Справа № 362/525/16-ц Головуючий у суді І інстанції Марчук О.Л.
Провадження № 22-ц/824/3494/2021 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
24 березня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Приходька К.П., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Сакалоша Б.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Київської області Іванніков Іван Михайлович, про звернення стягнення на нерухоме майно,
У лютому 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила в рахунок погашення боргу ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1 105 819,46 грн звернути стягнення на нерухоме майно- однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка є спадщиною позичальника та яку за заповітом успадкував ОСОБА_1 .
На обґрунтування позовних вимог зазначено, що 15 листопада 2012 року позивач уклала з ОСОБА_3 договір позики № 15/11/12, на підставі якого передала позичальнику грошові кошти у розмірі 343 699 грн, що було еквівалентно 43 000 дол. США, на строк до 15 листопада 2015 року. Факт передачі і отримання зазначених коштів підтверджується письмовою розпискою ОСОБА_3 від 15 листопада 2012 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, не повернувши позичені гроші, оскільки строк виконання боргового зобов'язання ще не наступив. Відповідно до умов договору позики позичальник зобов'язувалася повернути позикодавцю позичену суму до 15 листопада 2015 року з урахуванням офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) до долара США на час повернення боргу, а якщо позичальник не поверне всю суму боргу до встановленого строку, позикодавець має право на відшкодування в примусовому порядку встановленого індексу інфляції та % річних від простроченої суми. Станом на день звернення до суду загальна сума заборгованості за договором позики № 15/11/12 від 15 листопада 2012 року згідно офіційного курсу НБУ становить 1 105 819,46 грн і складається із основної суми боргу у розмірі 1 098 865 грн та 3 % річних у розмірі 6 954,46 грн.
Позивач вказувала, що про відкриття спадщини у вигляді однокімнатної квартири АДРЕСА_1 після смерті позичальника вона дізналася 23 грудня 2015 року. Із заявою про прийняття спадщини за заповітом до приватного нотаріуса Васильківського районного нотаріального округу Київської області Іваннікова І.М. звернувся відповідач ОСОБА_1 , який на той час фактично проживав у вказаній квартирі. 23 грудня 2015 року позивач направила нотаріусу заяву із вимогами кредитора про доведення до відома спадкоємців, які прийняли спадщину, про обов'язок спадкодавця за договором позики повернути кошти, яка була долучена до спадкової справи № 10/2015, відкритої 13 жовтня 2015 року за заявою відповідача. 20 січня 2015 року позивач пред'явила ОСОБА_1 , як спадкоємцю боржника вимогу (претензію) про сплату боргу спадкодавця та 3 % річних одноразовим платежем на підставі норм статей 1281, 1282 ЦК України, проте грошові кошти від спадкоємця не надійшли, причини відмови відповідача задовольнити вимоги кредитора спадкодавця невідомі, а тому позивач змушеназвернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів.
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року позов задоволено.
В рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 , яка є кредитором спадкодавця ОСОБА_3 , звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яку було передано ОСОБА_1 у натурі, як спадкоємцю ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 6 890 грн у відшкодування судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки спадкодавець відповідача - ОСОБА_3 не виконала свої зобов'язання за укладеним із ОСОБА_2 договором позики від 15 листопада 2012 року та не повернула за життя їй суму позики у визначеному розмірі, а ОСОБА_1 на вимогу позивача, як кредитора його спадкодавця, не задовольнив вимоги кредитора шляхом одноразового платежу або домовленістю між ними, суд дійшов висновку, що на підставі статті 1282 ЦК України з метою захисту порушених майнових прав позивача слід звернути стягнення на майно спадкоємця позичальника, яке було передане йому у натурі.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач ОСОБА_1 через представника - адвоката Басараб Н.В. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Як на підставу своїх вимог посилається на те, що жодних розписок та договорів позики ОСОБА_3 не писала і не підписувала, грошових коштів в борг не брала, адже була людиною пенсійного віку, разом з ОСОБА_1 , з яким вона проживала однією сім'єю понад 20 років, вели скромне життя, були пенсіонерами, хворіли і потреби в таких грошових коштах у сумі 43 000 дол. США не мали. Взяти таку суму ОСОБА_3 не могла, оскільки не тільки не мала такої необхідності, але й можливості повертати таку суму, отримуючи мізерну пенсію.Однак, у ОСОБА_3 є донька - ОСОБА_4 , яка будучи зареєстрованою в сусідній квартирі на одній сходовій клітині, обов'язків доньки щодо піклування про матір похилого віку не виконувала та певний час працювала у ОСОБА_2 і була винна їй гроші.В порушення норм процесуального права судом першої інстанції було відмовлено 30 жовтня 2020 року у призначенні по справі судово-технічної експертизи та повторної судової почеркознавчої експертизи у зв'язку з тим, що на думку суду з'ясування питання, чи виконано підписи у договорі позики і розписці від 15 листопада 2012 року ОСОБА_3 не має значення для правильного вирішення справи по суті, оскільки спір виник між її спадкоємцем та кредитором щодо майнового зобов'язання. Висновки суду про те, що недійсність вказаних договору і боргової розписки прямо не встановлена законом та вони не визнані судом недійсними суперечить нормам законодавства з огляду на те, що підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним і наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Отже, суд безпідставно не надав можливості відповідачу довести свої заперечення щодо нікчемності правочинів, якими позивач обґрунтовувала свої позовні вимоги, а у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача- адвокат Єлагіна О.О. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Як на підставу своїх заперечень зазначила, що відповідач ОСОБА_1 з 21 червня 1974 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з іншою жінкою, від якого має двох дітей, і зареєстрований разом зі своєю родиною за адресою: АДРЕСА_2 . В той же час у помешканні ОСОБА_3 не була зареєстрована жодна особа і проживала в ньому лише вона одна. У позичальника є донька ОСОБА_4 , яка на час укладення договору позики постійно проживала у сусідній квартирі та опікувалася та тісно спілкувалася із матір'ю. ОСОБА_3 познайомилася із ОСОБА_5 через доньку ОСОБА_6 , яка працювала у ТОВ «Центр 333» бухгалтером, де позивач працювала директором. Так, ОСОБА_3 разом із своєю донькою планувала відкрити поруч із місцем свого проживання заклад громадського харчування, однак власних коштів на це їй не вистачало, тому вона звернулася до позивача із проханням надати позику, на що остання погодилася. Грошові кошти були передані, про що був підписаний власноручно ОСОБА_3 у присутності ОСОБА_2 відповідний договір позики та боргова розписка. Пізніше, ОСОБА_7 за місцем своєї роботи у ТОВ «Центр 333» було скоєно низку злочинів та відносно неї було порушено декілька кримінальних проваджень. Дана особа ніколи не брала у ОСОБА_2 грошових коштів у борг, а кримінальне провадження № 120131100900003087, де потерпілим є ТОВ «Центр 333», ніяким чином не стосується ОСОБА_3 та її боргу перед позивачем, що підтверджується вироком Солом'янського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2020 року у справі № 760/34566/19. При розгляді даної справи у суді першої інстанції були проведені судова почеркознавча та судова технічна експертизи документів, якими повністю підтверджується правомірність вимог позивача. Вказані висновки не було визнано необгрунтованими, вони не є такими, що суперечать іншим матеріалам справи або викликають сумніви в їх правильності, а тому відсутні умови відповідно до статті 113 ЦПК України для призначення повторної експертизи. Стосовно тверджень відповідача про неукладеність спірного договору, то в контексті зазначеного не йдеться про звільнення від подання позовних вимог, а вказується, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. Натомість, у встановленому законом порядку, відповідач взагалі не скористався своїм процесуальним правом заявити позов або зустрічний позов, обравши ефективний захист своїх прав.
