П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
17 березня 2021 р.м.ОдесаСправа № 400/1926/20
Головуючий І інстанції Лебедєва Г.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Косцової І.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одесі апеляційну скаргу Миколаївського міського голови на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року (м.Миколаїв, дата складання повного тексту рішення - 30.11.2020р.) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Миколаївської міської ради про визнання протиправним і нечинним рішення,-
20.05.2020 року ОСОБА_2 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до виконкому Миколаївської міської ради, в якому, з урахуванням заяви про збільшення вимог, просив суд:
- визнати протиправним і нечинним рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20.03.2020 року №273 «Про організацію перевезень громадським транспортом у м.Миколаєві в умовах карантину для пільгових категорій»;
- стягнути з Виконавчого комітету Миколаївської міської ради моральне відшкодування в розмірі 500 грн.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він є непрацюючим пенсіонером та інвалідом 2 групи, т.б. має право на пільги, встановлені законодавством України для пенсіонерів, зокрема, і на безкоштовний проїзд у міському транспорті. Однак відповідач своїм спірним рішенням №273 скасував передбачене законом пільгове перевезення пасажирів громадським транспортом на час дії карантину, чим фактично позбавив його права на такий пільговий проїзд в міському транспорті та погіршив його матеріальне становище, так як він був вимушений витрачати власні кошти на такий проїзд.
21.09.2020 року до окружного суду від представника Виконавчого комітету Миколаївської міськради надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі та, послався на те, що спірне рішення було прийнято у зв'язку з карантином, встановленим Постановою КМУ «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» №211 від 11.03.2020р., відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», як адміністративний захід, спрямований на запобігання захворюваності населення. Крім того, представник відповідача стверджує, що оскаржуване рішення приймалося виключно з урахуванням епідемічної ситуації, із забезпеченням балансу приватного та публічного інтересу, і було спрямоване на недопущення розповсюдження коронавірусної інфекції на території міста Миколаєва. Певне ж обмеження у вигляді тимчасового скасування на період карантину «пільгового» проїзду всіх категорій м.Миколаєва в і у певні часи (т.б. з 05:30 до 10:00 та з 16:00 до 19:00, у так звані «часи пік») було прийнято аби мотивувати людей похилого віку, які є найбільш уразливою до гострої респіраторної хвороби COVID-19 категорією населення, перебувати вдома на час карантину та одночасно організувати підвезення на робочі місця людей, які забезпечують життєдіяльність міста. До того ж, відповідач звертає увагу й на тому, що в подальшому, т.б. 29.05.2020р., у зв'язку із послабленням протиепідемічних заходів, враховуючи прийняття Постанови КМУ від 20.05.2020р. №392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», виконкомом прийнято рішення №433, яким оскаржуване рішення від 20.03.2020р. №273 було визнано таким, що втратило чинність та свою юридичну силу.
Ухвалою судді Миколаївського окружного адміністративного суду від 25.05.2020р. у даній справі відкрито провадження.
Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.11.2020 року у задоволенні клопотання Виконавчого комітету Миколаївської міської ради про закриття провадження у справі - відмовлено.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року адміністративний позов ОСОБА_3 - задоволено частково. Визнано протиправним рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20.03.2020р. №273 «Про організацію перевезень громадським транспортом у м. Миколаєві в умовах карантину для пільгових категорій». В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду 1-ї інстанції, міський голова 29.01.2021 року подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення порушено норми матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.11.2020 року та закрити провадження у справі на підставі ч.8 ст.238 КАС України.
Позивач ОСОБА_2 вказане рішення суду 1-ї інстанції в апеляційному порядку не оскаржив.
22.02.2021 року матеріали даної справи, разом з вказаною вище апеляційною скаргою, надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 26.02.2021р. відрито апеляційне провадження по даній справі та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
Згідно приписів п.п.1,2 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю та/або неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність належних підстав для її задоволення.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
Позивач ОСОБА_2 є непрацюючим пенсіонером та інвалідом 2 групи, т.б. має право на пільги, встановлені законодавством України для пенсіонерів, зокрема, і на безкоштовний проїзд у міському транспорті.
20.03.2020 року Виконавчий комітет Миколаївської міської ради прийняв рішення №273 «Про організацію перевезень громадським транспортом у м. Миколаєві в умовах карантину для пільгових категорій», пунктом 1 якого встановив з 25.03.2020 року на період карантину скасування «пільгового» проїзду всіх категорій мешканців міста Миколаєва з 05:30 до 10:00 та з 16:00 до 19:00.
В подальшому, т.б. 29.05.2020р., рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міськради №433, вказане вище рішення виконкому №273 від 20.03.2020р. було визнано таким, що втратило чинність.
