19.03.21
22-ц/812/577/21
Справа №484/2355/20
Провадження № 22-ц/812/577/21
Доповідач в апеляційній інстанції Яворські Ж.М.
Іменем України
16 березня 2021 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - Яворської Ж.М.,
суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,
при секретарі судового засідання - Богуславській О.М.,
за участі відповідача - ОСОБА_1 та її представника Рудяка С.О. ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження у режимі відеоконференції
апеляційну скаргу
представника ОСОБА_1 -
адвоката Рудяка Сергія Олександровича
на рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 11 січня 2021 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Шикерею І.А., повний текст складено 19 січня 2021 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом вселення та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про виселення з квартири без надання іншого житлового приміщення,-
У липні 2020 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом вселення.
Обґрунтовуючи позовні вимоги вказував, що він перебуває з ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі. Від даного шлюбу вони мають неповнолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З 10 липня 2014 року по 17 червня 2020 року він був власником квартири АДРЕСА_1 . 17 червня 2020 року на прохання відповідача, належну йому квартиру він подарував синові. Після дарування квартири, він залишився у ній проживати, перебуває на реєстраційному обліку та сплачує комунальні послуги. Надалі відповідач, ставши по суті власником квартири, вигнала його з дому, змінила вхідні замки, не пускає його, постійно звертається до органів поліції про скоєння відносно неї насильства. Позбавивши його житла, відповідач фактично зробила його безхатченком.
Враховуючи вищевикладене просив усунути перешкоди шляхом його вселення до квартири АДРЕСА_1 та передачі йому ключів від цієї квартири.
У серпні 2020 року відповідачка за первісним позовом - ОСОБА_4 , не погодившись з позовом ОСОБА_3 , подала до суду зустрічну позовну заяву про виселення останнього з квартири без надання іншого житлового приміщення на підставі ст.116 ЖК України.
Обґрунтовуючи зустрічну позовну заяву вказувала, що дійсно перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . Від даного шлюбу вони мають неповнолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
17 червня 2020 року її неповнолітній син отримав від батька ОСОБА_3 у дар квартиру АДРЕСА_1 . У даній квартирі зареєстровані вона, відповідач ОСОБА_3 та їх син ОСОБА_6 .
Вказувала, що сумісне проживання з ОСОБА_3 є нестерпним, так як він веде аморальний спосіб життя, вживає наркотичні засоби, приходить до квартири у нетверезому стані, вчиняє сварки, псує майно, через що вона вимушена була звертатись до поліції та змінити у квартирі замки. Крім того, ОСОБА_3 не приймає участі в утриманні квартири, не сплачує комунальні послуги. В той же час, він має постійне проживання, за адресою: АДРЕСА_2 , а також може проживати по АДРЕСА_3 , де знаходиться квартира його матері.
Посилаючись на те, що ОСОБА_3 систематично порушує правила співжиття, що робить неможливим проживання із ним у спірній квартирі, просила про його виселення з квартири без надання іншого житлового приміщення.
Ухвалою Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 02 жовтня 2020 року зустрічну позовну заяву прийнято до спільного розгляду з первісним позовом.
Рішенням того ж суду від 11 січня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні квартирою - задоволено.
Зобов'язано ОСОБА_4 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_3 квартирою АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_3 до квартири АДРЕСА_1 та передачі ключів від неї.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про виселення з квартири без надання іншого житлового приміщення області та знятті його з реєстрації місця проживання у цій квартирі - відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору, в сумі 840 грн. 80 коп.
Понесені ОСОБА_4 витрати по сплаті судового збору за зустрічним позовом - віднесено за її рахунок.
Рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 08 вересня 2020 року шлюб між сторонами розірвано. ОСОБА_4 відновлено дошлюбне прізвище « ОСОБА_1 ». 17 листопада 2020 року нею отримано паспорт громадянина України на електронному носієві на це прізвище.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала на нього апеляційну скаргу.
Мотивуючи доводи апеляційної скарги вказувала, що таке не відповідає нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, тому просила про його скасування та ухвалення нового рішення, яким її позовні вимоги задовольнити.
Як на порушення судом першої інстанції норм процесуального права зазначала проте, що в рішенні суду першої інстанції міститься посилання на допит судом свідків по справі. В той час, коли свідки в рамках цієї справи, не допитувалися. Крім того, власником квартири є малолітня дитина, а відтак, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення позивача до неї може відбуватися лише на підставі попереднього дозволу органу опіки і піклування. Між тим, судом першої інстанції у задоволені клопотання позивача за зустрічним позовом про залучення в якості третьої особи - органу опіки та піклування Первомайської міської ради відмовлено, незважаючи на те, що рішення по цій справі прямо вливає на права та обов'язки третьої особи.
