25 березня 2021 року м.Суми
Справа №583/3257/20
Номер провадження 22-ц/816/442/21
Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Левченко Т. А. (суддя-доповідач),
суддів - Кононенко О. Ю. , Собини О. І.
з участю секретаря судового засідання - Чуприни В.І.,
сторони:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3
розглянув у відкритому судовому засіданні в приміщенні Сумського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3
на рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 20 січня 2021 року, ухвалене у складі судді Сидоренка Р.В. в приміщенні Охтирського міськрайонного суду Сумської області,
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення.
Свої вимоги мотивує тим, що 24 грудня 2011 року між ним та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб. З 2012 року він фактично проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Після укладення шлюбу він разом з відповідачкою проводив ремонтні та будівельні роботи у належному їй будинку.
Крім того зазначає, що ним виконувались усі необхідні роботи по господарству, придбавались необхідні матеріали та обладнання, техніка та меблі.
У середині березня 2020 року він поїхав у черговий рейс, оскільки з 2014 року працює водієм-далекобійником, повернувся додому 05 серпня 2020 року, але відповідачка не впустила його до будинку.
Вказує, що ОСОБА_2 змінила замок на вхідних дверях, не впускає його до житлового приміщення, іншого житла він не має, бажає проживати за своїм місцем реєстрації.
Відповідачка перешкоджає йому у користуванні житловим приміщенням, що порушує його права. Вважає, що він має право на рівних правах з відповідачкою користуватися житловим приміщенням.
Посилаючись на вказані обставини, просив зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні йому будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом вселення його до вказаного будинку та передачі йому ключів від нього.
16 жовтня 2020 року Охтирський міськрайонний суд Сумської області за клопотанням представника позивача залучив співвідповідачем у справі ОСОБА_3 - власника 198/300 частини житлового будинку з відповідною частиною господарчих споруд, що розташовані за адресою:
АДРЕСА_2 рішенням від 20 січня 2021 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Зобов'язав ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди у користуванні житлом, будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а саме - (198/300 частини житлового будинку з відповідною частиною господарчих споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , що має характеристики: загальна площа 112,1 кв.м, житлова площа 58,2 кв.м, розташована на приватизованій земельній ділянці площею 0,0660 га, наданій для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 5910200000:12:010:0021) та зобов'язав ОСОБА_3 , передати ОСОБА_1 дублікат ключів від вхідних дверей до нього.
Вселив ОСОБА_1 до будинку за адресою: АДРЕСА_1 . а саме у - (198/300 частини житлового будинку з відповідною частиною господарчих споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , що має характеристики: загальна площа 112,1 кв.м, житлова площа 58,2 кв.м, розташована на приватизованій земельній ділянці площею 0,0660 га, наданій для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 5910200000:12:010:0021).
Стягнув з відповідачів на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі по 420 грн 40 коп. з кожного.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
В доводах апеляційної скарги зазначає, що на початку 2020 року позивач повідомив її, що їх спільне проживання однією сім'єю є неможливим внаслідок непорозумінь та сварок і добровільно виселився із спірного будинку та переїхав проживати до своїх батьків, забравши свої речі.
Вказує, що власником будинку по АДРЕСА_1 є її брат ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 22 серпня 2017 року, а не вона, оскільки вона розірвала договір дарування від 19 липня 2018 року.
Крім того, судом не враховано, що позивач має право на користування двома кімнатами в гуртожитку НГВУ «Охтирканафтогаз» №№63а та 89а, що підтверджується ордерами на вселення. Зазначає, що ОСОБА_1 пропрацював на вказаному підприємстві понад 10 років, а отже не міг втратити право на кімнату в гуртожитку, вказану обставину суд залишив поза увагою. Відтак, будинок по АДРЕСА_1 не є єдиним житлом позивача.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
В доводах апеляційної скарги зазначає, що судом, в порушенням норм статті 51 ЦПК України, не постановлялась ухвала про залучення його до участі у справі в якості співвідповідача. Крім того, у позовній заяві до нього не було заявлено позовної вимоги про вселення ОСОБА_1 до будинку та про передачу дублікатів ключів від неї, також не вказано в чому саме з його боку полягають перешкоди для позивача у користуванні житлом, а тому суд вийшов за межі позовних вимог.
Вказує, що позивач добровільно вибув із вищевказаного житлового приміщення, у зв'язку з припиненням шлюбних відносин з ОСОБА_2 , і на даний час мешкає у своїх батьків за адресою: АДРЕСА_3 . Крім того, позивач має у користуванні дві кімнати у гуртожитку НГВУ «Охтирканафтогаз», а тому спірний житловий будинок не є його єдиним житлом.
