23 березня 2021 року
м. Київ
справа № 601/332/20
провадження № 61-19129ск20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини,
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.
Рішенням Кременецького районного суду Тернопільської області від 9 липня 2020 року позов задоволено.
Визначено ОСОБА_1 додатковий строк три місяці для подання заяви про прийняття спадщини після ОСОБА_3 .
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 9 липня 2020 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Не погоджуючись із постановою Тернопільського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року, ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначене судове рішення і залишити в силі рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 9 липня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та надано заявнику десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення зазначених у ній недоліків.
Заявнику необхідно було подати до Верховного Суду виправлену касаційну скаргу, оформлену у відповідності до вимог статті 392 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України, надати копії цієї скарги відповідно до кількості учасників справи.
5 березня 2021 року до касаційного суду від ОСОБА_1 надійшла заява, до якої додано виправлену касаційну скаргу.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
Підставою касаційного оскарження постанови Тернопільського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року заявник вказує неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі № 757/28103/16-ц, від 19 грудня 2018 року у справі № 372/2383/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 681/203/17, від 13 березня 2020 року у справі № 314/2550/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності постанови суду апеляційної інстанції.
Ухвалюючи рішення і задовольняючи позов, Кременецький районний суд Тернопільської області виходив із того, що ОСОБА_1 з поважних причин пропустив строк для прийняття спадщини, тому вважав за можливе визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, Тернопільський апеляційний суд вказав, що правові підстави для задоволення позову відсутні, оскільки позивачем не доведено факту тривалого лікування протягом визначеного законом строку для подання заяви про прийняття спадщини. Крім того, вказав, що пропущений позивачем строк для подання відповідної заяви є значним.
Приймаючи оскаржувану постанову, Тернопільський апеляційний суд урахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 19 грудня 2018 року у справі № 372/2383/16-ц, від 20 лютого 2020 року у справі № 419/3788/17, від 30 вересня 2020 року у справі № 442/2269/18-ц, від 13 березня 2020 року у справі № 314/2550/17, у постановах Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року у справі № 6-85цс12, від 4 листопада 2015 року у справі № 6-1486цс15.
Судом апеляційної інстанції за матеріалами справи установлено, що ОСОБА_3 , яка є матір'ю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Державним нотаріусом Кременецької державної нотаріальної контори відкрито спадкову справу № 258/2018 від 19 жовтня 2018 року.
З 1 лютого 2019 року до 10 лютого 2019 року ОСОБА_1 перебував на амбулаторному лікуванні.
2 грудня 2019 року державним нотаріусом Кременецької державної нотаріальної контори Остапчуком В. П. відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки постійне місце проживання ОСОБА_1 зі спадкодавцем не підтверджено; у встановлений законом строк спадкоємець не подав заяву про прийняття спадщини.
20 січня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 із вимогою надати письмову згоду на прийняття ним спадщини за законом після ОСОБА_3 та повідомив, що не має наміру відмовлятися від спадкового майна.
Також апеляційним судом установлено, що спадкоємцем майна ОСОБА_3 і власником квартири АДРЕСА_1 , яка входила до складу спадщини, є ОСОБА_2 .
Вирішуючи спір, дослідивши та надавши оцінку поданим сторонами доказам, урахувавши норми права та висновки Верховного Суду, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про пропуск ОСОБА_1 строку для прийняття спадщини; поважні причини пропуску такого строку апеляційним судом не установлені.
Посилання заявника на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі № 757/28103/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 681/203/17, відхиляються касаційним судом, оскільки вказані судові рішення ухвалені за інших установлених судами попередніх інстанцій обставин справи.
Висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 372/2383/16-ц та від 13 березня 2020 року у справі № 314/2550/17, застосовані Тернопільським апеляційним судом в оскаржуваній постанові, тому доводи заявника у цій частині касаційним судом також відхиляються.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи і оцінки доказів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення, касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судового рішення.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Оскільки оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є законною і обґрунтованою, ухваленою із правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для її скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року суд відмовляє.
Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко
В. М. Ігнатенко
В. А. Стрільчук