Відзиви інших учасників справи на апеляційну скаргу до суду не надходили.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що 15 листопада 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики № 15/11/12, відповідно умов якого позивач позичила (передала у власність), а ОСОБА_3 отримала в борг грошові кошти у розмірі 343 699 грн, що згідно офіційного курсу НБУ є еквівалентом 43 000 дол. США, та зобов'язалася повернути позичену суму коштів до 15 листопада 2015 року з урахуванням офіційного курсу НБУ до долара США на час повернення боргу (а. с. 5, т. 1).
Факт отримання ОСОБА_3 від позивача зазначеної суми грошових коштів за договором позики № 15/11/12 із зобов'язанням їх повернення не пізніше 15 листопада 2015 року також підтверджується розпискою ОСОБА_3 від 15 листопада 2012 року (а. с. 6, т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла у віці 63 років, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 3 серпня 2015 року (а. с. 73, т. 1).
Спадкоємцем позичальника за заповітом від 28 квітня 2015 року є ОСОБА_1 , який у встановленому законом порядку прийняв спадщину після померлої, звернувшись 13 жовтня 2015 року до приватного нотаріуса Васильківського районного нотаріального округу Київської області Іваннікова І.М. з відповідною заявою про прийняття спадщини за заповітом від 28 квітня 2015 року, про що свідчить витребувана судом першої інстанції копія спадкової справи № 10/2015 до майна ОСОБА_3 (а. с. 72 - 131, т. 1).
З матеріалів справи вбачається та фактично не заперечувалося сторонами, що за життя ОСОБА_3 одержані в борг грошові кошти не повернула і у визначений в договорі позики строк відповідач також не забезпечив належне виконання зобов'язань його спадкодавця перед позивачем.
У зв'язку з чим, 23 грудня 2015 року ОСОБА_2 направила приватному нотаріусу Васильківського районного нотаріального округу Київської області Іваннікову І.М. нотаріально засвідчену заяву про долучення до спадкової справи № 10/2015 від 13 жовтня 2015 року інформації про претензії кредитора ОСОБА_3 за договором позики та розпискою (а. с. 7, т. 1).
21 січня 2015 року позивач направила ОСОБА_1 як спадкоємцю боржника та до відома нотаріусу вимогу (претензію) про обов'язок спадкоємця сплатити суму боргу спадкодавця за договором позики та 3 % річних одноразовим платежем на підставі норм статей 1281, 1282 ЦК України (а. с. 8 - 11, т. 1).
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.
Згідно з нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов'язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218 ЦК України).
За змістом зазначених норм у разі смерті фізичної особи, боржника за зобов'язаннями у правовідносинах, що допускають правонаступництво в порядку спадкування, обов'язки померлої особи (боржника) за загальним правилом переходять до іншої особи - її спадкоємця, таким чином, відбувається передбачена законом заміна боржника за зобов'язанням.
Тому, при вирішенні спору про стягнення зі спадкоємців грошових коштів за рахунок успадкованого майна для задоволення вимог кредитора встановленню підлягають обставини щодо наявності боргового зобов'язання.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
За змістом статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої також може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Отже, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Тобто, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між сторонами правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
У той самий час за змістом частин першої, другої статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов'язанням її повернення), так і дати її отримання.
Отже, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Разом з тим, особливість реальних договорів зазначена і в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
З наведеного слідує, що на підтвердження вимог названих вище норм цивільного законодавства 15 листопада 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено (підписано) договір позики № 15/11/12 грошових коштів і в цей же день ОСОБА_3 додатково видала позивачу розпису про позичені гроші. Така форма надана договору за бажанням сторін.
За змістом договору позики позикодавець та позичальник, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, діючи добровільно без будь-якого примусу як фізичного, так і морального, попередньо ознайомившись з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ними договір, підписали цей договір, згідно з яким ОСОБА_3 отримала у борг від позивача грошові кошти в сумі 343 699 грн, що еквівалентно 43 000 дол. США, з граничним строком повернення до 15 листопада 2015 року.
