02 квітня 2021 рокуЛьвівСправа № 300/2177/20 пров. № А/857/192/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Іщук Л. П.,
суддів - Онишкевича Т. В., Хобор Р. Б.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року, ухвалене головуючим суддею Гундяком В. Д. у м. Івано-Франківську, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,
28.08.2020 ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати йому грошової компенсації за неотримане речове майно під час проходження військової служби згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 № 178; зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за неотримане речове майно згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 № 178 під час проходження військової служби за період з 20.12.2016 по 20.08.2019; зобов'язати відповідача надати довідку із зазначенням суми вартості неотриманого ним речового майна згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 № 178 за період з 20.12.2016 по 20.08.2019.
Вимоги позову обґрунтовані тим, що при звільненні з військової служби відповідачем протиправно не було видано йому речове майно чи виплачено грошову компенсацію замість неотриманого речового майна, а відтак порушено статтю 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та пункти 2, 3 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 № 178.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 03.12.2020 в задоволенні позову відмовлено.
ОСОБА_1 оскаржив рішення суду першої інстанції, просить його скасувати та прийняти нове судове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що на момент виникнення у нього права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення Інструкцією про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період, затвердженою наказом Міністерства оборони України від 29.04.2016 № 232 та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 26.05.2016 за № 768/28898 (далі - Інструкція № 232), не було передбачено нарахування військовослужбовцям грошової компенсації у зв'язку з неотриманням речового майна за наявності календарної вислуги років більше ніж 5 років, відтак, вказана умова для нарахування грошової компенсації за неотримане речове майно на нього не поширюється.
Оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, апеляційний суд відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України розглядає справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, проаналізувавши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 проходив військову службу згідно з контрактом про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу в період з 20.12.2016 до 20.08.2019.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 16.08.2019 № 70-РС ОСОБА_1 звільнено у запас з військової служби відповідно до підпункту "й" пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду, або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 20.08.2019 № 381 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини та з усіх видів забезпечення, в тому числі з грошового забезпечення, 20.08.2019. Вислуга років позивача у Збройних Силах України становить 03 роки 09 місяців 11 днів.
10.07.2020 позивач звернувся із заявою до командира військової частини НОМЕР_1 , в якій просив видати довідку із зазначенням суми вартості неотриманого речового майна та нарахувати і виплатити грошову компенсацію за неотримане речове майно.
Листом від 04.08.2020 №1042 військова частина НОМЕР_1 повідомила ОСОБА_1 про те, що відповідно до пункту 4 розділу ІІІ Інструкції №232 під час звільнення в запас або у відставку військовослужбовців, нараховується заборгованість за неотримане речове майно, яке не було отримане під час служби в повному обсязі, при наявності вислуги 5 календарних років і більше. Оскільки календарна вислуга у Збройних Силах України позивача на момент звільнення становила 3 роки 09 місяців 11 днів, правові підстави для отримання грошової компенсації вартості неотриманого речового майна відсутні.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для отримання позивачем грошової компенсації за неотримане речове майно під час проходження військової служби в період з 20.12.2016 по 20.28.2019 відсутні, з огляду на недостатню років позивача у Збройних Силах України.
Апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з приписами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною першою статті 9 Закону № 2011-XII передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно з частиною першою статті 9-1 Закону № 2011-XII речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 № 178 (далі - Порядок № 178).
Пунктом 3 Порядку № 178 встановлено, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі:
звільнення з військової служби;
загибелі (смерті) військовослужбовця.
Згідно з пунктом 4 Порядку № 178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв'язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформляється згідно з додатком (пункт 5 Порядку № 178).
Завдання, організацію та порядок речового забезпечення військовослужбовців визначено Інструкцією № 232, відповідно до пункту 4 розділу ІІІ якої (в редакції, чинній на момент звільнення позивача з військової служби) військовослужбовці, які звільняються в запас або відставку, за їх бажанням отримують речове майно, яке не було отримане під час проходження служби, або грошову компенсацію за нього, виходячи із закупівельної вартості такого майна.
