23 березня 2021 рокуЛьвівСправа № 460/4663/20 пров. № А/857/3254/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача: Гінди О.М.,
суддів: Затолочного В.С., Пліша М.А.,
за участю секретаря судових засідань - Михальської М.Р.,
розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року (головуючий суддя: Гудима Н.С., місце ухвалення - м. Рівне) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Рівненській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), -
встановив:
ОСОБА_1 , 26.06.2020 звернувся з позовом до суду в якому, просив визнати протиправним та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-676-17 від 22.04.2020.
Обґрунтовує позов тим, що з жовтня 2006 року по грудень 2017 року позивач був зареєстрованим фізичною особою-підприємцем. Після спливу більше двох років після припинення підприємницької діяльності та зняття з обліку в податковому органі, на адресу позивача надійшла вимога про сплату боргу (недоїмки) від 22.04.2020. Позивач стверджує, що за весь період діяльності, як фізична особа-підприємець, він справно та своєчасно сплачував усі необхідні платежі та жодних повідомлень про наявність заборгованості з 2006 по 2017 роки на його адресу не надходило. Вказує, що оскаржувана вимога винесена 22.04.2020, а отже недоїмка зі сплати єдиного внеску мала виникнути у нього на кінець березня 2020 року, що є неможливим, оскільки вже більше двох років не є фізичною особою-підприємцем. За таких обставин, вважає оскаржувану вимогу безпідставною, необґрунтованою та протиправною, отже такою, що підлягає скасуванню.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовлено повністю.
Із цим рішенням суду першої інстанції не погодився позивач та оскаржив в апеляційному порядку. Вважає його необґрунтованим, таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому просить скасувати судове рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю.
Обґрунтовуючи апеляційні вимоги, посилається на аналогічні підстави викладені в позовній заяві.
Відповідач, 23.03.2021 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Представник позивача Сич Є.Ю., 22.03.2021 подав клопотання про розгляд справи без його участі.
Сторони в судове засідання не з'явилися, хоча належним чином були повідомлені про його дату, час та місце.
У відповідності до ч. 4 ст. 229 і ч. 2 ст. 313 КАС України неявка сторін належним чином повідомлених про дату, час, місце розгляду справи не перешкоджає апеляційному розгляду справи і такий проведено у їх відсутності без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не може бути задоволеною з таких мотивів.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, з 26.10.2006 ОСОБА_2 зареєстрований як фізична особа-підприємець, а з 08.12.2017 підприємницька діяльність позивача припинена за власним рішенням, про що внесено відповідний запис (а. с. 41).
Згідно з даними інформаційної картки платника податків - ФОП ОСОБА_2 за 2018 рік, сальдо на початок року (станом на 31.12.2017) в графі «Недоїмка» за позивачем обліковується заборгованість зі сплати єдиного внеску в загальній сумі 2638,14 грн (а. с. 50), яка складається з нарахування єдиного внеску по терміну сплати 19.07.2017 в сумі 526,14 грн, та по терміну сплати 19.10.2017 - в сумі 2112 грн. (а. с. 49).
Внаслідок нарахування єдиного внеску по терміну сплати 19.01.2018 в сумі 2112 грн, станом на 31.01.2018 загальна сума заборгованості позивача по єдиному внеску склала 4750,14 грн, що і знайшло своє відображення у оскаржуваній вимозі про сплату боргу (недоїмки) № Ф-676-17 від 22.04.2020
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки за час здійснення позивачем підприємницької діяльності протягом 2017 року, у нього наявна заборгованість зі сплати єдиного внеску, податковим органом правомірно сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 22.04.2020 на суму 4750,14 грн.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2020 № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI) єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до ст. 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з п. 1, 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI, платниками єдиного внеску є роботодавці, зокрема, підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами; фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абз. 1 п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Згідно ч. 5 ст. 8 Закону № 2464-VI, єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.
При нарахуванні заробітної плати (доходів) фізичним особам з джерел не за основним місцем роботи ставка єдиного внеску, встановлена цією частиною, застосовується до визначеної бази нарахування незалежно від її розміру.
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 9 Закону № 2464-VI, обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
За приписами ч. 4 ст. 25 Закону № 2464-VI, орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
Проаналізувавши вищенаведені норми права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць.
При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можливо зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме для досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Однак, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надано доказів, що позивач є найманим працівником і єдиний внесок за нього сплачував роботодавець.
Також, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідно ч. 4 ст. 4 Закону № 2464-VI, особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», та отримують, відповідно до закону, пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Натомість, до матеріалів справи не подано доказів, що позивач звільняється від сплати за себе єдиного внеску у відповідності до ч. 4 ст. 4 Закону № 2464-VI.
Отже, з огляду на те, що упродовж 2017 року позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець, то в нього був обов'язок щодо сплати єдиного внеску, навіть у разі не отримання доходу.
Згідно із ч. 9 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» від 15.05.2003 № 755-ІV (далі-Закон № 755-ІV), фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Отже, припинення підприємницької діяльності, здійснюється з моменту внесення таких відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що запис про припинення державної реєстрації підприємницької діяльності позивача внесено до реєстру 08.12.2017, а тому лише з цієї дати останній не повинен сплачувати єдиний внесок.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що згідно з даними інформаційної картки платника податків - ФОП ОСОБА_2 за 2018 рік, сальдо на початок року (станом на 31.12.2017) в графі «Недоїмка», за позивачем обліковується заборгованість зі сплати єдиного внеску в загальній сумі 2638,14 грн (а. с. 50), яка складається з нарахування єдиного внеску по терміну сплати 19.07.2017 в сумі 526,14 грн, та по терміну сплати 19.10.2017 - в сумі 2112 грн (а. с. 49). Внаслідок нарахування єдиного внеску по терміну сплати 19.01.2018 в сумі 2112 грн, станом на 31.01.2018 загальна сума заборгованості позивача по єдиному внеску склала 4750,14 грн, що і знайшло своє відображення у оскаржуваній вимозі про сплату боргу (недоїмки) № Ф-676-17 від 22.04.2020.
Щодо покликання скаржника, що виписка за його особовим рахунком за період з 01.01.2017 по 01.01.2018 в АТ «УКРСИББАНК», підтверджує факт сплати всіх необхідних платежів по єдиному соціальному внеску, то суд апеляційної інстанції не бере такі до уваги. Оскільки, згідно з даними інформаційної картки платника податків - ФОП ОСОБА_2 за 2017 рік сальдо на початок року (станом на 31.12.2016) в графі «Недоїмка», за позивачем обліковується заборгованість зі сплати єдиного внеску (а. с. 51). Тобто, сплата позивачем єдиного внеску за 2017 рік, зараховувалася в рахунок заборгованості, яка була в позивача по сплаті єдиного внеску за 2016 рік.
Враховуючи вищенаведене, оскільки в позивача існувала недоїмка по єдиному внеску, Головне управління ДПС в Рівненській області правомірно прийняло 22.04.2020 вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-676-17, якою зобов'язано ОСОБА_1 сплатити єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 4750,14 грн.
Згідно приписів ст. 139 КАС України підстав для стягнення судових витрат не має.
Апеляційна скарга ОСОБА_1 не спростовує правильність доводів, яким мотивовано судове рішення, зводиться по суті до переоцінки проаналізованих судом доказів та не дає підстав вважати висновки суду першої інстанції помилковими.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального права, тому відповідно до ст. 316 КАС України, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, рішення суду без змін.
Керуючись ст. ст. 313, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд -
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року у справі № 460/4663/20 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя О. М. Гінда
судді В. С. Затолочний
М. А. Пліш
Повне судове рішення складено 02.04.2021.