Не погоджуючись ще з чинним на той час рішенням виконкому №273 від 20.03.2020р., позивач 20.05.2020р. звернувся до суду із даним позовом.
Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з часткової обґрунтованості позовних вимог та відповідно, з неправомірності спірного рішення відповідача.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи, в цілому погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх обґрунтованими та заснованими на законі, з огляду на наступне.
Право громадян на «пільговий» проїзд громадським транспортом передбачено чинним законодавством України, зокрема, Законами України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про охорону дитинства», а також Постановами Кабінету Міністрів України «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» від 17.05.1993р. №354, «Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування» від 05.04.1994р. №226.
Як слідує зі змісту положень ст.38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991р. №875-XII, особи з інвалідністю I та II групи, діти з інвалідністю та особи, які супроводжують осіб з інвалідністю I групи або дітей з інвалідністю (не більше однієї особи, яка супроводжує особу з інвалідністю I групи або дитину з інвалідністю), мають право на безоплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім таксі) за наявності посвідчення чи довідки, зазначених у цьому Законі, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який видається на безоплатній основі.
Право ж «пенсіонерів за віком» на безоплатний проїзд у пасажирському міському транспорті за наявності пенсійного посвідчення передбачено Постановою КМУ «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» від 17.05.1993р. №354.
Так, як встановлено судами обох інстанцій з матеріалів справи та вже зазначалося вище, позивач ОСОБА_2 є непрацюючим пенсіонером та інвалідом 2 групи (посвідчення НОМЕР_1 від 01.10.2013р.), т.б. має право на пільги, встановлені вказаним вище законодавством України для пенсіонерів та інвалідів, зокрема, в т.ч. і на безкоштовний проїзд у міському транспорті.
Як свідчать матеріали справи та вказувалося вище, 20.03.2020 року Виконавчий комітет Миколаївської міської ради прийняв рішення №273 «Про організацію перевезень громадським транспортом у м. Миколаєві в умовах карантину для пільгових категорій», пунктом 1 якого встановив з 25.03.2020 року на період карантину скасування «пільгового» проїзду всіх категорій мешканців міста Миколаєва з 05:30 до 10:00 та з 16:00 до 19:00.
З урахуванням викладеного, оскільки позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для інвалідів (пенсіонерів) щодо безоплатного проїзду усіма видами міського пасажирського транспорту, судова колегія доходить до аналогічного, що і суд 1-ї інстанції, висновку про те, що на нього (т.б. на позивача) поширюється дія оскаржуваного рішення виконкому Миколаївської міськради від 20.03.2020р. №273, а тому, він, в силу приписів ч.2 ст.264 КАС України, має право оскаржити вказаний нормативно - правовий акт до суду.
Перевіряючи законність і обгрунтованість оскаржуваного нормативного-правового акту, судова колегія дійшла наступних висновків.
Частиною 2 ст.19 Конституції України чітко визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.
Правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб визначає Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000р. №1645-III (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин).
Так, положеннями ст.1 вказаного Закону №1645-III визначено, що «карантин» - це: - адміністративні та медико-санітарні заходи, що застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб; обмежувальні протиепідемічні заходи - медико-санітарні та адміністративні заходи, що здійснюються в межах осередку інфекційної хвороби з метою запобігання її поширенню; протиепідемічні заходи - комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.
А відповідно до вимог ст.5 цього ж Закону України, органи місцевого самоврядування у сфері захисту населення від інфекційних хвороб забезпечують проведення профілактичних і протиепідемічних заходів на територіях населених пунктів, у місцях масового відпочинку населення та рекреаційних зонах, а також робіт по ліквідації епідемій та спалахів інфекційних хвороб і вирішують питання фінансового та матеріально-технічного забезпечення цих заходів і робіт; здійснюють комплексні заходи, спрямовані на ліквідацію епідемій, спалахів інфекційних хвороб та їх наслідків.
Як передбачено статтею 10 даного Закону, основними принципами профілактики інфекційних хвороб є: визнання захисту населення від інфекційних хвороб одним із пріоритетних напрямів діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; дотримання підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та громадянами санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм при здійсненні будь-яких видів діяльності; комплексність проведення профілактичних, протиепідемічних, соціальних і освітніх заходів, обов'язковість їх фінансування; безоплатність надання медичної допомоги особам, хворим на інфекційні хвороби, у державних і комунальних закладах охорони здоров'я та в державних наукових установах; соціальний захист осіб, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями; державна підтримка відповідних наукових розробок і вітчизняних виробників медичних імунобіологічних препаратів, лікарських і дезінфекційних засобів та виробів медичного призначення, що застосовуються для профілактики, діагностики та лікування інфекційних хвороб.
