на майно, придбане у шлюбі, встановлену у частині другій статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
Натомість необґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що позивач не пропустила позовну давність, оскільки спір між сторонами про поділ спільного майна виник тоді, коли позивач дізналась у 2020 році про наміри відповідача продати квартиру. Суд не звернув уваги, що розірвання шлюбу за відсутності ознак спору щодо права власності на спірне сумісне майно подружжя не обумовлює початок позовної давності.
У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Отже, початком перебігу позовної давності встановлено день, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 та постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19).
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Ураховуючи зазначене, неправильним є висновок суду про те, що позивачем пропущено строк позовної давності на звернення до суду із цим позовом, оскільки, як встановлено судом першої інстанції, спір між сторонами щодо набутого під час шлюбу нерухомого майна виник у 2020 році, а до 2020 року відповідач не заперечувала і не оспорювала право позивача на спірну квартиру.
Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог, що судами зроблене не було.
У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.
Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 07 листопада 2012 року у справі № 6-107цс12.
Відповідно до статті 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.
Оскільки відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.
У пункті 37 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» судам надано роз'яснення про те, що оскільки, позови про визнання права власності, що пред'явлені на підставі статті 392 ЦК України, пов'язані з невизначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна, то на ці позови не поширюються правила про позовну давність.
Суд першої інстанції наведеного вище не врахував, не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, не надав належної правової оцінки заявленим позовним вимогам, належним чином не з'ясували зміст позовних вимог у тому числі на підставі статті 392 ЦК України, не дослідив перебіг строку давності а тому дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову, який відповідно до встановлених судом обставин справи є доведеним, у зв'язку з пропуском строку позовної давності.
Оскільки доводи скарги знайшли своє підтвердження, висновки суду не відповідають обставинам справи і суд порушив норми цивільного права, то з передбачених п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підстав суд апеляційної інстанції скасовує оскаржене рішення суду повністю та ухвалює нове судове рішення про задоволення позову.
Частинами 1,2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача.
Оскільки суд апеляційної інстанції ухвалює нове рішення то відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України відповідно пропорційно змінюється розподіл судових витрат по сплаті судового збору за подачу позову до суду першої інстанції та - відшкодовується сплачений відповідачем судовий збір за подання апеляційної скарги, пропорційно задоволеним вимогам.
Тому слід стягнути з відповідача на користь позивача сплачений судовий збір за подання позову у розмірі 2481,85 грн та за подання апеляційної скарги у розмірі 3722,77 грн., а всього у розмірі 6204,62 грн.(а.с.1,120).
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м.Харкова від 18 січня 2021 року- скасувати.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РПОКПП НОМЕР_1 ) право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 , в порядку поділу спільного майна подружжя.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РПОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати у розмірі 6204,62 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено 05 квітня 2021 року.
Головуючий В.Б. Яцина.
Судді І.В.Бурлака.
О.М.Хорошевський.