Постанова
Іменем України
11 березня 2021 року
м. Київ
справа № 333/527/19
провадження № 51-4987 км 20
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 на вирок Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12 листопада 2019 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 25 серпня 2020 року у кримінальному провадженні № 12018080040004125 від 15 грудня 2018 року за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12 листопада 2019 року ОСОБА_6 засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України до покарання у вигляді позбавлення волі на строк 4 роки.
Згідно з вироком ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що він 14 грудня 2018 року приблизно о 19:50, перебуваючи біля будинку АДРЕСА_2 , керуючись корисливим мотивом, підійшов до ОСОБА_8 та, застосувавши до нього насильство, яке не є небезпечним для життя та здоров'я потерпілого, що виразилося у завданні одного удару в обличчя, вчинив відкрите викрадення майна останнього, чим завдав йому майнової шкоди на загальну суму 930 грн.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 25 серпня 2020 року апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 залишено без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни.
Вимоги, викладені у касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_6 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України. При цьому вказує на відсутність достатньої кількості доказів, які підтверджують винуватість ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України.
Разом з тим захисник стверджує, що судами попередніх інстанцій не надано належної правової оцінки усім показанням потерпілого ОСОБА_8 . Так, на переконання захисника, суди безпідставно відхилили пояснення потерпілого про те, що він не бачив, хто саме йому завдавав удару, на ОСОБА_6 вказав лише тому, що він був останній, з ким потерпілий спілкувався перед інцидентом, а вилучений в обвинуваченого мобільний телефон потерпілий власноруч передав йому як заставу за отримані кошти. Одночасно захисник також звертає увагу на те, що покладені в основу судових рішень показання потерпілого ОСОБА_8 про винуватість обвинуваченого були повністю спростовані самим потерпілим, який зазначив, що надавав такі показання в стані алкогольного сп'яніння.
Також у своїй касаційній скарзі захисник вказує на незаконність та недопустимість як доказу заяви про вчинення злочину, оскільки така заява була складена на основі пояснень не потерпілого, а свідка ОСОБА_9 , яка не була очевидцем подій. При цьому захисник також стверджує, що вказаний доказ було сфальсифіковано, тому що потерпілий жодних заяв про вчинення щодо нього злочину до поліції не подавав.
Одночасно захисник посилається і на безпідставність взяття судами до уваги показань свідка ОСОБА_9 , оскільки вона не була очевидцем інциденту з потерпілим та надавала показання, які відповідно до положень ст. 97 КПК України є показаннями з чужих слів і не можуть враховуватися судом.
Крім того, захисник ОСОБА_7 також вказує про недопустимість як доказу протоколу пред'явлення особи для впізнання, оскільки, як убачається з пояснень потерпілого, перед проведенням слідчої дії йому показали фото ОСОБА_6 , що, на переконання сторони захисту, суперечить вимогам ст. 128 КПК України та є грубим порушенням норм процесуального закону.
Разом з тим захисник стверджує, що в момент інциденту потерпілий ОСОБА_8 перебував у стані алкогольного сп'яніння та не міг належним чином усвідомлювати факт відкритого викрадення його майна, що свідчить про наявність у діях ОСОБА_6 кваліфікуючих ознак, характерних для крадіжки.
У своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 просить Суд перевірити у касаційному порядку рішення судів попередніх інстанцій, прийнятих щодо нього. При цьому вказує, що інкримінованого йому злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, він не вчиняв, а вилучений у нього працівниками поліції мобільний телефон потерпілий передав йому сам без морального чи фізичного тиску.
Крім того, засуджений стверджує, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою показання потерпілого щодо його невинуватості у вчиненні злочину. При цьому засуджений вказує, що суди не врахували пояснень потерпілого ОСОБА_8 про те, що він особисто заяву про вчинення злочину не підписував та взагалі з такою заявою до поліції не звертався.
Також засуджений зазначає, що він завдав потерпілому удару саме з метою самозахисту, оскільки останній перебував у стані алкогольного сп'яніння та поводив себе агресивно.
Одночасно засуджений посилається на невідповідність викладених у вироку показань свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 їх реальним показанням, наданим під час судового розгляду.
Разом з тим засуджений ОСОБА_6 зазначає, що суди попередніх інстанцій безпідставно взяли до уваги та поклали в основу своїх рішень показання свідка ОСОБА_9 , оскільки вона не була очевидцем подій та не могла знати, що насправді сталося.
Крім того, засуджений вказує, що місцевий суд, вирішуючи долю речових доказів, помилково вказав про передачу потерпілому речей, які належать ОСОБА_6 , а про вилучену працівниками поліції в нього мінігарнітуру взагалі нічого не зазначив.
Також засуджений просить Суд дослідити технічні записи судового засідання місцевого суду від 03 квітня 2019 року, в якому надавав показання потерпілий ОСОБА_8 , та судового засідання місцевого суду від 12 листопада 2019 року, в якому головуючий суддя позбавив ОСОБА_6 можливості надати пояснення.
Позиції інших учасників судового провадження
Від учасників судового провадження заперечень на касаційні скарги засудженого та його захисника не надходило.
У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 заперечувала щодо задоволення касаційних скарг засудженого та захисника, просила залишити їх без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без зміни.
Заслухавши суддю-доповідача, з'ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню на таких підставах.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України.
У касаційних скаргах засуджений та його захисник вказують на незаконність вироку місцевого та ухвали апеляційного судів, вважають, що ці рішення постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Статтею 2 КПК України передбачено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Статтею 370 КПК України визначено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості засудженого ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, зроблено з додержанням положень ст. 23 КПК України на підставі об'єктивно з'ясованих усіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.
