Справа № 947/26233/20
Провадження № 2/947/1217/21
18.03.2021 року
Київський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого судді Салтан Л.В.
за участю секретаря Громико В.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ПАТ «Державний ощадний банк», ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою,-
16 вересня 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ПАТ «Державний ощадний банк», ОСОБА_2 , в якому просить: визнати припиненим договір поруки від 19 травня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 , ПАТ «Державний ощадний банк» та ОСОБА_2 .
В обґрунтування позовної заяви позивач посилається на те, що 04 листопада 2010 року Київським районним судом м. Одеси проголошено рішення про стягнення солідарно заборгованості з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Державний ощадний банк». При цьому, на момент винесення рішення суду, порука вже припинилась на підставі ч. 1 та ч. 4 ст. 559 ЦПК України. Так, банк звернувся з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у травні 2010 року та з лютого 2009 року ОСОБА_2 не здійснювала жодних виплат.
Позивач та його представник у судове засідання не з'явився, повідомлявся належним чином, до суду надав клопотання про розгляд справи за їхньою відсутності.
Представник відповідача ПАТ «Державний ощадний банк» у судовому засіданні заперечив протии задоволення позовних вимог. Також, представник відповідача надав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на її безпідставність, оскільки позивач був обізнаний щодо зазначеного рішення суду. Також, представник відповідача просить застосувати строк позовної давності.
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з'явилась, повідомлялась належним чином, про причини неявки суд не сповістила.
Дослідивши надані докази, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 19 травня 2008 року ОСОБА_2 і ВАТ «Ощадбанк» уклали кредитний договір №2357-н, за умовами якого ОСОБА_2 надавався на придбання нерухомості, а саме земельної ділянки загальною площею 0,1018га., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кредит у сумі 950000 грн.
Відповідно до умов договору кредит надався на строк до 19 травня 2028 року зі сплатою 19 % річних в перші 6 місяці з дня отримання кредиту, 21% річних, починаючи з сьомого місяця з дня отримання кредиту, 18% річних - після одержання позичальником у встановленому законом порядку державного акту на право власності на земельну ділянку та передачі її в іпотеку. Повернення кредитних коштів та сплату відсотків за користування кредитом належало здійснювати щомісяця ануїтетними платежами в сумі 15397 грн. шляхом внесення готівки до каси банку або шляхом безготівкових перерахувань з рахунків, відкритих у ВАТ «Ощадбанк» не пізніше останнього робочого дня звітного місяця. Крім того, договір передбачає сплату позичальником комісійної винагороди за надання кредиту в розмірі 9499 грн. відразу після укладання договору.
У якості забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором 19 травня2008 року банк уклав договір поруки № 2357-н з ОСОБА_1 . За умовами договору поруки поручитель зобов'язалась відповідати перед кредитором по зобов'язаннях ОСОБА_2 за договором кредиту за №2357-н.
Також, з метою забезпечення належного виконання зобов'язань за договором кредиту 19 травня 2008 року між Банком і ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (зі змінами від 23 вересня .09.2008 року). Предметом іпотеки є земельна ділянка АДРЕСА_2 .
Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2010 року стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ВАТ «Державний Ощадний Банк України» грошові кошти у розмірі 1070254 грн. 54 коп.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 20 січня 2017 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.
Відповідно до статті 1046 Цивільного кодексу України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Тобто, договір про споживчий кредит, укладений між сторонами є підставою для виникнення взаємних прав та обов'язків між сторонами зазначеного договору.
Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Необхідно відмітити, що КС «ІСТОК» належним чином виконав свої зобов'язання за договором, а саме позичальнику був виданий кредит відповідно до умов договору.
Відповідно до статті 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватися у тому числі порукою.
Відповідно до статті 553 Цивільного кодексу України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
Відповідно до статті 554 Цивільного кодексу України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Тобто, поручитель зобов'язався відповідати перед кредитором за виконання позичальником його зобов'язань в рамках кредитного договору.
Відповідно до статті 559 Цивільного кодексу України (в редакції, що діяла на дату укладання договору поруки та укладання додаткової угоди до Кредитного договору від 27 червня 2018 року), порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
Слід зазначити, що договір не припинив свою дію.
Відповідно до правової позиції, що викладена в Постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 523/3082/14-ц та від 26 червня 2019 року у справі № 2-588/10, акцентуючи увагу суду, що у випадку відсутності згоди поручителя на збільшення обсягу його відповідальності порука припиняється за наявності факту зміни зобов'язання. В той же час, поручитель, підписуючи договір поруки від 18 грудня 2017 року «розумів, що є можливість зміни розміру зобов'язань на розсуд сторін Кредитного договору и підтвердив, що порукою по цьому договору забезпечуються також зобов'язання, які можуть бути змінені в майбутньому. Крім того, Поручитель дав свою згоду на збільшення розміру зобов'язань та продовження строку виконання зобов'язань, забезпечених порукою по цьому договору, які можуть виникнути в майбутньому, в результаті чого збільшиться об'єм його відповідальності перед Кредитором, у випадку внесення змін та доповнень до Кредитного договору».