Суд першої інстанції в порушення норм матеріального права прийшов до хибного висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову, оскільки після розірвання шлюбу з ОСОБА_3 вони спільним побутом не пов'язані, тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч.2 ст.406 ЦК України, яка передбачає припинення сервітуту за рішенням суду на вимогу власника за наявності обставин, які мають істотне значення.
Крім того, зустрічний позов нею пред'явлено з посиланням на ст.ст. 386,391 ЦК України, проте суд не зробив жодного висновку щодо цієї позовної вимоги, та не розглянув її в цій частині, зосередився лише на умовах застосування ст.116 ЖК України.
Більш того, ОСОБА_3 має інше постійне місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , але він добровільно змінити місце реєстрації відмовляється, і таким чином, чинить апелянту перешкоди у здійсненні права власності та користування житлом.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, оскільки таке ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновок суду в частині відмови у задоволені зустрічного позову відповідає фактичним обставинам справи.
У судовому засіданні апеляційної інстанції ОСОБА_1 та її представника Рудяк С.О. апеляційну скаргу підтримали, просили про її задоволення.
Позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_3 про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. На адресу суду направив телефонограму про відкладення розгляду справи у зв'язку зі смерті близької людини. В той же час, будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин суду не надав. Ухвалою суду причини неявки останнього визнано неповажними. Справу розглянуто за його відсутності.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, осіб, які з'явилися у судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, в межах вимог позову та доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій (ч. 5 ст. 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами ч. 1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Рішення суду вказаним положенням закону відповідає в повній мірі.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано на підставі рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 08 вересня 2020 року (а.с.137).
Від вказаного шлюбу вони мають неповнолітню дитину - сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ( а.с.14).
На підставі договору дарування від 10 липня 2014 року ОСОБА_3 належала квартира АДРЕСА_1 , яка складається із 2 кімнат, загальною площею 62.5 кв.м., житловою площею 29.1 кв.м (а.с.6-7,8).
17 червня 2020 року ОСОБА_3 належну йому вищевказану квартиру за нотаріально посвідченим договором подарував неповнолітньому сину - ОСОБА_6 (а.с.9).
Згодом відповідач ОСОБА_1 яка є законним представником малолітнього, діючи в його інтересах як власника квартири, вигнала ОСОБА_3 з квартири, змінила вхідні замки та не пускає його до житла.
Задовольняючи первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходи з того, що ОСОБА_3 вселився у спірну квартиру на законних підставах, тривалий час проживав у ній, квартира є єдиним постійним місцем його проживання, іншого житла у власності він не має, несе витрати на її утримання, отже має тривалий зв'язок із спірною квартирою, як із житлом.
В той же час ОСОБА_1 , позивач за зустрічним позовом, належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 набув право власності або право постійного користування іншим житлом, чи доказів систематичного порушення ним правил співжиття, що робить неможливим проживання із ним у спірній квартирі, суду не надала.
Колегія суддів погоджується з таким висновком виходячи з такого.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно з положеннями ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами ст.3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.
В силу ч.4 ст.9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Припинення сімейних відносин, у тому числі шлюбу, з власником житлового приміщення не позбавляє колишнього члена сім'ї власника права користування займаним приміщенням.
Відповідно до ст.150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі ст.156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст.162 цього Кодексу.
У ст.162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до ч.1 ст. 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб'єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту.
Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як:- пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;
- виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримання, від вчинення подібних дій;
- абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї.
Згідно з ч.ч.1,2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
Європейський суд з прав людини вказує, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (BUDCHENKO v. UKRAINE, № 38677/06, § 40, ЄСПЛ, від 24 квітня 2014 року).
Відповідно до ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Згідно ч.3 ст.16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 ЦК України. Тлумачення частини третьої статті 16 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання частин другої - п'ятої статті 13 ЦК України.
Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
Згідно з ч.1ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Відповідно до ч.2 ст. 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі №6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених ст.50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком. При цьому підлягають врахуванню обставини, визначені ст.116 ЖК УРСР.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц.
