Справа № 320/5524/20 Суддя (судді) першої інстанції: Панченко Н.Д.
23 березня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді Парінова А.Б.,
суддів: Беспалова О.О.,
Грибан І.О.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Київській області про визнання протиправним та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), -
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Державної податкової служби у Київській області, в якому просив суд:
- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Київській області від 12.11.2019 № Ф-379923-57У про сплату заборгованості з єдиного внеску, штрафів, пені на суму 5508,36 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що 24 березня 2011 року він отримав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та посвідчення адвоката № 4484/10 від 24.03.2011, крім цього позивач вказує, що він працює на посаді начальника юридичного відділу ТОВ "Пивоварня Зіберта" з 01 квітня 2014 року, а отже є найманим працівником та роботодавцем сплачувався і продовжує сплачуватися за нього єдиний соціальний внесок від суми нарахованої йому заробітної плати. Проте, податковим органом 12 листопада 2019 року було сформовано податкову вимогу № Ф-379923-57У про сплату заборгованості з єдиного внеску в розмірі 5508,36 грн. Позивач не погоджується з винесеною податкової вимогою та просить суд задовольнити позов в повному обсязі.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2020 року адміністративний позов задоволено повністю.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, Головного управління Державної податкової служби у Київській області подано апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує, зокрема тим, що заборгованість в інтегрованій картці платника є правомірною та підлягає сплаті на загальних підставах. Разом з цим, апелянт звертає увагу, що закон розмежовує платників єдиного внеску: роботодавців та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, та не встановлює для останніх пільг, окрім тих, що передбачені у ч. 4 ст. 4 Закону № 2464. Крім того, апелянт зазначає, що згідно з приписами наведеного Закону особи, які провадять незалежну професійну діяльність є окремими платниками єдиного внеску, незалежно від того, чи є вони одночасно найманими працівниками, за яких внесок сплачує також роботодавець.
Таким чином, відповідач наголошує, що особи, які провадять незалежну професійну діяльність, які є одночасно найманими працівниками, не звільняються від сплати єдиного внеску за себе як особи, які провадять незалежну професійну діяльність. Сплата ЄСВ у такому разі не здійснюється подвійно, адже за особу, яка провадить незалежну професійну діяльність та працює найманим працівником, сплачує роботодавець за рахунок власних коштів та утримань ЄСВ із заробітної плати не має.
За наведених обставин, відповідач наголошує, що Головне управління Державної податкової служби України у Київській області діяло у спосіб визначений законом та у межах наданих законом повноважень, а тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 грудня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Головного управління Державної податкової служби у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2020 року та на підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.
Відзиву на апеляційну скаргу до суду не надходило.
З метою повного та всебічного встановлення обставин справи, колегією суддів ухвалено рішення про продовження апеляційного розгляду даної справи на строк, що не перевищує п'ятнадцяти днів.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 на підставі рішення Київської обласної кваліфікаційно - дисциплінарної комісії адвокатури від 24.03.2011 № 217 отримав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 4484/10 та з 24.03.2011 перебуває на обліку в органі Пенсійного фонду України у м. Фастові Київської області та зареєстрований платником єдиного соціального внеску. З 22.04.2011 перебуває на обліку у Фастівській ОДПІ Київської області
Також, згідно з даними трудової книжки, позивач з 10 серпня 2004 року перебуває у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю "Пивоварня Зіберта" (правонаступник всіх прав та обов'язків Дочірнього підприємства Публічного акціонерного товариства "Оболонь" "Пивоварня Зіберта") та працює на посаді начальника юридичного відділу Товариства з обмеженою відповідальністю "Пивоварня Зіберта".
12.11.2019 у зв'язку з наявністю в ІКП позивача заборгованості зі сплати ЄСВ за ІІ та ІІІ квартал 2019 року у розмірі 5508,36 податковим органом було сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-379923-57.
Вважаючи зазначену вимогу про сплату боргу (недоїмки) протиправною, позивач звернувся за захистом порушених прав та інтересів до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач документально підтвердив, що оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога (2017-2019 роки), нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як особою, що має право провадити адвокатську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.
Переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (надалі також - ПК України) в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (надалі також - Закон № 2464-VI) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Так, відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Пунктом 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дано визначення поняттю «працівник». Згідно з цією нормою це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону;
За змістом пункту 2 частини першої статті 1 Закону України від 5 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (надалі також - Закон № 5076-VI) адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Відповідно до частини третьої статті 4 Закону № 5076-VI адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).
Статтею 13 Закону № 5076-VI передбачено, що адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою. Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, може відкривати рахунки в банках, мати печатку, штампи, бланки (у тому числі ордера) із зазначенням свого прізвища, імені та по батькові, номера і дати видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За змістом статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено також осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення незалежної професійної діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для правового висновку про те, що платниками єдиного соціального внеску є самозайняті особи, зокрема, адвокати, які здійснюють адвокатську діяльність індивідуально. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, незалежної професійної адвокатської діяльності індивідуально та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відтак, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
З урахуванням встановлених обставин та зазначених нормативно-правових положень можна дійти висновку, що особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, зокрема, адвокатську, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає відповідач, щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і мають свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, та які одночасно перебувають у трудових відносинах в межах цієї діяльності, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19).
Отже, за встановлених обставин того, що позивач був найманим працівником і роботодавець сплачував за нього єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством, що не заперечується відповідачем, доказів отримання позивачем у відповідний період доходів від провадження адвокатської діяльності індивідуально судами не встановлено, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наявність у позивача свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю лише посвідчує право адвоката на здійснення професійної діяльності, однак не є доказом здійснення адвокатської діяльності та отримання від такої діяльності доходу.
Не змінює вищенаведеного і факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як особою, що має право провадити адвокатську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.
Крім цього, колегія суддів зазначає, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України" (заява №39766/05), "Щокін проти України" (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" підлягають застосуванню судами як джерела права.
Отже, за наведених вище мотивів, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржувану вимогу відповідача не можна вважати правомірною.
Відповідно до приписів ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Водночас, відповідачем як суб'єктом владних повноважень не наведено жодних обґрунтованих доводів та не надано жодних належних та допустимих доказів які б свідчили про правомірність прийнятого ним рішень у межах спірних правовідносинах.
Отже, з огляду на вказані норми законодавства та встановлені обставини справи у їх сукупності та взаємозв'язку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач в спірному періоді не був платником єдиного внеску в розумінні Закону № 2464-VI, у зв'язку з чим, оскаржувана позивачем вимога є такою, що була прийнята контролюючим органом за відсутності законних на те підстав, а тому підлягає скасуванню.
Натомість, доводи апеляційної скарги, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Разом з цим, колегія суддів не приймає до уваги посилання апелянта щодо неправильного визначення судом першої інстанції розміру понесених позивачем судових витрат, які підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, оскільки відповідно до приписів ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати пов'язані з витребуванням доказів, а також із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Як правильно було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивачем за отримання електронного витягу відомостей з ЄДР ЮО, ФОП та ГФ, який долучено до матеріалів справи в якості доказу на підтвердження правомірності заявлених позовних вимог було сплачено 83,00 грн. Отже, оскільки позивачем для отримання доказів по справі, а саме - формування витягу з єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було сплачено грошові кошти в розмірі 83,00 грн., то відповідно до приписів наведеної норми вказана сума понесених позивачем витрат є витратами , пов'язаними із розглядом справи, а тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вказана сума коштів підлягає відшкодуванню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Разом з цим, колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням діючих норм матеріально та процесуального права.
За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на зазначене, та враховуючи, що колегією суддів не встановлено порушень судом першої інстанції під час вирішення даної справи, які відповідно до ст. 317 КАС України є підставою для його скасування, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. 132, 139, 242, 311, 315-316, 321-322, 325, 328-329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Київській області залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя А.Б. Парінов
Судді О.О. Беспалов
І.О. Грибан