ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
16 березня 2021 року м. Київ № 640/27971/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аблова Є.В., розглянувши в у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доВищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ
простягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ (далі по тексту - відповідач, ВССУ), в якому просить стягнути з ВССУ середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з дати звільнення до дати ухвалення рішення у цій справі.
В обґрунтування позову позивач зазначила, що у період з березня 1985 року по травень 2013 року вона працювала суддею Апеляційного суду Луганської області. У зв'язку з неправильним нарахуванням та сплатою ВССУ щомісячного грошового утримання та надбавки за вислугу років вона звернулась до суду. Рішенням Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року у справі №К-33491/10 зобов'язано Державну судову адміністрацію України здійснити позивачу перерахунку і виплати надбавки за вислугу років у відповідності з положеннями закону, а також стягнуто з Державної судової адміністрації України на користь позивача заборгованість з щомісячного грошового забезпечення за червень - грудень 2005 року. Однак, станом на час звернення позивача до суду з даним позовом щомісячне грошове забезпечення та надбавка за вислугу років не виплачені.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2020 року відкрито загальне позовне провадження та підготовче засідання призначено на 26 січня 2021 року.
Вказаною ухвалою суду відповідачу надано п'ятнадцятиденний строк з дня вручення йому даної ухвали надати відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, або заяву про визнання позову.
04 січня 2021 року від представника ВССУ надійшов відзив на позовну заяву у якому зазначено, що оскільки рішенням Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року у справі №К-33491/10 зобов'язано Державну судову адміністрацію України вчинити певні дії, а тому саме Державна судова адміністрація України повинна бути належним відповідачем у даній справі.
20 січня 2021 року від позивача надійшла відповідь на відзив у якій вона зазначила, що трудові відносини з часу переводу її до ВССУ склались саме з ВССУ, а тому і обов'язок розрахунку при звільненні законодавець покладає на роботодавця, тобто на ВССУ.
Зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті та неявку відповідача у судове засідання, враховуючи заяву позивача про розгляд справи у її відсутності, згідно з частиною дев'ятою статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
ОСОБА_1 у період з березня 1985 року по травень 2013 року працювала суддею Апеляційного суду Луганської області.
Постановою Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 18 квітня 2013 року позивач обрана на посаду судді ВССУ.
У зв'язку з поданням заяви про відставку, постановою Верховної Ради України «Про звільнення суддів» від 22 вересня 2016 року ОСОБА_1 звільнено з посади судді ВССУ.
Позивач, вважаючи, що ВССУ протиправно не виплатило їй при звільненні щомісячне грошове утримання та надбавку за вислугу років відповідно рішення Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року у справі №К-33491/10, звернулась до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
З аналізу положень статей 47, 116, 117, Кодексу законів про працю України вбачається, що закон покладає на роботодавця зобов'язання провести зі звільненим працівником повний розрахунок, під яким розуміється обов'язок власника або уповноваженого ним органу виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, а також передбачає відповідальність за порушення вказаного обов'язку у вигляді виплати працівникові його середнього заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Водночас, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає лише за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 Кодексу законів про працю України.
За приписами статті 126 Конституції України підставами для звільнення судді є:
1) неспроможність виконувати повноваження за станом здоров'я;
2) порушення суддею вимог щодо несумісності;
3) вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді;
4) подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;
5) незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду;
6) порушення обов'язку підтвердити законність джерела походження майна.
Статтею 111 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції чинній, на момент звільнення позивача з посади судді ВССУ) суддя суду загальної юрисдикції може бути звільнений з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, визначених частиною п'ятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.
Таким чином, визначений статтею 126 Конституції України перелік підстав для звільнення судді з посади є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає, що підтверджується наведеними приписами законодавства про судоустрій і статус суддів.
Поряд із цим, суд зазначає, що статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Відповідно до статті 145 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України.
Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють:
Конституційний Суд України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди - щодо фінансового забезпечення діяльності цих органів;
Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів загальної юрисдикції, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України та Державної судової адміністрації України.
Статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що систему судів загальної юрисдикції складають:
1) місцеві суди;
2) апеляційні суди;
3) вищі спеціалізовані суди;
4) Верховний Суд України.
З огляду на викладене, судом встановлено, що суди у яких працювала позивач, відносяться до судів загальної юрисдикції, однак розпорядником коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення їх діяльності є різні установи, зокрема щодо Апеляційного суду Луганської області - Державна судова адміністрація України, у той час як ВССУ є самостійним розпорядником коштів.
Таким чином, у період, за який позивачу не здійснено виплату надбавки за вислугу років та заборгованості з щомісячного грошового забезпечення, остання працювала в Апеляційному суді Луганської області, а тому розпорядником коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення вказаного суду була Державна судова адміністрація України, з бюджетних асигнувань якої і повинна відбутись виплата.
Матеріалами справи встановлено, що рішенням Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року у справі №К-33491/10 зобов'язано Державну судову адміністрацію України здійснити позивачу перерахунок і виплату надбавки за вислугу років у відповідності з положеннями статті 44 Закону України «Про статус суддів» з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року. Стягнуто з Державної судової адміністрації України на користь позивача заборгованість з щомісячного грошового забезпечення за червень - грудень 2005 року.
Вказане рішення суду, станом на час звернення позивача до суду із зазначеним позовом, не виконано, що не заперечується сторонами.
Таким чином, судом встановлено, що у даному випадку Державною судовою адміністрацією України не виконується рішення Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року у справі №К-33491/10 з виплати позивачу щомісячного грошового утримання та надбавки за вислугу років, як розпорядником фінансового забезпечення діяльності Апеляційного суду Луганської області.
При цьому, саме вказана обставина зумовила звернення позивача до суду з даним позовом і вона є єдиною, на яку вона посилається, як на підставу для застосування до відповідача відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
За правилами частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
В контексті наведеного, суд зазначає, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі по тексту - Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Однією із засад судочинства є обов'язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129 Конституції України).
Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Зазначені норми Конституції України знайшли своє відображення в процесуальному законодавстві України.
Так, статтею 14 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Крім того, згідно статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Таким чином, обов'язковість судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтями 129, 129-1 Конституції України, статтями 2, 14, 370 Кодексу адміністративного судочинства України та статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Обов'язковість судового рішення означає, що таке рішення буде виконано своєчасно (у розумні строки), належним чином (у спосіб, визначений судом) та у повному обсязі (у точній відповідності до приписів мотивувальної та резолютивної частин рішення).
В адміністративному судочинстві обов'язковість виконання судового рішення має особливо важливе значення, оскільки, виходячи із завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, судовий захист може вважатися ефективним лише за умови своєчасного та належного виконання судового рішення, зазвичай, боржником в яких є держава в особі її компетентних органів, а тому, адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші пов'язані процесуальні засоби, повинні максимально сприяти реалізації конституційної засади обов'язковості судового рішення.
За таких обставин позивачем в рамках даного спору обрано невірний спосіб захисту порушеного права, що є самостійною підставою для відмови в позові.
При цьому, як свідчать матеріали справи, позивач на власний розсуд в рамках адміністративної справи №К-33491/10 може звернутись до органів виконавчої служби з метою примусового виконання рішення та ініціювати питання зміни порядку / способу виконання судового рішення, а також притягнення винних за невиконання судового рішення осіб до відповідальності, встановленої законом.
Згідно зі статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню.
Крім того, оскільки у задоволенні позову відмовлено, судові витрати не підлягають розподілу між сторонами.
Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246, 257 - 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 )
Відповідач: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ (код ЄДРПОУ 37317811, адреса: 03049, м. Київ, пр. Повітрофлотський, 28)
Суддя Є.В. Аблов