П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
17 березня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/577/20
Головуючий в 1 інстанції: Бутенко А.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,
суддів Косцової І.П. та Осіпова Ю.В.,
за участю секретаря судового засідання Цандура М.Р.,
позивачки ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2020 року (суддя Бутенко А.В., м. Одеса, повний текст рішення складений 04.12.2020) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції в Одеській області, Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), посадових осіб Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди,-
27 січня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до адміністративного суду з позовом до ГТУЮ в Одеській області, Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), посадових осіб ПМУЮ Переверзової К.В. та ОСОБА_3 , в якому, з урахуванням уточнень, просила:
- визнати протиправним та скасувати наказ ГТУЮ від 23.12.2019 № 1799-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу судової роботи та міжнародного співробітництва ГТУЮ;
- зобов'язати ПМУЮ нарахувати та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 24 грудня 2019 року по дату прийняття судового рішення про поновлення на роботі;
- визнати протиправними дії ГТУЮ щодо звільнення ОСОБА_1 із займаної посади;
- визнати протиправними дії посадових осіб - ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , в наслідок яких відбулося звільнення ОСОБА_1 , у разі необхідності, постановити окрему ухвалу відповідно до положень статті 249 КАС України;
- визнати протиправною бездіяльність ГТУЮ щодо затримки виплати належних ОСОБА_1 сум та видачі трудової книжки;
- зобов'язати ПМУЮ виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати належних сум та затримки видачі трудової книжки по день фактичного розрахунку, що за попереднім розрахунком станом на 25 лютого 2020 року складає 69552 грн.;
- визнати протиправною бездіяльність ГТУЮ щодо відшкодування понесених ОСОБА_1 витрат на службове відрядження у сумі 832 грн. та виплати інших нарахувань, передбачених при направленні державного службовця у службове відрядження, зокрема - добових витрат у сумі 60 грн.;
- зобов'язати ПМУЮ відшкодувати понесені ОСОБА_1 витрати на службове відрядження у сумі 832 грн. та виплатити інші нарахування, передбачені при направленні державного службовця у службове відрядження, зокрема - добові витрати у сумі 60 грн.;
- зобов'язати ПМУЮ виплатити судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом цієї справи (розрахунок буде надано до розгляду справи по суті);
- стягнути з ПМУЮ моральну шкоду у розмірі 25000,00 грн.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволений частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ ГТУЮ в Одеській області від 23.12.2019 № 1799-к «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу судової роботи та міжнародного співробітництва ГТУЮ в Одеській області з 26 грудня 2019 року.
З ГТУЮ в Одеській області на користь позивачки стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26 грудня 2019 року по 24 листопада 2020 року у сумі 154698,66 грн.
Визнано протиправною бездіяльність ГТУЮ в Одеський області щодо відшкодування понесених ОСОБА_1 витрат на службове відрядження у сумі 832 грн. та 60 грн. добових витрат.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
На користь позивачки за рахунок бюджетних асигнувань ГТУЮ в Одеській області стягнуто судовий збір у розмірі 420,40 грн.
Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Не погоджуючись з вищезазначеним судовим рішенням в частині задоволення позовних вимог ГТУЮ в Одеський області подало апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, а також на неправильне з'ясування обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині оскарження та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити ОСОБА_1 у задоволені позову.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що відповідач не погоджується з висновком суду першої інстанції про зобов'язання роботодавця у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу перевести державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду, оскільки Законом України «Про державну службу» (у редакції, чинної на час прийняття оскаржуваного наказу), який є спеціальним законом, що регулює статус державного службовця, встановлено право за рішенням суб'єкта призначення, а не його обов'язок щодо працевлаштування державного службовця. Таким чином, апелянт вважає, що його дії щодо звільнення позивачки є такими, що вчинені в межах повноважень та з чітким дотриманням норм чинного на час звільнення законодавства. Також, апелянт зауважив, що позивачкою при поданні позову не сплачено судовий збір окремо за вимоги майнового та кожну вимогу немайнового характеру. Тому, суд мав постановити ухвалу про залишення позову без руху, та у разі не усунення недоліків повернути її позивачці.
ОСОБА_1 надіслала до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначила про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, відзиву та пояснення на неї позивачки ОСОБА_1 , вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 обіймала посаду головного спеціаліста відділу судової роботи та міжнародного співробітництва Головного територіального управління юстиції в Одеській області.
24 жовтня 2019 року ОСОБА_1 повідомлено про припинення державної служби на підставі пункту 1-1 статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку з ліквідацією ГТУЮ в Одеській області та звільнення із займаної посади не раніше двох місяців з дня попередження.
Наказом від 18.12.2019 року №720-в про відрядження ОСОБА_1 була відряджена 23 грудня 2019 року до Господарського суду міста Києва.
Відповідно до витягу з протоколу засідання профспілкового комітету Первинної профспілкової організації ГТУЮ в Одеській області №10/2019 від 23.12.2019 року, вирішено, що погодження звільнення державних службовців та працівників (не державних службовців) ГТУЮ профкомом ППО ГТУЮ не потребується.