При цьому, слід звернути увагу на те, що положеннями ст.29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України. Організація та контроль за дотриманням встановленого на території карантину правового режиму, своєчасним і повним проведенням профілактичних і протиепідемічних заходів покладаються на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Як загально відомо, 11.03.2020р. Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», якою, відповідно до ст.29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», з метою запобігання поширенню на території України «коронавірусу COVID-19» та з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020р. з 12 березня до 03 квітня 2020 року на всій території України установлено «карантин».
Далі, Постановою КМУ від 16.03.2020р. №215 було внесено зміни до Постанови КМУ від 11.03.2020р. №211, а саме заборонено, зокрема: 4) з 12 год. 00 хв. 18 березня 2020 р. до 03 квітня 2020р.: регулярні та нерегулярні перевезення пасажирів автомобільним транспортом у приміському, міжміському внутрішньо-обласному і міжобласному сполученні (крім перевезення легковими автомобілями); перевезення понад 10 пасажирів одночасно в одному транспортному засобі у міському електричному (трамвай, тролейбус) та автомобільному транспорті, що здійснює регулярні пасажирські перевезення на міських маршрутах у звичайному режимі руху; перевезення понад 10 пасажирів одночасно в автобусах, які виконують регулярні пасажирські перевезення на міських автобусних маршрутах в режимі маршрутного таксі; заїзд на територію автостанцій автобусів, які здійснюють перевезення пасажирів у приміському, міжміському внутрішньо-обласному і міжобласному сполученні, та реалізацію власниками автостанцій квитків автомобільним перевізникам, які виконують такі перевезення.
В подальшому, Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.03.2020р. №338-р «Про переведення єдиної державної системи цивільного захисту у режим надзвичайної ситуації», з урахуванням поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої «коронавірусом SARS-CoV-2», висновків ВООЗ щодо визнання розповсюдження COVID-19 у країнах світу «пандемією», з метою ліквідації наслідків медико-біологічної надзвичайної ситуації природного характеру державного рівня, забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та відповідно до ст.14 та ч.2 ст.78 Кодексу цивільного захисту України установлено для єдиної державної системи цивільного захисту на всій території України «режим надзвичайної ситуації» до 31 жовтня 2020 року.
З системного аналізу наведених норм слідує, що до повноважень Кабінету Міністрів України віднесено встановлення «карантину» на території держави, а до повноважень органів місцевого самоврядування відноситься вжиття комплексу профілактичних і протиепідемічних заходів, у т.ч. адміністративного характеру, спрямованих для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб.
При цьому, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, зазначає, що Закон України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001р. №2344-III не врегульовує роботу громадського автомобільного транспорту в умовах введеного «карантину», зокрема, щодо можливості та необхідності проведення протиепідемічних та санітарно-профілактичних заходів, нормативів наповнюваності транспортних засобів, вимоги до водіїв та пасажирів щодо забезпечення засобами індивідуального захисту, тощо.
Усі зазначені вище вимоги визначаються окремими нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, рекомендаціями Головного санітарного лікаря України тощо.
Так, відповідно до приписів ст.30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997р. №280/97-ВР, до відання виконавчих органів міських рад належить: управління об'єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв'язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населенню; затвердження маршрутів і графіків руху, правил користування міським пасажирським транспортом незалежно від форм власності, узгодження цих питань стосовно транзитного пасажирського транспорту у випадках, передбачених законодавством; залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій, що не належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, до участі в обслуговуванні населення засобами транспорту і зв'язку.
Повноваження ж місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування саме в умовах «карантину» визначено ст.30 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
Так, зі змісту норм ст.30 вказаного Закону видно, що на територіях, де встановлено «карантин», місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування надається право: залучати підприємства, установи, організації незалежно від форм власності до виконання заходів з локалізації та ліквідації епідемії чи спалаху інфекційної хвороби; залучати для тимчасового використання транспортні засоби, будівлі, споруди, обладнання, інше майно підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, необхідне для здійснення профілактичних і протиепідемічних заходів, із наступним повним відшкодуванням у встановленому законом порядку його вартості або витрат, пов'язаних з його використанням; установлювати особливий режим в'їзду, виїзду на території карантину та окремих адміністративно-територіальних одиниць громадян і транспортних засобів, а у разі необхідності - проводити санітарний огляд речей, багажу, транспортних засобів та вантажів; запроваджувати більш жорсткі, ніж встановлені нормативно-правовими актами, вимоги щодо якості, умов виробництва, виготовлення та реалізації продуктів харчування, режиму обробки та якості питної води; установлювати особливий порядок проведення профілактичних і протиепідемічних, у тому числі дезінфекційних, та інших заходів; створювати на в'їздах, виїздах на території карантину та окремих адміністративно-територіальних одиниць, що знаходяться на території карантину, контрольно-пропускні пункти, залучати в установленому порядку для роботи в цих пунктах військовослужбовців, працівників, матеріально-технічні та транспортні засоби підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, частин та підрозділів центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку.