15 листопада 2012 року ОСОБА_3 надала ОСОБА_2 розписку, відповідно до якої вказала, що згідно договору позики № 15/11/12 від 15 листопада 2012 року вона отримала у борг від позивача грошові кошти в сумі 343 699 грн, що є еквівалентом 43 000 дол. США, та зобов'язується повернути ці кошти з урахуванням офіційного курсу НБУ до долара США на час поверення боргу, але не пізніше 15 листопада 2015 року.
Розписка як і сам договір містять необхідні умови договору позики, зокрема дату їх складання, отримання грошових коштів в конкретно визначеному розмірі у національній валюті - гривні з прив'язкою до іноземної валюти - долара США та зобов'язання щодо їх повернення, строк повернення і наслідки не повернення грошей, при цьому підписані власноручно ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Так, за результатом проведення судової почеркознавчої експертизи, призначеної ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 14 травня 2018 року, судовим експертом Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України складено висновок № 19/17-3/1/155-СЕ/18 від 18 липня 2018 року, відповідно до якого підписи від імені ОСОБА_3 в договорі позики грошових коштів № 15/11/12 від 15 листопада 2012 року та розписці від імені ОСОБА_3 від 15 листопада 2012 року - виконані ОСОБА_3 . Рукописні записи: « ОСОБА_3 » від імені ОСОБА_3 у зазначених вище документах також виконані ОСОБА_3 (а. с. 1 - 11, т. 2).
Крім того, на замовлення позивача судовим експертом Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України, який попереджений про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок експерта та відмову без поважних причин від виконання покладених обов'язків, підготовлено висновок № 19/17/3-262/СЕ/19 від 18 грудня 2019 року для подання до Васильківського міськрайонного суду Київської області, за яким у договорі позики № 15/11/12 грошових коштів від 15 листопада 2012 року першим було виконано друкований текст, другим рукописні записи « ОСОБА_3 », « ОСОБА_2 » та підписи від імені ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . У розписці від 15 листопада 2012 року першим було виконано друкований текст, другим рукописний запис « ОСОБА_3 » та підпис від імені ОСОБА_3 .Друковані тексти у договорі позики № 15/11/12 грошових коштів від 15 листопада 2012 року та у розписці від 15 листопада 2012 року було виконано за допомогою одного монохромного знакодрукуючого пристрою за типом лазерного принтера. У договорі позики № 15/11/12 грошових коштів від 15 листопада 2012 року та у розписці від 15 листопада 2012 року будь-яких ознак змін первинного змісту не виявлено. У договорі позики № 15/11/12 грошових коштів від 15 листопада 2012 року та у розписці від 15 листопада 2012 року ознак, які б свідчили про факт монтажу шляхом (компіляції) з використанням частин (фрагментів) інших документів, не виявлено. За основу при виготовлені договору позики № 15/11/12 грошових коштів від 15 листопада 2012 року та розписки від 15 листопада 2012 року було використано єдиний електроний документ (файл), до якого вносилися відповідні зміни (а. с. 174 - 192, т. 2).
Таким чином, позивачем підтверджено належними і допустимими доказами, що між нею та померлою ОСОБА_3 було укладено договір позики вищевказаної грошової суми.
З огляду на викладене, наявні в матеріалах справи договір позики та розписка на підтвердження укладеного договору позики, у сукупності із встановленими міськрайонним судом обставинами щодо передачі позичальнику від позивача грошових коштів до їх складення, містить умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення, що становить основний зміст та істотні обставини позичкового зобов'язання, передбаченого частиною першою статті 1046 ЦК України.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що під час укладення договору позики були дотримані вимоги частини першої статті 1047 ЦК України щодо письмової форми договору позики і що складання позичальником розписки, яка також засвідчила передання їй позикодавцем визначеної грошової суми є правом, а не обов'язком сторін договору позики.