Наказом ГТУЮ в Одеській області від 23.12.2019 року №1799-к ОСОБА_1 з 24 грудня 2019 року звільнено з посади головного спеціаліста відділу судової роботи та міжнародного співробітництва ГТУЮ в Одеській області відповідно до пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу». Підстава: попередження від 24.10.2019 року.
Вказаним наказом також покладено обов'язок на Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення ГТУЮ в Одеській області виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану частину щорічної основної відпустки за період роботи з 04.03.2017 року по 03.03.2018 року за 14 календарних днів, за невикористану частину щорічної основної відпустки за період роботи з 04.03.2018 року по 03.03.2019 року за 28 календарних днів та за невикористану частину щорічної відпустки за період роботи з 04.03.2019 року по 24.12.2019 року за 24 календарні дні, всього 66 календарних днів.
24 грудня 2019 року посадовими особами ГТУЮ в Одеській області складено акт б/н про те, що 24 грудня 2019 року ОСОБА_1 після ознайомлення з наказом про її звільнення та отримання його копії, запропоновано до кінця робочого дня отримати свою трудову книжку, однак, ОСОБА_1 станом на 17 годину 00 хвилин 24 грудня 2019 року до управління персоналу Управління юстиції не звернулась, у зв'язку з чим прийнято рішення направити ОСОБА_1 офіційний лист з пропозицією отримати трудову книжку.
Того ж дня ГТУЮ в Одеській області засобами поштового зв'язку направлено на адресу ОСОБА_1 лист №04-22/11601, в якому, зокрема, зазначено про необхідність з'явитися до управління юстиції та одержати трудову книжку, що підтверджується журналом вихідної кореспонденції.
23 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до ГТУЮ в Одеській області із заявою, в якій, зокрема, просила надати трудову книжку, інформацію щодо проведення повного розрахунку при звільненні, в тому числі щодо відшкодування витрат на відрядження до м. Києва 23 грудня 2019 року та інформацію про вивільнення працівників ГТУЮ в Одеській області Одеській області у зв'язку з ліквідацією, копію проміжного ліквідаційного балансу та іншу інформацію і документи.
21 лютого 2020 року ГТУЮ в Одеській області засобами поштового зв'язку направлено на адресу ОСОБА_1 відповідь №15/04-22, в якій, зокрема, повторно зазначено про необхідність з'явитись до управління юстиції для одержання трудової книжки. У вказаній відповіді також зазначено, що витрати на відрядження не відшкодовано у зв'язку із відсутністю фінансування. До вказаної відповіді надані витребувані позивачем копії документів.
Відповідно до книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них працівників ГТУЮ в Одеській області від 05.01.2016 року ОСОБА_1 видано трудову книжку.
Відповідно до доповідної записки начальника управління бухгалтерського обліку, фінансового та господарського забезпечення - головного бухгалтера Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), можливість здійснити виплати звільненим працівникам ГТУЮ за КЕКВ 2250 «Видатки на відрядження» відсутня.
Вважаючи протиправним наказ про звільнення, а також протиправними дії посадових осіб ГТУЮ щодо звільнення, несвоєчасне повернення трудової книжки та не здійснення повного розрахунку при звільненні, зокрема, щодо не відшкодування витрат на відрядження, ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом.
Оскільки відповідачем оскаржуються рішення суду першої інстанції лише в частині задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції перевіряє оскаржене рішення лише в цій частині в межах доводів та вимог поданої органом владних повноважень апеляційної скарги.
Частково задовольняючи позов ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що ГТУЮ в Одеській області фактично не ліквідувалося, а реорганізувалося шляхом злиття, при цьому у структурі новоствореного Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) кількість відділів не зменшено, а отже не скорочено посади головних спеціалістів цих структурних підрозділах. Тому, враховуючи, що при ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи, що в даному випадку не відбулося, суд першої інстанції визнав протиправним та скасував наказ про звільнення позивачки, поновив її на посаді, та стягнув на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу. Також, оскільки витрати на відрядження при звільненні позивачки не були вчасно відшкодовані, суд визнав таку бездіяльність ГТУЮ протиправною.
Колегія суддів погоджується із вищевикладеним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до частин першої - третьої статті 5 Закону України «Про державну службу» правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Пунктом 4 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу» передбачено, що державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Відповідно до пункту 1-1 частини другої статті 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є ліквідація державного органу.
При цьому колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що оскільки стаття 87 цього Закону в редакції, чинній на час звільнення позивачки (23.12.19), не визначала порядок і процедуру припинення державної службу на підставі пункту 1-1 частини першої цієї статті (відповідні зміни були внесені Законом України від 14.01.2020 р. №440-IX), тому до спірних правовідносин, згідно приписів частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу» підлягають застосованою положення Кодексу законів про працю України.
Так, статтею 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації.
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Згідно статті 49-2 КЗпП про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, при розгляді спору про звільнення працівника у зв'язку з ліквідацією установи (державного органу) необхідно з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація установи, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Як правильно встановлено судом першої інстанції, ГТУЮ у Одеській області ліквідовується на підставі та відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» з одночасним утворенням правонаступника - Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса)
Відповідно до положень частини першої статі 104 ЦК України юридична особа припиняє свою діяльність, передаючи все своє майно, права та обов'язки іншим юридичним особам - правонаступникам внаслідок реорганізації (через злиття, приєднання, поділ, перетворення) або ліквідації.