Отже, відповідними нормами права дійсно передбачена можливість місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування запровадження на відповідних територіях чи об'єктах особливих умов пересування і перевезення, проте не надано повноважень на скасування визначених чинним законодавством пільг.
В Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст.1); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ч.2 ст.3).
В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч.ч.1,2 ст.8).
Відповідно до положень розділу II Конституції України, зокрема: кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч.1 ст.33); кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (ч.1,2 ст.43); громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ч.1 ст.46).
Крім того, ст.64 Конституції України також чітко визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст.ст.24,25,27-29,40,47,51,52,55-63 Конституції України.
Як вже зазначалося вище, право громадян на «пільговий проїзд» громадським транспортом передбачено чинним законодавством України, зокрема, Законами України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про охорону дитинства», а також Постановами Кабінету Міністрів України «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» від 17.05.1993р. №354, «Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування» від 05.04.1994р. №226.
Так, як визначено ст.38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», особи з інвалідністю I та II групи, діти з інвалідністю та особи, які супроводжують осіб з інвалідністю I групи або дітей з інвалідністю (не більше однієї особи, яка супроводжує особу з інвалідністю I групи або дитину з інвалідністю), мають право на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім таксі) за наявності посвідчення чи довідки, зазначених у цьому Законі, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який видається на безоплатній основі.
При цьому, слід зауважити, що будь-яке звуження змісту та обсягу права осіб з інвалідністю на пільговий проїзд транспортом не передбачено та не допускається.
У відповідності до правової позиції Конституційного Суду України, висловленої в абз.2,3 п.5 мотивувальної частини рішення КСУ від 18.12.2018р. №12-р/2018, встановлення пільг ветеранам війни, особам, на яких поширюється чинність Закону №3551, є одним із засобів реалізації державою конституційного обов'язку щодо забезпечення соціального захисту осіб, які захищали Батьківщину, її суверенітет і територіальну цілісність, та членів їхніх сімей. Держава не може в односторонньому порядку відмовитися від зобов'язання щодо соціального захисту осіб, які вже виконали свій обов'язок перед державою щодо захисту її суверенітету і територіальної цілісності. Невиконання державою соціальних зобов'язань щодо ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону №3551, підриває довіру до держави.
При цьому, Конституційний Суд України у даному рішенні підкреслив, що соціальний захист ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону №3551, спрямований на забезпечення їм достатнього життєвого рівня. Обмеження або скасування пільг для ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону №3551, без рівноцінної їх заміни чи компенсації є порушенням зобов'язань держави щодо соціального захисту осіб, які захищали Вітчизну, та членів їхніх сімей. У разі зміни правового регулювання набуті вказаними особами пільги чи інші гарантії соціального захисту повинні бути збережені із забезпеченням можливості їх реалізації. Обмеження або скасування таких пільг, інших гарантій соціального захисту можливе лише у разі запровадження рівноцінних або більш сприятливих умов соціального захисту.
Як встановлено апеляційним судом, оспорюване в межах даної справи рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради №273, зокрема, стосувалося обсягу прав осіб пільгових категорій на безкоштовний проїзд в міському пасажирському транспорті загального користування на території м. Миколаїв.
Отже, враховуючи вищевикладені обставини та норми чинного законодавства, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, приходить до висновку про те, що оскільки спірним рішенням виконкому фактично було тимчасово скасовано у певні часи доби «пільговий проїзд» як такий, то фактично цим рішенням суттєво звужено зміст та обсяг передбачених Законом прав осіб пільгових категорій на безкоштовний проїзд, зокрема, і права позивача, як особи-інваліда, що має право на пільги, встановлені законодавством України.
Таким чином, на підставі вищевикладеного, судова колегія вважає, що суд 1-ї інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірне рішення відповідача фактично не відповідає вимогам Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» та Постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993р. №354 та суперечить гарантіям, змісту і спрямованості діяльності держави, визначеним у Конституції України.
Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов'язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.
Окрім того, судова колегія також вважає за необхідне звернути увагу й на той факт, що Постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020р. №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» не містить будь-яких положень, які регулюють порядок перевезення осіб пільгових категорій в міському пасажирському транспорті загального користування.
