іменем України
01 квітня 2021 року
м. Харків
справа № 619/2549/19
провадження № 22-ц/818/1358/21
Харківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Котелевець А.В.,
суддів - Бурлака І.В., Хорошевського О.М.,
за участю секретаря - Огар І.В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
представники - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 01 жовтня 2020 року в складі судді Остропілець Є.Р.,
08 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування за законом.
Позовні вимоги мотивовані тим, що з 22 листопада 1986 року він з ОСОБА_5 перебував у зареєстрованому шлюбі. За період шлюбу вони на спільні кошти придбали квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , яка була зареєстрована за ОСОБА_5 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 26 грудня 2002 року, посвідченого нотаріусом Дергачівської державної нотаріальної контори Харківської області за реєстровим № 1-3465. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. За життя ОСОБА_5 склала заповіт, згідно з яким заповіла квартиру своїй сестрі ОСОБА_2 . Він в установлений законом строк звернувся до нотаріальної контори з заявою по прийняття спадщини. Однак, йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документу на квартиру, який знаходився у відповідача. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на Ѕ частину квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
23 вересня 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на спадкове майно.
Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що 11 грудня 2002 року Дергачівським районним судом Харківської області шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 було розірвано. Цим же рішенням встановлено, що сторони тривалий час разом не проживали, спільного господарства не вели, сімейних стосунків не підтримували. 26 грудня 2002 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_5 , придбала квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . 11 лютого 2003 року ОСОБА_5 склала заповіт на її ім'я, за умовами якого на випадок своєї смерті заповіла їй все своє майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. 27 серпня 2019 року вона звернулася з заявою до державного нотаріуса Дергачівської державної нотаріальної контори Харківської області для видачі свідоцтва на право на спадщину, а саме квартири АДРЕСА_2 , після смерті ОСОБА_5 , однак 29 серпня 2019 року державний нотаріус Якименко О.І. Дергачівської державної нотаріальної контори Харківської області винесла постанову про відмову у вчинені нотаріальної дії, в зв'язку с тим, що відмітка про розірвання шлюбу між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 в актовому записі відсутня. Вказує, що спірну квартиру ОСОБА_5 придбала за власні кошти, на момент її придбання вона з відповідачем не проживала близько двох років та не вела спільного господарства. ОСОБА_5 до придбання квартири протягом двох років проживала разом із ОСОБА_2 в її будинку за адресою: АДРЕСА_3 . На підставі вказаного, просила суд визнати за нею право власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 в порядку - спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
04 листопада 2019 року ОСОБА_3 - представник ОСОБА_1 подала відзив на зустрічну позовну заяву, в якому просила відмовити у задоволенні позовних вимог.
Відзив мотивовано тим, що в органах державної реєстрації актів цивільного стану шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не розірвано. Тому посилання ОСОБА_2 на розірвання шлюбу є безпідставним та необґрунтованим.
Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 01 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 - задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири, як на частку в спільному майні подружжя, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Зустрічний позов ОСОБА_2 - задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 , право власності на Ѕ частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що спірна квартира була придбана спадкодавцем ОСОБА_5 до моменту припинення шлюбу з ОСОБА_1 в органі державної реєстрації актів цивільного стану, це майно є спільною власністю подружжя в силу статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), право власності на яке є рівним - по Ѕ частині.
Рішення суду щодо зустрічного позову мотивовано тим, що ОСОБА_5 за життя залишила заповіт, яким заповіла все своє майно своїй сестрі, отже частина ОСОБА_2 становить 1/2 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
02 грудня 2020 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нову постанову про задоволення зустрічних позовних вимог.
Апеляційна скарга мотивована тим, що спірна квартира придбана ОСОБА_5 26 грудня 2002 року, тобто під час роздільного проживання подружжя при фактичному припиненні шлюбу. На момент її придбання померла з відповідачем не проживала близько двох років, спільне господарство не вела, позивач мав іншу сім'ю, шлюб між ними був розірваний рішенням суду. ОСОБА_1 зловживав спиртними напоями, ніде не працював. Вказує, що факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не підтверджено належними доказами, оскільки місце проживання і місце реєстрації не є тотожними з урахуванням пункту 6 частини першої статті третьої Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», згідно з якою реєстрація - це лише внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання, із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку уповноваженого на те органу.
ОСОБА_1 рішення суду першої інстанції не оскаржив, правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України - в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 з 22 листопада 1986 року перебували у шлюбі, зареєстрованому Виконавчим комітетом Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 , актовий запис № 63.
Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 11 грудня 2002 року шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 розірвано.
За правилами статті 44 КпШС України, чинним на час ухвалення рішення про розірвання шлюбу, шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах запису актів громадянського стану.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_2 .
Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 26 грудня 2002 року, посвідченого нотаріусом Дергачівської державної нотаріальної контори Харківської області за реєстровим № 1-3465.
11 лютого 2003 року ОСОБА_5 склала заповіт, яким все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і в загалі все те, що на день смерті буде їй належати і на що за законом вона матиме право, заповіла своїй сестрі ОСОБА_2 . Заповіт посвідчено секретарем Виконкому Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області та зареєстровано в реєстрі за № 18.
За заявою позивача нотаріусом Дергачівської державної нотаріальної контори Харківської області Якименко О.І. була відкрита спадкова справа №170/2018, однак у видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя йому було відмовлено у зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документу на квартиру, який знаходився у спадкоємиці за заповітом ОСОБА_2 .
Факт спільного проживання позивача однією сім'єю до смерті ОСОБА_5 за адресою АДРЕСА_3 підтвердили допитані в суді першої інстанції в якості свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 .
Цей же факт підтверджується довідкою № 602 від 02 квітня 2019 року № 02-22/477 про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 , карткою реєстрації особи, наданою начальником ВОС, та витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12015220280000671 від 03 травня 2018 року.
Відповідно до частини першої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
На підставі пункту 11 частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі смерті власника.
Відповідно до вимог статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Стаття 1220 ЦК України передбачає, що часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).
Відповідно до частини першої, другої та третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
Презумція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
У справі, яка переглядається, презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно не спростована. Належних і допустимих доказів на спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, відповідачем не надано.
Статтями 70, 71 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18.
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку, що на момент придбання спірної квартири ОСОБА_5 шлюб між нею та ОСОБА_1 не було припинено, отже, відповідно до статті 60 СК України діє презумція права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування і не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована.
На підставі положень частини першої статті 319 ЦК України, частини першої статті 357 ЦК України та того, що відповідачем не спростовано презумпцію спільності майна подружжя, не доведено, що спірна квартира придбана за особисті кошти ОСОБА_5 та у період фактичного припинення шлюбних відносин з ОСОБА_1 , колегія суддів дійшла висновку, що спірна квартира є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_5 та з урахуванням презумпції рівності часток подружжя у спільному майні, кожному належить по 1/2 частини квартири.
Доводи апеляційної скарги про задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 не можуть бути прийнято до уваги, з огляду на таке.
Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Відповідно до частини першої статті 1226 ЦК України, частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.
Частинами першою та третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Оскільки після смерті спадкодавця ОСОБА_5 залишився заповіт, яким вона заповіла все своє майно своїй сестрі, то ОСОБА_2 з урахуванням статті 60 СК України, має право на 1/2 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи ОСОБА_2 в апеляційній скарзі щодо того, що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 був розірваний рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 11 грудня 2002 року, є безпідставними так як розірвання шлюбу, здійснене судом до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» (27 липня 2010 року), підлягає державній реєстрації в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Розгляд справи про розірвання шлюбу здійснювався за відсутності ОСОБА_13
За СК днем розірванням шлюбу вважається день набрання чинності рішенням суду (частина друга статті 114 СК України) у той час, як згідно із законодавством, що діяло раніше, шлюб припинявся у день, коли подружжя (один з них) на підставі рішення суду реєстрували розірвання шлюбу в органах РАЦС (стаття 44 КпШС України). Таким чином, рішення суду щодо розірвання шлюбу не мало вирішального значення. Вважалося, що і після набрання ним чинності сторони можуть змінити свою думку та прийняти рішення про збереження сім'ї. Час "на роздуми" подружжя не обмежувався, сторони мали право звернутися до органів РАЦС незалежно від того, скільки часу спливло після ухвалення судом рішення про розірвання шлюбу. З аналізу норм сімейного законодавства можна зробити висновок про те, що в даному випадку має місце ультра активна форма дії закону у часі. До відносин, що виникли, необхідно застосовувати статтю 44 КпШС України. Якщо суд виніс рішення про розірвання шлюбу, яке набрало чинності до 01 квітня 2004 року, то сторони мають діяти за правилами КпШС України і після набрання чинності новим СК України. Коли сторони зверталися до суду з позовом про розірвання шлюбу і суд ухвалював відповідне рішення, він пояснював сторонам, що до моменту реєстрації розірвання шлюбу органах РАЦС їх шлюб ще не вважається розірваним. З урахуванням цього сторони і діяли. Якщо вони не знайшли підстав для звернення до органу РАЦС, то це може свідчити про їхнє бажання зберегти свій шлюб.
В органах державної реєстрації актів цивільного стану шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не розірвано.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, зводяться до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надана належна оцінка.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст. ст. 375, ст. 381- 384 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 01 жовтня 2020 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 05 квітня 2021 року.
Головуючий - А.В. Котелевець
Судді - І.В. Бурлака
О.М. Хорошевський