Отже, при реорганізації юридична особа припиняється, але її права та обов'язки в порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи. При цьому до правонаступника переходять обов'язки не тільки в частині майнових прав, а й трудових відносин, в тому числі обов'язок щодо працевлаштування працівника (переведення працівника на іншу роботу).
Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв'язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з'ясовувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). При вирішенні зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: припинено виконання функцій ліквідованого органу чи покладено виконання цих функцій на інший орган.
Встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Аналогічна позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом України у постановах від 04 березня 2014 року №21-8а14, від 27 травня 2014 року №21-108а14, від 28 жовтня 2014 року №21-484а14, від 19 січня 2016 року №21-2225а15 та була підтримана Верховним Судом у постановах від 10 жовтня 2018 року по справі № 816/979/17, від 20 червня 2018 року по справі №П/811/3349/15.
Таким чином, у випадку ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, обов'язок щодо працевлаштування (пропозиції про працевлаштування згідно статті 49-2 КЗпП) працівників ліквідованої установи (організації) поширюється не лише на цю установу (організацію), а й на відповідну новостворену установу (організацію), оскільки, як зазначено Верховним Судом України, роботодавцем у такому випадку є держава, а не окрема установа, що діє від імені держави.
Власник або уповноважений ним орган вважаються такими, що належно виконали вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 КЗпП України стосовно працевлаштування працівника, якщо запропонували йому наявну на підприємстві роботу, тобто, вакантну посаду або роботу за відповідною професією, спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника або уповноважений ним орган з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі №6-1723цс17 та підтримані Верховним Судом у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі №816/979/17.
Судом першої інстанції встановлено, що не оспорюється апелянтом, згідно штатного розпису ГТУЮ в Одеській області на 2019 рік було затверджено штат в кількості 825,5 штатних одиниці.
В структуру ГТУЮ в Одеській області входив Відділ судової роботи та міжнародного співробітництва, до якого входили: 1 посада начальника відділу, 8 посад головного спеціаліста та З посади провідного спеціаліста ( ОСОБА_1 займала посаду головного спеціаліста відділу судової роботи та міжнародного співробітництва ГТУЮ).
За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) зареєстроване як юридична особа 29 жовтня 2019 року.
До структури Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) включено наступні підрозділи, зокрема: керівництво міжрегіонального управління, відділ судової роботи та міжнародної правової допомоги, які подібні до тих, які функціонували раніше.
В зведеному штатному розписі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на 2019 рік було затверджено штат в кількості 1859 штатних одиниць.
В структурі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) створено відділ судової роботи та міжнародної правової допомоги, до якого входить 1 посада начальника відділу, 8 посад головного спеціаліста, 4 посади провідного спеціаліста, а також сектори судової роботи та міжнародного співробітництва у Миколаївській та Херсонській областях.
Наведені обставини свідчать, що кількість відділів в оновленій структурі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) не зменшено, а отже не скорочено посади головних спеціалістів цих структурних підрозділах.
Проте, як вбачається з матеріалів справи та, зокрема, визнається ГТУЮ у Одеській області, позивачці не було запропоновано вакантні посади у новоствореному ПМУЮ (м. Одеса).
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем порушено порядок звільнення позивачки, внаслідок чого наказ від 23.12.2019 № 1799-к про звільнення ОСОБА_5 з посади є протиправним та підлягає скасуванню.
Статтею 235 КЗпП визначено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядав трудовий спір.
Таким чином, колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції в частині поновлення позивачки на посаді і в установі, з якої її було звільнено.
Відповідно до статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Таким чином, судом першої інстанції вірно поновлено позивача на посаді в установі, з якої її було звільнено та зобов'язано сплатити на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Доводи апеляційної скарги зазначених висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтується на помилковому розумінні норм матеріального права, що підлягають застосуванню у спірних правовідносинах.
Враховуючи, що під час вивільнення ОСОБА_1 відповідачем не додержано гарантії і компенсації при службових відрядженнях, передбачені Кодексом законів про працю України, відповідно до статті 121 якого працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку із службовими відрядженнями, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції в частині визнання протиправною бездіяльність ГТУЮ в Одеський області щодо відшкодування понесених ОСОБА_1 витрат на службове відрядження у сумі 832 грн. та 60 грн. добових витрат.
При цьому, доводів на спростування зазначених висновків суду апеляційна скарга ГТУЮ не містить.
Щодо твердження апелянта про те, що позивачем була при поданні позову не сплачено судовий збір, то колегія суддів зазначає, що у даному спорі на позивача поширюється пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Підсумовуючи вище викладені обставини у справі, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Наведені ж у апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
У контексті оцінки доводів апеляційної скарги колегія суддів також звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Відповідно до частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, апеляційна скарга ГТУЮ в Одеській області задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 292, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції в Одеській області залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення апеляційного суду, або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.
Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко
Суддя І.П.Косцова
Суддя Ю.В.Осіпов
Повне судове рішення складено 18 березня 2021 року.