У разі звільнення з військової служби осіб офіцерського складу, сержантського і старшинського складу та рядового складу, які проходили військову службу за контрактом, за службовою невідповідністю, у зв'язку із систематичним невиконанням умов контракту, засудженням особи до позбавлення волі або обмеженням волі за вироком суду, що набрав законної сили, вартість виданих їм предметів речового майна, строки носіння яких не закінчилися, утримується з урахуванням зносу та проводяться взаєморозрахунки в разі неотримання військовослужбовцем речового майна, право на отримання якого наступило за час проходження служби.
У разі дострокового звільнення осіб офіцерського складу, сержантського і старшинського складу та рядового складу, які проходили військову службу за контрактом, у зв'язку із скороченням штатів, хворобою та іншими випадками таке утримання не проводиться. Військовослужбовці забезпечуються речовим майном, яке не було отримане впродовж служби, право на отримання якого настало, або їм виплачується грошова компенсація за цінами, що діють на час звільнення.
Як встановлено з матеріалів справи, 10.07.2020 позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_1 із заявою про виплату грошової компенсації за неотримане речове майно, що, зокрема, передбачено пунктом 4 Порядку № 178, однак відповідачем відмовлено ОСОБА_1 у виплаті грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, з покликанням на відсутність у нього вислуги років у 5 років, як передбачено пунктом 4 розділу ІІІ Інструкції № 232.
Апеляційний суд зазначає, що наведені вище правові норми та встановлені судом обставини, дають підстави для висновку, що ОСОБА_1 у зв'язку із звільненням з військової служби з 20.08.2019 має право на грошову компенсацію за неотримане речове майно під час проходження військової служби за період з 20.12.2016 по 20.08.2019.
Що стосується доводів відповідача про відсутність підстав для нарахування позивачу грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у зв'язку з недостатністю у нього календарної вислуги у Збройних Силах України (менше 5 календарних років), то такі є безпідставними та до уваги судом апеляційної інстанції не беруться, оскільки така додаткова умова нарахування та виплати грошової компенсації була передбачена Інструкцією № 232 у зв'язку з доповненням пункту 4 розділу ІІІ після абзацу шостого новими абзацами сьомим-одинадцятим наказом Міністерства оборони України від 10.06.2019 № 306 «Про внесення змін до наказу Міністерства оборони України від 29 квітня 2016 року № 232», який набрав чинності 27.08.2019, в той час як право на грошову компенсацію у позивача виникло 20.08.2019 - при звільненні у запас з військової служби. Відтак, внесені зміни в Інструкцію № 232 після звільнення позивача з військової служби не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Вказані обставини судом першої інстанції не було враховано, що призвело до помилкового висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 .
Враховуючи наведене, апеляційний суд приходить до висновку про допущену військовою частиною НОМЕР_1 протиправну бездіяльність з приводу ненадання ОСОБА_1 довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, та невиплати йому грошової компенсації за неотримане речове майно під час проходження військової служби за період з 20.12.2016 по 20.28.2019.
Таким чином, виходячи з викладеного вище, позивач довів та обґрунтував свої позовні вимоги, а тому позов підлягає задоволенню.
Суд апеляційної інстанції враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Також згідно з позицією Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Відповідно до частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
За наведених обставин, суд приходить до висновку, що судом першої інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та прийняття постанови про задоволення позову.
Керуючись статтями 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року у справі № 300/2177/20 скасувати та прийняти постанову, якою позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно під час проходження військової служби.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за неотримане речове майно згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 року № 178 під час проходження військової служби за період з 20 грудня 2016 року по 20 серпня 2019 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 видати ОСОБА_1 довідку про вартість речового майна, що належить до видачі за формою згідно з Порядком виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 року №178.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Л. П. Іщук
судді Т. В. Онишкевич
Р. Б. Хобор
Повне судове рішення складено 02.04.2021