Надаючи оцінку спірному рішенню за критерієм обґрунтованості суд 2-ї інстанції зазначає й про те, що цими «пільгами» користувалися (користуються) не тільки пенсіонери чи інваліди, а й ті громадяни, які продовжували (продовжують) працювати в умовах «карантину» та добираються до роботи на громадському транспорті, а тому мета спірного рішення фактично не відповідає Постанові КМУ від 11.03.2020р. №211, на яку посилався в обґрунтування своїх заперечень відповідач.
Вирішуючи даний спір по суті та надаючи оцінку спірним правовідносинам, судова колегія, відповідно до приписів ст.6 КАС України, керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. При цьому, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
При цьому, суд зазначає, що принцип «пропорційності» є складовою принципу верховенства права. Сам же принцип пропорційності має також 3 (три) підпринципи: 1) адекватність (міра адекватна для досягнення завчасно встановленої цілі, якщо бажаний результат може бути досягнуто тільки за умови звертання до цієї міри); 2) необхідність (міра є законною з найменш можливими обмеженнями при умові досягнення легітимної цілі); 3) пропорційність як сувора вимога (серйозність втручання та серйозність причин, які виправдовують це втручання, повинні бути пропорційними одна до іншої).
Як зазначив Європейський суд з прав людини в рішенні «Handyside v. the United Kingdom» від 07.12.1976р., кожна "спеціальна процедура", "умова", "обмеження" чи "покарання", які покладені, «повинні бути пропорційні легітимній меті», що переслідується.
Таким чином, з огляду на встановлені судами обох інстанцій обставини, судова колегія вважає, що приймаючи рішення щодо часткового скасування «пільгового» проїзду, відповідачем не було дотримано принципу пропорційності, т.б. балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів громадян та цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
На підставі вищевикладених обставин, судова колегія, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, вважає, що окружний суд дійшов цілком обґрунтованого висновку про протиправність рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20.03.2020р. №273 «Про організацію перевезень громадським транспортом у м. Миколаєві в умовах карантину для пільгових категорій» (яке фактично діяло з 20.03.2020р. по 28.05.2020р. та звужувало в цей період права позивача) в частині скасування у певні часи доби передбаченого Законом «пільгового» перевезення пасажирів громадським транспортом на час дії «карантину».
Стосовно ж іншої позовної вимоги ОСОБА_4 щодо визнання цього спірного рішення відповідача №273 від 20.03.2020р. ще й «нечинним», у задоволенні якої суд 1-ї інстанції відмовив, то судова колегія цілком погоджується з таким висновком окружного суду та, в свою чергу, теж вважає, цю п/вимогу на даний час безпідставною та зайвою, оскільки як свідчать матеріали справи, оскаржуване рішення №273 від 20.03.2020р. ще 29.05.2020р. (т.б. через 9 днів після подачі даного позову та через 4 дні після відкриття провадження у даній справі) рішенням виконкому №433 було визнано таким, що втратило чинність (т.б. фактично скасовано) і відповідно, з 29.05.2020р. по цей час вже не діє.
Що ж стосується інших заявлених позивачем позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди у сумі 500 грн., то судова колегія з цього приводу зазначає наступне.
Так, дійсно, статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Під «моральною шкодою» слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Як визначено ч.2 ст.23 ЦК України, моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Разом з тим, як правильно зазначив суд 1-ї інстанції в своєму оскаржуваному рішенні, позивачем у позовній заяві не наведено точного розрахунку та жодного обґрунтування зазначеної ним суми моральної шкоди, не зазначено, в чому саме виразилися його моральні страждання, які він нібито зазнав внаслідок цього протиправного рішення відповідача, а також не надано будь-яких доказів (зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо), які б беззаперечно підтверджували цей факт.
Аналогічні висновки з цього спірного питання містяться і в постанові Верховного Суду від 25.04.2019р. у справі №818/1429/17.
Отже, приймаючи до уваги вищевикладені обставини, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, приходить до висновку про те, що оскільки позивачем не було наведено обґрунтованого розрахунку суми моральної шкоди, не надано належних та допустимих доказів на її підтвердження та на підтвердження самого факту перенесення ним моральних страждань, то відповідно, відсутні будь-які законі підстави для задоволення позову в цій частині.
До того ж, ще суд вказує і на те, що відповідно до приписів ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
А відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, відповідно до ст.316 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу відповідача без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.195,308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Миколаївського міського голови О.Сєнкевича - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено 17.03.2021р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: І.П. Косцова
В.О. Скрипченко