П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
24 березня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/11871/20
Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І.В.
Дата і місце ухвалення: 14.01.2021р., м.Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого - судді : Бойка А.В.,
суддів: Федусика А.Г.,
Шевчук О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,
В листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просила суд: визнати протиправним та скасувати наказ №199 від 19.10.2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати відповідача розглянути заяву щодо вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, 01.02.2021 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на не повне з'ясування судом обставин справи, не правильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до не правильного вирішення справи.
В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні спору судом першої інстанції не надано належної правової оцінки посиланням позивача на те, що відмова у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту призведе до вимушеного повернення ОСОБА_1 у Камерун, який є небезпечним для проживання її дитини, яка являється громадянином України. Рішенням суд ставить під загрозу життя малолітнього громадянина України та його матері при поверненні на територію небезпечної країни.
Також, апелянт посилається на те, що у країні її громадянського походження - Камеруні має місце збройний конфлікт з невизнаною територією Амбазонія, існує ситуація загальнопоширеного насильства чи численних порушень прав людини. Про наявність небезпеки у Республіці Камерун свідчить і те, що Міністерство закордонних справ України рекомендує громадянам України утриматися від поїздок до вказаної країни у зв'язку із зростанням рівня терористичних загроз та загостренням протистояння урядових сил із сепаратиськими угрупуваннями у цій країні.
Посилається апелянт і на те, що судом не прийнято до уваги посилання позивача, що родичі по лінії її батька входять до угрупування «Боко Харам», яким здійснено непоодинокі терористичні акти, в тому числі вбивства жінок і дітей.
У зв'язку з цим, в апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14.01.2021 року та прийняття нової постанови - про задоволення позову.
Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.3 ч.1 ст.311 КАС України.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка м. Фалассі, Камерун; громадянка Камеруну (паспортний документ НОМЕР_1 , виданий 02.01.2019 року, дійсний до 02.01.2024 року); за національністю камерунка (етнічна належність хауса); за віросповіданням християнка; перебуває в шлюбі із громадянином України ОСОБА_2 та від цього шлюбу має дитину ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позивач в 2011 році легально вибула авіарейсом Дуала (Камерун) - Лагос (Нігерія) - Стамбул (Туреччина) - Бориспіль (Україна) на підставі паспортного документу та оформленої студентської візи.
У 2015 році позивач припинила навчання в Черкаському державному технологічному університеті через брак коштів на оплату навчання. Після закінчення відповідного терміну перебування, позивач у визначений термін територію України не покинула, а продовжувала перебувати на її території без законних на те підстав.
28.09.2020 року ОСОБА_1 звернулася до органу міграційної служби із заявою про надання їй статусу біженця або додаткового захисту.
Подану заяву обґрунтовувала тим, що вона не може повернутися до країни громадянської належності у зв'язку з тим, що зустрічається з європейцем, з яким у них спільна дитина. Зазначила, що із-за цього її батьки відмовилися від неї та вона має побоювання щоб її не вбили чи закидали камінням. Також, зазначила, що наразі у неї виникають проблеми із батьком її дитини, який їм не допомагає.
За результатами вивчення матеріалів справи ОСОБА_1 , 19.10.2020 року головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якому зазначено, що заява громадянки Республіки Камерун на установчі дані ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою та відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті визнання біженцем або надання шукачу додаткового захисту згідно з визначенням п.1 та п.13 ч.1 ст.1«Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Зокрема, за матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Незважаючи на висловлене небажання повертатися до Республіки Камерун у зв'язку із ймовірною загрозою її життю та безпеці ОСОБА_1 продовжувала термін дії свого паспортного документа у 2014 та 2019 роках перебуваючи на території України, що свідчить про користування захистом країни громадянської належності. Перебуваючи в категорії нелегального мігранта на території України з 2015 року особа звернулася до територіального підрозділу ДМС із заявою про набуття захисту лише в 2020 році, що ставить під сумнів реальність загрози життю особи та вказує на те, що звернення до територіального підрозділу ДМС із заявою про набуття міжнародного захисту було обумовлене лише потребою у легалізації на території України. У заявниці відсутні будь-які докази можливої загрози її життю, безпеці чи свободі через одруження з українцем. Елементи можливого осуду з боку її батька та родичів по лінії батька вважаються суб'єктивними та не містять конвенційних ознак визначення статусу біженця або критеріїв набуття додаткового захисту в Україні. У випадку непорозуміння з батьками необґрунтованим вбачається твердження заявниці щодо неможливості переїзду шукача захисту до іншого міста Камеруну. Особа зазначила, що на території Камеруну тривають військові дії між англомовними та франкомовними регіону, проте також зазначила, що ані вона, ані члени її родини не постраждали від військових дій на Батьківщині. Шукач захисту ніколи не переслідувалася за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або наявності певних політичних переконань. По відношенню до особи не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Крім того, встановлено ряд розбіжностей у показаннях ОСОБА_1 . Також, з матеріалів особової справи шукача захисту спостерігається, що вона з 25.06.2015 року перебуває в офіційному шлюбі з громадянином України, з яким має спільного сина. У зв'язку з цим, особа має право на отримання дозволу на імміграцію в Україну у відповідності до положень Закону України «Про імміграцію».
Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області №199 від 19.10.2020 року ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до ч.4, ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Не погоджуючись з правомірністю наказу №199 від 19.10.2020 року ОСОБА_1 звернулася з даним позовом до суду про його скасування.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що за результатами розгляду та проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача неможливо визначити жодні обставини або конкретні елементи, які б могли вказувати на наявність обґрунтованих побоювань переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію країни громадянської належності. Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на Батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Камеруну, позивач не надала, та обґрунтованих пояснень не навела. За висновками суду першої інстанції, позивач не змогла належним чином обґрунтувати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в контексті наявності в неї ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Твердження позивача не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції. При цьому, апеляційний суд виходить з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI.
Так, згідно ч.1 ст.5 вказаного Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У відповідності до ч.1 ст.8 цього ж Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
За правилами ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
При цьому, слід враховувати, що відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Колегія суддів зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
В свою чергу, згідно п.п. 4, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Також, відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.
Однак, як у ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача про надання їй статусу біженця або визнання її особою, яка потребує додаткового захисту, так само і в позовній заяві та в апеляційній скарзі, позивачем не зазначено та не надано ніяких аргументованих пояснень та доказів щодо загрози переслідування на батьківщині, які б послужили причиною її звернення до міграційної служби, та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати права позивача від дискримінації та переслідувань.
Натомість, під час співбесіди в міграційній службі позивач зазначила, що будь-яких переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань з боку, як державних органів, так і недержавних угрупувань вона не зазнала.
Так, посилаючись на неможливість свого повернення до країни громадянської належності, позивач посилається на факт укладання шлюбу із громадянином України та народження спільної дитини від цього шлюбу. Зазначені обставини, за твердженнями ОСОБА_1 , є підставою для надання статусу біженця або додаткового захисту, адже в іншому випадку, позивача буде видворено до Камеруну, що призведе до роз'єднання сім'ї.
Колегія суддів критично ставиться до таких доводів позивача, оскільки при складенні висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.10.2020 року, на підставі якого в подальшому прийнято спірний наказ №199 від 19.10.2020 року, відповідачем враховано вказану обставину та зазначено, що за вказаних обставин має особа право на отримання дозволу на імміграцію в Україну у відповідності до положень Закону України «Про імміграцію».
Так, відповідно до ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
Крім того, як правильно зазначив суд першої інстанції, іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України в порядку Закону України «Про громадянство України». При цьому статтею 9 вказаного Закону визначено, що однією з умов прийняття до громадянства України є безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки.
Що ж до посилань позивача на те, що вона не може наразі повертатися до Камеруну через можливий осуд з боку її батька та родичів по лінії батька, які входять до угрупування « Боко Харам », то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що зазначені елементи вважаються суб'єктивними та не містять конвенційних ознак визначення статусу біженця або критеріїв набуття додаткового захисту в Україні.
Більше того, у випадку непорозуміння з батьками, необґрунтованим вбачається твердження позивача щодо неможливості переїзду до іншого міста Камеруну. Зі слів особи, вона поїхала з рідного міста на навчання до м. Яунде, там проживала протягом приблизно 8 років, де зустрічалась з хлопцем від якого народила дитину у 2010 році. Зазначене свідчить, що особа матиме можливість вільно проживати в іншому в Камеруні та реалізовувати свої громадянські права.