У відзиві на апеляційні скарги позивач просить відмовити у їх задоволенні. Погоджується з висновком суду, підтвердженим дослідженими матеріалами справи про те, що він був відсутній за місцем проживання менше одного року, не має іншого житлового приміщення і задоволення його позовних вимог відповідає принципу верховенства права, необхідному у демократичному суспільстві.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення ОСОБА_2 , представника ОСОБА_3 адвоката Савочку А.М., які підтримали апеляційні скарги, позивача та його представника адвоката Діброву К.Ю., які заперечують проти задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що наявні правові підстави для усунення позивачу перешкод у користуванні житловим будинком по АДРЕСА_1 та вселення його до вказаного житлового приміщення, хоча на даний момент він і не є членом сім'ї власника, однак позивач був відсутнім за місцем проживання менше року, іншого житла не має, що буде відповідати принципу верховенства права необхідному у демократичному суспільстві.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, так як суд дійшов правильно встановивши фактичні обставини справи, з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Суд першої інстанції встановив та з матеріалів справи вбачається, що 24 грудня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, який розірвано заочним рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 30 вересня 2020 року (а. с. 10, 26).
Починаючи із 1992 року ОСОБА_1 мешкав та був зареєстрований у гуртожитку НГВУ «Охтирканафтогаз» по АДРЕСА_4 , куди вселявся згідно ордерів як робітник вказаного підприємства, з 22 березня 2012 року він знявся з реєстрації у вказаному гуртожитку (а. с. 8 на звороті, 101-103).
Згідно відмітки у паспорті, 22 березня 2012 року ОСОБА_1 був зареєстрований у спірному житловому приміщенні по АДРЕСА_1 (а. с. 8).
22 серпня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування частини житлового будинку, який посвідчений державним нотаріусом Охтирської міської державної нотаріальної контори Збаражською Н.П. та зареєстрований в реєстрі за № 2008, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передала у власність ОСОБА_3 198/300 частини житлового будинку з відповідною частиною господарчих споруд, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , що має характеристики: загальна площа 112,1 кв.м, житлова площа 58,2 кв.м, відчужувана частина житлового будинку, розташована на приватизованій земельній ділянці площею 0,0660 га, наданій для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер: 5910200000:12:010:0021, належні дарувальнику на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Охтирського міського нотаріального округу Лебедєвою Л.М. 29 червня 2010 року за реєстровим № 1664, зареєстрованого в КП Охтирське МБТІ 05 липня 2010 року, реєстраційний номер 24383996 (а. с. 24-25).
19 липня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування частки житлового будинку від 19 липня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Охтирського міського нотаріального округу Лебедєвою Л.М. та зареєстрований в реєстрі № 992, згідно умов якого ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_2 198/300 частини житлового будинку з відповідною частиною господарчих споруд, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , що має характеристики: загальна площа 112,1 кв.м, житлова площа 58,2 кв.м, відчужувана частина житлового будинку, розташована на приватизованій земельній ділянці площею 0,0660 га, наданій для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер: 5910200000:12:010:0021 (а.с.74-75).
Згідно талону-повідомлення єдиного обліку № 6765 про прийняття і реєстрацію заяви (повідомлення) про кримінальне правопорушення, 11 серпня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Охтирського ВП ГУНП в Сумській області із письмовою заявою щодо того, що його дружина не впускає його до спільного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 12).
Згідно з довідкою про результати розгляду матеріалів ЄО Охтирського ВП від 11 серпня 2020 року за №6765 за заявою ОСОБА_1 , відносини, що виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 регулюються цивільно-правовим законодавством України. Ураховуючи не встановлення у події ознак кримінального чи адміністративного правопорушення у відповідності до вимог Закону України «Про звернення громадян» та п.12 розділу IV Порядку розгляду звернень та організації проведення особистого прийому громадян в органах та підрозділах Національної поліції України, затвердженого наказом МВС України від 15 листопада 2017 року № 930, за результатами проведеної перевірки прийнято рішення про припинення подальшого розгляду звернення та підготовлено проект відповіді заявнику (а. с. 13).
Під час розгляду справи в суді першої інстанції, 05 жовтня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір про розірвання договору дарування частки житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Охтирського міського нотаріального округу Лебедєвою Л.М. та зареєстрованого в реєстрі № 960, відповідно до умов якого розірвано договір дарування частки житлового будинку від 19 липня 2018 року (а.с.72-73).
