Справа № 343/1784/20
Провадження № 22-ц/4808/183/21
Головуючий у 1 інстанції Тураш В. А.
Суддя-доповідач Горейко
16 березня 2021 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі:
головуючої Горейко М.Д.
суддів: Василишин Л.В., Максюти І.О.
секретаря Єлісевич О.М.
з участю представника апелянта ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Долинського районного суду Івано-Франківської області, постановлену у складі судді Тураша В.А. 12 листопада 2020 року в м. Долина, у справі за скаргою ОСОБА_2 , суб'єкт оскарження - Долинський районний відділ державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), заінтересована особа - ОСОБА_3 , на постанову про накладення штрафу від 03 вересня 2018 року у ВП №54297042,
У вересні 2020 року ОСОБА_2 звернувся в суд з вищенаведеною скаргою, яку мотивував тим, що 16 вересня 2020 року в приміщенні суб'єкта оскарження він отримав комплект процесуальних виконавчих документів з супровідним листом, в тому числі копію постанови від 03 вересня 2018 року про накладення на нього штрафу за невиконання рішення суду, винесену у ВП №54297042. З даною постановою він не погоджується, вважає, що таким рішенням та діями державного виконавця порушено його права та свободи, а сама постанова не має ознак законності ні по процедурі її винесення, ні по змісту.
Скаржник зазначив, що строк обчислення заборгованості зі сплати аліментів для застосування штрафу обчислюється з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, а оскільки довідки про стан заборгованості на момент винесення спірної постанови та на момент відкриття виконавчого провадження немає, то перевірити правильність визначення заборгованості та періоду її утворення неможливо. На його заяву від 21 вересня 2020 року з вимогою надати документи відповіді немає, тому у нього є сумніви, що визначення заборгованості зі сплати аліментів обґрунтовані бодай якими належними та допустимими доказами. Крім того, сума заборгованості є сумнівною ще й враховуючи обставину, яка зазначена в заяві його матері ОСОБА_4 від 21 січня 2020 року.
Оскаржувану постанову не було направлено на адресу реєстрації його місця проживання рекомендованим поштовим відправленням наступного дня після її винесення, чим його було позбавлено процесуального права на своєчасне оскарження даної постанови, що потягло вкрай негативні для нього наслідки.
Також, оскаржувана постанова не відповідає вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження», а тому не є таким виконавчим документом. Натомість вона має статус процесуального документа виконавця, оформленого в рамках ВП №54297042, у зв'язку з чим належною підсудністю для оскарження дій державного виконавця щодо винесення такої постанови є суд, який розглянув справу як суд першої інстанції, а не адміністративний суд.
Посилаючись на наведене, ОСОБА_2 просив: визнати протиправною та скасувати вищевказану постанову про накладення штрафу від 03 вересня 2018 року, як таку, що винесена з грубим порушенням встановленого законом порядку; визнати протиправними дії суб'єкта оскарження в особі головного державного виконавця Долинського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області Дацьо Г.І., що проявилися у винесенні постанови про накладення штрафу від 03 вересня 2018 року без зазначення повного найменування та ідентифікаційного коду стягувача, резолютивної частини рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень, дати набрання рішенням законної сили, строку пред'явлення рішення до виконання; визнати протиправною бездіяльність суб'єкта оскарження в особі головного державного виконавця Долинського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області Дацьо Г.І., що проявилася у не доведенні до його відома як сторони виконавчого провадження оскарженої постанови шляхом її надсилання на адресу реєстрації його місця проживання рекомендованим поштовим відправленням; зобов'язати суб'єкт оскарження усунути порушення (поновити порушене право заявника).
Ухвалою Долинського районного суду від 12 листопада 2020 року провадження у справі за скаргою ОСОБА_2 , суб'єкт оскарження - Долинський районний відділ державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), заінтересована особа - ОСОБА_3 , на постанову про накладення штрафу від 03 вересня 2018 року у ВП №54297042 закрито.
Ухвала мотивована тим, що дії державного виконавця з приводу накладення на боржника штрафу мають оскаржуватися в порядку адміністративного судочинства шляхом подачі скарги до відповідного адміністравного суду, а тому дана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства Долинським районним судом Івано-Франківської області.
Не погодившись з ухвалою суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм матеріального і процесуального права.
Зокрема вказує, що суд першої інстанції не дав належної правової оцінки позиції сторін та помилково дійшов висновку про закриття провадження у справі. Судом не враховано, що хоч оскаржувана постанова і має назву «Постанова про накладення штрафу», проте статусу виконавчого документу вона не набула в силу відсутності у ній відповідних реквізитів, визначених Законом України «Про виконавче провадження». Таким чином, він вірно звернувся зі скаргою на постанову про накладення штрафу від 03 вересня 2018 року до відповідного суду, який видав виконавчий документ, в порядку, передбаченому частиною 1 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» та статтею 447 ЦПУ України, а тому підстави для закриття провадження у справі відсутні.