Між тим, як установлено судом, позивач за зустрічним позовом, яка є законним представником нового власника спірної квартири-неповнолітнього сина ОСОБА_6 , отримуючи її у дар, була обізнана щодо проживання у ній колишнього чоловіка ОСОБА_3 та його реєстрацію за вказаною адресою. Однак, у договорі дарування жодним чином не було обумовлено питання( порядок та строки) щодо виселення та зняття з реєстрації колишнього власника, який іншого житла не має, що дає підстави вважати, що відповідач за зустрічним позовом має достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є його єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Оскільки судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 фактично на даний час у спірній квартирі не проживає, що підтверджується актом від 21 липня 2020 року, не має можливості потрапити до нього через змінені вхідні замки в дверях, та, враховуючи те, що ОСОБА_1 заперечувала проти задоволення позову ОСОБА_3 , що, у свою чергу, також свідчить про те, що вона чинить останньому перешкоди у користуванні квартирою, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення.
У ст.157 ЖК УРСР членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч.1 ст.116 ЖК УРСР.
Відповідно до ч.1 ст.116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого житлового приміщення.
Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз'яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі ст.116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.
З урахуванням викладеного, для застосування норми ст.116 ЖК УРСР необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.
Під систематичністю необхідно розуміти вчинення двох і більше таких правопорушень. При цьому необхідно, щоб до винної особи попередньо були застосовані міри попередження.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 на законних підставах з 10 липня 2014 року вселився, а з 18 листопада 2016 року зареєструвався та проживав у спірній квартирі, оскільки був її власником, а з 17 червня 2020 року проживає як член сім'ї власника ОСОБА_6 .
Зважаючи на предмет спору та встановлені обставини у справі, суд першої інстанції правильно застосував положення ст.116 ЖК УРСР, які регулюють спірні правовідносини користування житловим приміщенням члена сім'ї власника житла та дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову.
З огляду на наведене, доводи апеляційної скарги про необхідність застосування до спірних правовідносин положень ст.ст. 386,391 ЦК України та захисту права ОСОБА_6 шляхом усунення перешкод у користуванні його майном як власника будинку, підлягають відхиленню.
Доказів вчинення ОСОБА_3 правопорушень чи інших протиправних дій (порушення правил співжиття), які унеможливлюють проживання позивачки разом з ним у спірній квартирі, а також застосування заходів впливу, які не дали позитивного результату, ОСОБА_1 не надала.
Надані ОСОБА_1 до матеріалів справи талони-повідомлення про прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію за 15,16 ,18, 21, 26 та 31 липня 2020 року не можуть бути взяті до уваги, оскільки вимога про виселення з підстав, передбачених ст.116 ЖК України, може бути заявлена лише у разі, коли після застосування заходів впливу до винної в порушенні правил громадського співжиття особи її поведінка не змінилася і вона вчинила нові неправомірні дії, несумісні з установленими правилами соціального співіснування. Між тим, позивачка не надала жодних доказів про те, що такі заходи до ОСОБА_3 застосовувалися, але не дали позитивних результатів.
Надана до суду ОСОБА_1 довідка про проведення ОСОБА_3 «хімічного захисту» від алкогольнї залежності, яка датована травнем 2017 року, не свідченням зловживання ОСОБА_3 спиртними напоями на час виникнення спору ( а.с.54).
Аргументи апеляційної скарги про наявність у ОСОБА_3 іншого житла колегія судів відхиляє, оскільки зазначене апелянтом нерухоме майно не є його власністю. Так відповідно інформації з Державного реєстру нерухомого майна житлови будинок за адресою: АДРЕСА_2 належить ОСОБА_8 , а за адресою - АДРЕСА_3 - ОСОБА_9 .
Доводи апеляційної скарги про безпідставне посилання у рішенні суду на показання свідків, які фактично не були допитані є недоречними та спростовуються матеріалами справи, з яких вбачається, що у судовому засіданні 23 жовтня 2020 року за відсутності сторони відповідача судом було допитано ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 ( а.с.75-76,77-78).
Посилання в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки не було залучено в якості третьої особи органи опіки та піклування Первомайської міської ради, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки участь вказаного органу при вирішенні цього спору не є обов'язковою в розумінні вимог ч.4 ст.19 СК України.
Інші доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.
Рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до норм матеріального права із додержанням норм процесуального права і підстав для його скасування у межах доводів апеляційної скарги немає.
Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381,382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Рудяка Сергія Олександровича залишити без задоволення, а рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 11 січня 2021 року без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий Ж.М. Яворська
Судді Т.М. Базовкіна
Л.М. Царюк
Повний текст постанови складено 19 березня 2021 року.