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05 жовтня 2020 року, ОСОБА_3 на праві приватної спільної часткової власності належить 198/300 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування частини житлового будинку від 22 серпня 2017 року.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Відповідно до ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно з ч. 1 ст. 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користуватися займаним приміщенням. Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 , на підставі договору дарування від 29 червня 2010 року, належало 198/300 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 , у подальшому, вказану частину житлового будинку на підставі договору дарування від 22 серпня 2017 року вона подарувала ОСОБА_3
ОСОБА_1 , після реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 24 грудня 2011 року, вселився до житлового будинку по АДРЕСА_1 , як член сім'ї власника. Позивач, з 22 березня 2012 року по 17 вересня 2015 року, а потім з 16 січня 2016 року і по теперішній час зареєстрований у вищевказаному житловому приміщенні (а. с. 8 на звороті).
Судом встановлено і не спростовано відповідачами у справі, що ОСОБА_1 тривалий час проживав в спірному будинку, правомірно набув право користування житлом, як член сім'ї власника, а саме як чоловік ОСОБА_2 , іншого житлового приміщення на праві власності він немає. Доказів його не проживання у спірному житловому приміщення без поважних причин на протязі більше одного року відповідачами не надано.
Отже, тривалий час проживання ОСОБА_1 у вищевказаному спірному житловому приміщенні, який не має іншого житла є достатньою підставою для того, щоб вважати це приміщення житлом позивача у розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Доводи апеляційних скарг про те, що ОСОБА_1 має у користуванні дві кімнати у гуртожитку АДРЕСА_5 та АДРЕСА_6 не заслуговують на увагу, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, позивач знявся з реєстрації за вказаною адресою 22 березня 2012 року, і в цей же день був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , що є єдиним зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1 .
Відповідач ОСОБА_3 , отримуючи від ОСОБА_2 у власність спірне житлове приміщення за договором дарування від 22 серпня 2017 року, був обізнаний про право користування цим житлом останньої та її чоловіка ОСОБА_1 . Після укладення вказаного договору дарування ОСОБА_2 разом з чоловіком проживали та були зареєстровані в спірному житловому приміщенні. 19 липня 2018 року ОСОБА_3 подарував спірне житлове приміщення ОСОБА_2 , але після звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом 05 жовтня 2020 року вони розірвали договір дарування.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Укладення договору про розірвання договору дарування частки житлового будинку, під час розгляду даної справи, в результаті якого у ОСОБА_2 припинилось право власності, а у ОСОБА_3 виникло, вочевидь не відповідало добросовісності та спрямовано на позбавлення позивача права користування спірним житловим приміщенням.
Так, в судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 пояснила, що договір дарування було розірвано саме у зв'язку з конфліктами між нею та її колишнім чоловіком ОСОБА_1 . А тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вказана обставина не є підставою для відмови у задоволенні позову.
При вирішенні даної справи підлягає врахуванню та обставина, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник спірного житлового приміщення ОСОБА_2 і член сім'ї ОСОБА_1 , тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні.
Посилання ОСОБА_3 в апеляційній скарзі на те, що судом не постановлялась ухвала про залучення його співвідповідачем у даній справі, є безпідставними, оскільки суд, не виходячи до нарадчої кімнати, в судовому засіданні 16 жовтня 2020 року постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про залучення співвідповідачем у даній справі ОСОБА_3 , що відповідає положенням ч. 4, ч. 5 ст. 259 ЦПК України (а.с.34).
Не можна погодитись і з доводами апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 його не стосуються. Встановивши, що ОСОБА_3 є власником 198/300 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 , суд першої інстанції за клопотанням представника позивача залучив його співвідповідачем за позовом ОСОБА_1 , а тому позовні вимоги про усунення перешкод в користуванні спірним житловим приміщенням є такими, що заявлені до обох відповідачів.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрована у спірному будинку та користується ним, що підтверджується наявними матеріалами справи, доказів протилежного останньою не надано. Відповідачі категорично заперечують право користування ОСОБА_1 спірним житловим приміщенням, ОСОБА_2 не впускає його до будинку, з приводу чого він звертався до правоохоронних органів.
Враховуючи встановлені обставини справи, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про наявність підстав для захисту порушеного права ОСОБА_1 та усунення перешкод в користуванні спірним житловим приміщенням шляхом вселення позивача до будинку, зобов'язання власника будинку ОСОБА_3 надати позивачу ключі від вхідних дверей будинку та зобов'язання ОСОБА_2 не чинити позивачу перешкод у користуванні спірним житлом.
Таким чином доводи апеляційних скарг відповідачів не спростовують висновків суду і не містять нових даних, які б давали підстави для скасування чи зміни ухваленого рішення. Правильно встановивши фактичні обставини справи, суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційні скарги задоволенню не підлягають.
Керуючись ст. ст. 367; 374 ч. 1 п. 1; 375, 381-382 ЦПК України, колегія суддів -
Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 20 січня 2021 року в даній справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 26 березня 2021 року.
Головуючий: Т.А. Левченко
Судді: О.Ю.Кононенко
О.І.Собина