На думку апелянта, суд неправильно застосував положення пункту 1 частини 1 статті 255 та частини 4 статті 263 ЦПК України та не застосував норми, які підлягали застосуванню, а саме статті 1, 3, 6, 8, 19, 21, 22, 41, 60, 64, 68, 129 Конституції України, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 3, 74 Закону України «Про виконавче провадження» та не дотримався вимог ЦПК України щодо справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільної справи, керування судом при розгляді справи принципом верховенства права, розгляду справи відповідно до Конституції України та законів України, застосування судом інших правових актів, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
З наведених підстав апелянт просить оскаржувану ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В засіданні апеляційного суду представник апелянта підтримав доводи апеляційної скарги з мотивів, наведених в ній.
Інші учасники справи не з'явилися в судове засідання, про час та день розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку. Причину неявки суду не повідомили.
З урахуванням положень частини 2 статті 372 ЦПК України колегія суддів ухвалила про розгляд справи за їх відсутності.
Заслухавши доповідача, пояснення представника апелянта, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з наступних підстав.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що на примусовому виконанні в Долинському районному відділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, правонаступником якого є Долинський районний відділ державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), перебувало виконавче провадження №5429704 з виконання виконавчого листа №2-1263/2005, виданого Долинським районним судом 13 жовтня 2005 року, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 аліментів.
03 вересня 2018 року головним державним виконавцем Дацьо Г.І. у вказаному виконавчому провадженні винесено постанову про накладення штрафу на боржника ОСОБА_2 за невиконання рішення суду в розмірі 50% від суми заборгованості, що становить 35 130,57 грн.
Вважаючи дану постанову та дії головного державного виконавця Дацьо Г.І. щодо її винесення протиправними, ОСОБА_2 оскаржив їх в порядку частини 1 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» та статті 447 ЦПК України.
Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною 1 статті 19 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Висловлювання «судом, встановленим законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно зі статтею 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Частиною 1 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Відповідно до пункту 1 частини 2, частини 3 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною 1 статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» порядок стягнення аліментів визначається законом.
Частиною 4 зазначеної статті встановлено, що виконавець зобов'язаний обчислювати розмір заборгованості із сплати аліментів щомісяця, а також проводити індексацію розміру аліментів відповідно до частини першої цієї статті. Виконавець зобов'язаний повідомити про розрахунок заборгованості стягувачу і боржнику у разі: 1) надходження виконавчого документа на виконання від стягувача; 2) подання заяви стягувачем або боржником; 3) надіслання постанови на підприємство, в установу, організацію, до фізичної особи - підприємця, фізичної особи, які виплачують боржнику відповідно заробітну плату, пенсію, стипендію чи інші доходи; 4) надіслання виконавчого документа за належністю до іншого органу державної виконавчої служби; 5) закінчення виконавчого провадження.
Відповідно до абзаців 3, 5 частини 14 статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 50 відсотків суми заборгованості зі сплати аліментів. Суми штрафів, передбачених цією частиною, стягуються з боржника у порядку, передбаченому цим Законом, і перераховуються стягувачу.
Згідно з частиною 2 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Отже, імперативною нормою - частиною 2 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.
Аналогічний правовий висновок викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі №921/16/14-г/15 (провадження №12-93гс18) та у справі №127/9870/16-ц (провадження №14-166цс18), від 28 листопада 2018 року у справі №2-01575/11 (провадження №14-425цс18), від 13 березня 2019 року у справі №545/2246/15-ц (провадження №14-639цс18), від 19 травня 2020 року у справі №754/2223/15-ц (провадження №14-568цс19).
В пункті 33 постанови від 19 травня 2020 року у справі №754/2223/15-ц (провадження №14-568цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що у зазначених постановах Велика Палата Верховного Суду зазначила, що критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законодавством умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в Законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Така пряма вказівка, зокрема, міститься у частині другій статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, яка набула чинності 05 жовтня 2016 року, та відповідно до якої внесені зміни в ЦПК України. Ця редакція нормативного документа підлягає застосуванню у справі відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України.
З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що дії головного державного виконавця Долинського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, правонаступником якого є Долинський районний відділ державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), щодо винесення постанови про накладення штрафу та сама постанова, мають оскаржуватися в порядку адміністративного судочинства шляхом подачі скарги до відповідного адміністративного суду, а саме Івано-Франківського окружного адміністративного суду.
Відтак, правильним є висновок суду першої інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України.
Доводи апеляційної скарги правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права та не містять підстав для зміни чи скасування судового рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381 - 384, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а ухвалу Долинського районного суду Івано-Франківської області від 12 листопада 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Головуюча М.Д. Горейко
Судді: Л. В. Василишин
І.О. Максюта
Повний текст постанови складено 19 березня 2021 року