Доводи апеляційної скарги про те, що жодних розписок та договорів позики ОСОБА_3 не писала і не підписувала, грошових коштів в борг не брала і потреби в грошових коштах в сумі 43 000 дол. США не мала, а борги перед позивачем мала саме її донька ОСОБА_4 , є безпідставними, оскільки спростовується встановленими обставинами спірних правовідносин та не знайшли свого підтвердження в ході перегляду справи в апеляційному порядку.
При цьому слід врахувати, що свобода договору полягає у вільному виявленні волі сторін на вступ у договірні відносини. Волевиявлення учасників договору передбачає відсутність жодного тиску з боку контрагента або інших осіб (стаття 627 ЦК України).
Згідно із статтею 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
В разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Відповідач, як спадкоємець позичальника, таку презумпцію не спростував, договір позики не оспорював як по суті, так і у зв'язку з доводами про його безгрошовість (стаття 1051 ЦК України), а тому право вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 за договором позики, яке виникло у неї на підставі чинного правочину, презюмується.
За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України.
Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). А відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця) згідно з положеннями статті 545 ЦК України свідчить, що зобов'язання з повернення позики позичальником не виконано.
У відповідності до статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України (частина перша статті 1050 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і вважається особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
За пунктом 3 договору позики позичальник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу позикодавця зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням офіційного курсу НБУ до долару США на день повернення або на день примусового стягнення, також з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та три проценти річних від простроченої суми.
Визначаючи розмір заборгованості, вимогу про погашення якої заявлено у даній справі, суд першої інстанції, з урахуванням наведених норм закону та умов самого правочину, дійшов обґрунтованого висновку, що позивачу не було своєчасно повернуто борг за договором позики, а тому зі спадкодавця відповідача на її користь підлягали до стягнення грошові кошти в сумі, яка дорівнює загальному розміру основного зобов'язання, а саме 43 000дол. США, що за офіційним курсом НБУ станом на день звернення позивача до суду становило 1 068 300,60грн.
Крім того, позивач має право вимагати відшкодування 3 % процентів річних від простроченої суми грошового зобов'язання у гривнях, починаючи з 16 листопада 2015 року до моменту пред'явлення позову - 5 лютого 2016 року (65 днів), що в даному випадку складає 5 707,35 грн.Вищевказані суми були вираховані судом першої інстанції, а їх розмір не оспорюється сторонами в апеляційному порядку. При цьому суд врахував, що положення частини другої статті 625 ЦК України щодо нарахування встановленого індексу інфляції на суму боргу не застосовується до зобов'язань, визначених у іноземній валюті, а стосується лише до грошових зобов'язань, виражених в гривневому еквіваленті.
Як вказувалося вище, зі смертю боржника зобов'язання щодо повернення позики не припиняються, а включаються до складу спадщини, тому спірні правовідносини мають регулюватися статтями 1281,1282 ЦК України.
Відповідно до статті 1281 ЦК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги.
Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги.
Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги.
Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.
Згідно зі статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.
Вимоги кредитора спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено.
У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.
У разі смерті фізичної особи, боржника за зобов'язанням у правовідносинах, що допускають правонаступництво у порядку спадкування, обов'язки померлої особи (боржника) за загальним правилом переходять до іншої особи її спадкоємця, тобто відбувається передбачена законом заміна боржника у зобов'язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину.
Таким чином, правовідносини, що виникли між позикодавцем та боржником (який помер), після його смерті трансформуються у зобов'язальні правовідносини, що виникли між кредитодавцем та спадкоємцями боржника і вирішуються у порядку положень статті 1282 ЦК України.