При вирішенні спірного питання колегія суддів враховує, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, ОСОБА_1 звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із суттєвими зволіканнями. Так, ОСОБА_1 з 2015 року, у порушення чинного законодавства, перебуває на території України у категорії нелегального мігранта. Вперше звернулась до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, лише у вересні 2020 року.
Як вбачається з матеріалів справи, постановою серії ПН МОД №003821 від 29.09.2020р. на позивача було накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в сумі 1700,00 відповідно до ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративне правопорушення за проживання без документів на право проживання.
В пункті 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов'язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні», зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
При цьому, як в ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача, так само і в позовній заяві та апеляційній скарзі, позивачем не зазначено, що їй перешкоджало раніше звернутись до міграційної служби із заявою про надання їй статусу біженця або визнання її особою, яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів вважає, що ці обставини вказують на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідування у країні громадянської належності та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті.
Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів причини звернення позивача вказані в заяві та свідчить про те, що дане звернення до ГУДМС України в Одеській області обумовлене лише потребою у легалізації на території України після застосування до неї адміністративного штрафу.
Також, колегія суддів враховує, що на території країни громадянської належності без жодних проблем залишились проживати родичі та члени сім'ї позивача, яких як на момент її виїзду з Камеруну, так і на теперішній час, ніхто не переслідує за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Зазначене у своїй сукупності свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які вона зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для тимчасової легалізації, оскільки вона бажає стабільно жити в Україні, соціально інтегруватись.
Також, колегія суддів враховує, що пунктами 99-100 глави ІІ Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Проте, відповідачем вірно вказано на те, що про відсутність утисків з боку представників державних органів країни громадської належності додатково свідчить те, що позивач покинула країну громадянської належності легально, без будь-яких перешкод з боку, як державних органів, так і недержавних угрупувань; за час перебування на території України ОСОБА_1 двічі продовжувала термін дії свого паспортного документа у 2014 та 2019 роках, що свідчить про користування захистом країни громадянської належності.
Позивачем не вказано жодного факту, який би можливо було розцінювати, як відмову в захисті країни громадянської належності.
Твердження позивача, як в позові, так і в апеляційній скарзі, щодо існування на теперішній час небезпеки, яка їй загрожує в країні його громадянської належності, є безпідставними і не мають реального підґрунтя.
Позивач, як в позові, так і в апеляційній скарзі, не наводить переконливих доводів щодо її особистого переслідування в разі повернення на батьківщину чи переслідування її родичів.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факту переслідувань її за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.
Відносно додаткової форми захисту, колегія суддів зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не змогла довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.
На підставі наведеного у сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно визнав обґрунтованим висновок відповідача про те, що з пояснень позивача та матеріалів її особової справи вбачається відсутність побоювань позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а так само відсутність доведених фактів загрози її життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини згідно п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тобто, подана позивачем заява є очевидно необґрунтованою.
Посилання позивача в поданій апеляційній скарзі на те, що відповідач не дослідив в повній мірі рівень небезпеки в країні походження позивача, який існував станом на час прийняття спірного рішення, колегія суддів вважає безпідставними. Так, зокрема, як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, відповідачем враховувалась інформація щодо країни походження позивача.
Апелянт посилається на те, що у країні її громадянського походження - Камеруні має місце збройний конфлікт з невизнаною територією Амбазонія, у зв'язку з чим Міністерство закордонних справ України рекомендує громадянам України утриматися від поїздок до вказаної країни у зв'язку із зростанням рівня терористичних загроз та загостренням протистояння урядових сил із сепаратиськими угрупуваннями у цій країні.
Колегія суддів критично ставиться до таких посилань апелянта, оскільки відповідне офіційне звернення інформаційного агентства Міністерства закордонних справ України мало місце в грудні 2017 року. Посилання на будь-яку актуальну інформацію по країні походження позивача апеляційна скарга не містить.
Більше того, інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що перевірка фактів, обставин та підстав, зазначених позивачем у заяві про надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, проводилась відповідачем на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, та з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини. Відповідачем цілком правомірно було прийнято оскаржуване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому підстави для скасування цього рішення відсутні.
Доводи апеляційної скарги спростовуються наведеними висновками суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст.ст. 308, 310, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.
Суддя-доповідач: А.В. Бойко
Суддя: А.Г. Федусик
Суддя: О.А. Шевчук