Така згода не передбачала в подальшому необхідність укладання будь-яких додаткових угод до договору поруки, навіть при укладанні будь-яких змін та доповнень до кредитного договору, бо поручитель зобов'язався відповідати перед кредитором за виконання в повному обсязі всіх зобов'язань позичальника, що виникають з кредитного договору та всіх додаткових угод до нього, в тому числі й тих, що будуть укладені в майбутньому.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 523/3082/14-ц суд зазначив: Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
Отже, порука припиняється за наявності факту зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. При цьому для припинення поруки достатнім є встановлення таких змін в основному зобов'язанні. При цьому подальше фактичне виконання зобов'язання, в тому числі фактичний строк його виконання, відмова кредитора від вимоги щодо виконання зобов'язання в зміненому обсязі, не свідчать про збереження поруки, оскільки відбулися після настання правоприпиняючого факту (збільшення обсягу відповідальності).
Збільшення вказаної відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов'язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення строку повернення кредиту.
Аналогічний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду України у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15 та у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі N 522/9232/14-ц (провадження N 61-1106св18), від 20 червня 2018 року у справі N 161/11866/15-ц (провадження N 61-6894св18), від 07 листопада 2018 року у справі N 203/2907/16-ц (провадження 61-9260св18).
За таких обставин суд апеляційної інстанції, встановивши, що додаткова угода від 27 лютого 2009 року до договору поруки, укладена між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_2, останньою не підписана, дійшов обґрунтованого висновку про припинення поруки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України з огляду на те, що вона не надала згоду на збільшення обсягу її відповідальності».
Тобто, в спірних правовідносинах, на які посилається поручитель, як на підставу обґрунтованості його позовних вимог, взагалі не було підписано відповідної додаткової угоди, яка передбачала збільшення відповідальності поручителя, тому суд, враховуючи цей правоприпиняючий факт, визнав поруку припиненою. В нашому випадку, згода на збільшення обсягу відповідальності за основним зобов'язанням була дана поручителем наперед та враховувала майбутні зміни до Кредитного договору в будь-якому обсязі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду 26 червня 2019 року у справі № 2-588/10 зазначено, що висновок про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України залежить від установлених судом обставин щодо обсягу зобов'язання, на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов'язання. Для цього судам необхідно дослідити відповідні умови кредитного договору та договору поруки щодо порядку погодження поручителем змін до основного зобов'язання.
Натомість апеляційний суд дійшов висновку про припинення правовідносин поруки між банком і поручителем, допустивши суттєву неповноту в з'ясуванні дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін у спірних правовідносинах, не надавши оцінки умовам кредитного договору та договору поруки щодо обсягу зобов'язання, умови якого (в тому числі щодо процентної ставки) встановлюються додатковими угодами.»
Тобто, в спірних правовідносинах, на які посилається поручитель, як на підставу обґрунтованості його позовних вимог, взагалі судом не було досліджено в повному обсязі ні кредитний договір, ні договір поруки. В нашому випадку, згода на збільшення обсягу відповідальності за основним зобов'язанням була дана поручителем наперед та враховувала майбутні зміни до кредитного договору в будь-якому обсязі.
Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України, загальний строк позовної давності встановлюється у три роки. Таким чином, на протязі саме цього строку особа, чиї права порушені, має право звернутись до суду.
Строки позовної давності мають загальний характер. Вони поширюються на всі правовідносини, крім випадків, передбачених законодавством.
Суд погоджується з твердженням представника ПАТ «Державний ощадний банк» про те, що позивач був обізнаний щодо рішення суду та ухвала суду про залишення його заяви про перегляд заочного рішення суду була ухвалена 20 січня 2017 року.
За змістом статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
Судом встановлено, що позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду, але суд вважає за необхідне відмовити в позові з підстави його необґрунтованості.
У відповідності до ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача
ОСОБА_3 передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду. Відсутність порушеного права є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Згідно ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
У відповідності до ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
Як вбачається з положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Приймаючи рішення Суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).
Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з вимогами ст. 124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов'язковість рішень суду до виконання.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Керуючись ст. 77, 81, 89, 263-265, 354-355 ЦПК України, ст. 251, 252, 559, ЦК України,-
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ПАТ «Державний ощадний банк», ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення суду.
Повний текст рішення складено 26 березня 2021 року.
Головуючий Салтан Л. В.