При вирішенні спорів про стягнення заборгованості за вимогами кредитора до спадкоємців боржника, судам для правильного вирішення справи необхідно встановлювати такі обставини:
чи пред'явлено вимогу кредитором спадкодавця до спадкоємців боржника у строки, визначені частинами другою та третьою статті 1281 ЦК України, оскільки у разі пропуску таких строків, на підставі частини четвертої статті 1281 ЦК України кредитор позбавляється права вимоги; коло спадкоємців, які прийняли спадщину; при дотриманні кредитором строків, визначених статтею 1281 ЦК України, та правильному визначенні кола спадкоємців, які залучені до участі у справі як відповідачі, суд встановлює дійсний розмір вимог кредитора (перевіряє розрахунок заборгованості станом на день смерті боржника, який є днем відкриття спадщини); при доведеності та обґрунтованості вимог кредитора боржника, суду належить встановити обсяг спадкового майна та його вартість, визначивши тим самим межі відповідальності спадкоємця (спадкоємців) за боргами спадкодавця відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України.
Судом встановлено, що за змістом заповіту від 28 квітня 2015 року, зареєстрованого в реєстрі за № 698, ОСОБА_3 на випадок своєї смерті зробила розпорядження, яким заповіла ОСОБА_1 належну їй квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 78, т. 1).
В матеріалах спадкової справи, заведеної щодо майна ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , міститься нотаріально оформлена письмова заява позивача від 23 грудня 2015 року про пред'явлення вимог кредитора до спадкоємців боржника (а. с. 88, т. 1).
Згідно із звітом про оцінку вартості нерухомого майна від 5 листопада 2020 року, складеного ТОВ «Нотаріус» на замовлення ОСОБА_2 для подання до суду, ринкова вартість однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 44,7 кв. м, складає 892 000 грн, або 31 298,24 дол. США (а. с. 214 - 240, т. 2).
При цьому у строки, передбачені статтею 1270 ЦК України, відповідач прийняв спадщину після смерті боржника, звернувшись до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за заповітом, та не відмовився від неї у порядку, встановленому у статті 1273 ЦК України протягом шести місяців з часу відкриття спадщини.
Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Однак відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що хоч отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК України є його правом, а не обов'язком, однак відсутність у спадкоємця такого свідоцтва не може бути підставою для відмови в задоволенні вимог кредитора.
Оскільки після смерті боржника зобов'язання з повернення кредиту входять до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту чи сплати його частинами не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статті 1282 ЦК України щодо обов'язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора у порядку, передбаченому частиною другою цієї статті.
Таким чином, у разі смерті спадкодавця спадкоємці, які прийняли спадщину, не відмовились від її прийняття, замінюють його особу у всіх правовідносинах, що існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця.
Спадкування є способом безоплатного набуття майна, а тому стягнення боргів спадкодавця з його спадкоємців в межах вартості отриманої спадщини є справедливим по відношенню до законних інтересів та правомірних очікувань кредитора.
Враховуючи, що спадкоємець ОСОБА_3 не задовольнив законні вимоги кредитора за борговими зобов'язаннями шляхом одноразового платежу або домовленістю між ними, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про існування передбачених статтею 1282 ЦК України підстав для звернення стягнення на майно, яке було передане спадкоємцю боржника - ОСОБА_1 у натурі в межах вартості майна, одержаного у спадщину.
Задовольняючи вказаний позов, суд обґрунтовано виходив з того, що отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК України є правом спадкоємця, а не його обов'язком, тому відсутність у відповідача свідоцтва про право на спадщину не може бути підставою для відмови у задоволенні вимог кредитора.
Таким чином, правильно встановивши характер спірних правовідносин та застосувавши норми матеріального права, з урахуванням встановлених обставин справи та дотриманням норм процесуального права, суд дійшов обґрунтованого висновку про накладення стягнення на спадкове майно.
Посилання апеляційної скарги на те, що ухвалою суду першої інстанції від 30 жовтня 2020 року було відмовлено у призначенні по справі судово-технічної експертизи та повторної судової почеркознавчої експертизи з порушенням норм процесуального права колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).
Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року та «Нун'єш Діаш проти Португалії» від 10 квітня 2003 року).
Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).
ЄСПЛ зауважив, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (пункт 110 рішення ЄСПЛ від 20 лютого 2014 року у справі «Шишков проти Росії»).
Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, визнається ним неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним але і реальним (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції»).
Згідно статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об'єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду (стаття 1 Закону України «Про судову експертизу»).
Підставою проведення судової експертизи є відповідне судове рішення чи рішення органу досудового розслідування, або договір з експертом чи експертною установою - якщо експертиза проводиться на замовлення інших осіб.
За змістом частин другої, третьої статті 102 ЦПК України предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.
За правилами статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. У разі необхідності суд може призначити декілька експертиз, додаткову чи повторну експертизу.
Положеннями статті 113 ЦПК України передбачено, що якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).
Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).
Відповідно до роз'яснень, викладених у пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», додаткова експертиза призначається після розгляду судом висновку первинної експертизи, коли з'ясується, що усунути неповноту або неясність висновку шляхом допиту експерта неможливо.
Висновок визнається неповним, коли експерт дослідив не всі подані йому об'єкти чи не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання. Неясним вважається висновок, який нечітко викладений або має невизначений, неконкретний характер.
Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. Істотними можуть визнаватися, зокрема, порушення, які призвели до обмеження прав обвинуваченого чи інших осіб.
Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що висновок експерта повинен бути чітким та категоричним.
Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеними у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12, від 17 вересня 2014 року в справі № 6-131цс14 та у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц (провадження 61-7835сво19).
Встановлено, що при розгляді даної справи у суді першої інстанції, починаючи з лютого 2016 року були проведені судова почеркознавча та судова технічна експертизи документів, в яких судові експерти Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України надали чіткі та однозначні відповіді на порушені перед ними питання, а саме щодо наявності факту підписання ОСОБА_3 договору позики і розписки від 15 листопада 2015 року, а також відсутності ознак змін їх первинного змісту,монтажу чи накладання друкованого тексту.
Вказані висновки не було визнано необгрунтованими, вони не є такими, що суперечать іншим матеріалам справи або викликають сумніви в їх правильності, клопотань про допит судових експертів, які проводили експертизи та попереджалися про кримінальну відповідальність, не заявлялося, а тому в суду першої інстанції були відсутні підстави, передбачені статтею 113 ЦПК України, для призначення повторної експертизи.
Отже, відмовляючи у задоволенні клопотання представника відповідача про проведення у справі судово-технічної експертизи та повторної судово-почеркознавчої експертизи місцевий суд правильно виходив з того, що в матеріалах справи достатньо доказів для вирішення її по суті вимог про звернення стягнення на нерухоме майно спадкодавця, а стороною, яка заявила клопотання про проведення такої експертизи не надано доказів того, що попередні висновки судових експертів є неповними або неясними, чи виконані з порушення вимог закону.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами».
У постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зроблено висновок, що «правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. Наслідки недійсного правочину також не застосовуються до правочину який не вчинено. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення».
В контексті вищезазначеного, колегія суддів звертає увагу на те, що відсутність волевиявлення сторони договору свідчить про його неукладеність, а тому в задоволенні позову може бути відмовлено з цих підстав.
Проте, в даній справі є не спростований відповідачем факт підписання ОСОБА_3 договору позики та розписки про отримання грошових коштів, а відповідний висновок судової почеркознавчої експертизи, проведеної за клопотанням сторони відповідача, підтвердив, що підписи від імені ОСОБА_3 та рукописні записи: « ОСОБА_3 » в договорі позики грошових коштів № 15/11/12 від 15 листопада 2012 року та розписці від 15 листопада 2012 року - виконані ОСОБА_3 .
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідача та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків міськрайонного суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонами було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: К.П. Приходько
Д.О. Таргоній