Такого висновку місцевий суд дійшов на підставі аналізу досліджених у судовому засіданні доказів, зокрема показань потерпілого ОСОБА_8 , який у ході судового розгляду в суді першої інстанції повідомив, що після того, як йому було завдано удару, він упав та побачив, що саме ОСОБА_6 , схилившись над ним, витяг з його кишені мобільні телефони. При цьому суд не взяв до уваги показання потерпілого, надані в ході допиту в судовому засіданні від 15 жовтня 2019 року, щодо невинуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому злочину, аргументуючи свої висновки тим, що такі пояснення потерпілого повністю спростовуються його ж показаннями, наданими в судовому засіданні від 03 квітня 2018 року, а також показаннями самого обвинуваченого, який зазначав, що після завдання удару потерпілому вони домовились, що останній віддасть йому мобільний телефон. Критично оцінюючи такі пояснення потерпілого, суд зазначив, що вони були надані потерпілим з метою сприяння обвинуваченому уникнути відповідальності за вчинене правопорушення. Судом також було враховано і показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які визнано достовірними, послідовними та такими, що не суперечать один одному і узгоджуються з іншими доказами, наявними в матеріалах кримінального провадження.
Крім того, місцевим судом досліджено як докази винуватості ОСОБА_6 фактичні дані, що містяться: у протоколі прийняття заяви про вчинення кримінального правопорушення від 14 грудня 2018 року, відповідно до якого потерпілий ОСОБА_8 зазначав, що хлопець на ім'я ОСОБА_12 , з яким він розпивав спиртні напої та якого при зустрічі зможе впізнати, відкрито із застосуванням насильства заволодів його майном; у протоколі пред'явлення особи для впізнання від 15 грудня 2018 року, за яким потерпілий ОСОБА_8 впізнав обвинуваченого ОСОБА_6 як особу, яка відкрито заволоділа його майном; у протоколі затримання особи, підозрюваної у злочині від 15 грудня 2018 року, згідно з яким під час затримання в ОСОБА_6 було вилучено належний потерпілому мобільний телефон; у висновку судово-медичної експертизи від 09 січня 2019 року № 1522, та інші докази, що були досліджені судом й покладені в основу вироку.
Таким чином, у вироку в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК України наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому злочину, які суд дослідив та оцінив із дотриманням положень ст. 94 КПК України. Зі змісту вироку вбачається, що суд у його мотивувальній частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, і з достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час, спосіб вчинення злочину, його наслідки.
Разом з тим, досліджуючи матеріали кримінального провадження, колегія суддів не встановила істотних порушень процесуального законодавства під час збирання, дослідження та оцінки наведених судом у вироку доказів, як не встановила і підстав для визнання доказів недопустимими.
Доводи захисника про наявність у діях засудженого ОСОБА_6 кваліфікуючих ознак, характерних для крадіжки, є необґрунтованими.
Так, у своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 стверджує, що потерпілий ОСОБА_8 в момент інциденту із засудженим перебував у стані алкогольного сп'яніння та не міг належним чином усвідомлювати факт викрадення у нього майна, а тому дії ОСОБА_6 необхідно кваліфікувати як таємне викрадення чужого майна, що передбачено диспозицією ст. 185 КК України.
Однак з такою позицією сторони захисту Суд не погоджується з огляду на таке.
Закон визначає крадіжку як таємне викрадення майна. Від усіх інших форм викрадення крадіжку відрізняє спосіб вилучення майна - таємність. Таємним визначається таке викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб.
Разом з тим об'єктивна сторона грабежу характеризується саме відкритим способом викрадення чужого майна. Відкритим визначається викрадення, що здійснюється у присутності інших осіб, які розуміють протиправний характер дій винного, а він у свою чергу усвідомлює цю обставину.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, засуджений ОСОБА_6 вчинив відкрите викрадення майна потерпілого ОСОБА_8 .
При цьому місцевий суд, допитавши обвинуваченого та потерпілого, встановив, що останній повною мірою усвідомлював факт викрадення свого майна, про що надав відповідні пояснення, а обвинувачений особисто підтвердив, що потерпілий сам віддав мобільний телефон після того, як він його вдарив.
Одночасно суд обґрунтовано відкинув версію сторони захисту про те, що потерпілий віддав ОСОБА_6 телефон без жодного тиску, аргументуючи свої висновки тим, що такі показання обвинуваченого повністю спростовуються показаннями потерпілого та іншими доказами.
Крім того,відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин, засуджений ОСОБА_6 вчинив грабіж із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя та здоров'я потерпілого, що є однією із кваліфікуючих ознак кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України.
Ураховуючи зазначене, колегія суддів уважає, що кваліфікація дій ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 186 КК України з огляду на обсяг висунутого обвинувачення та встановлені судами фактичні обставини є правильною, а посилання сторони захисту на необхідність закриття кримінального провадження на підставах, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, на переконання колегії суддів, є надуманими, необґрунтованими та безпідставними, а тому касаційні скарги в цій частині задоволенню не підлягають.
Також Суд вважає, що призначене ОСОБА_6 покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для його виправлення і попередження нових злочинів, справедливим та таким, що не суперечить ст. 65 КК України. Таке покарання з огляду на вимоги ст. 50 КК України узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність та принципами співмірності й індивідуалізації, відповідає основній його меті як заходу примусу.
Що стосується доводів касаційних скарг засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 про залишення судами попередніх інстанцій поза увагою показань потерпілого ОСОБА_8 щодо невинуватості обвинуваченого, невідповідність показань свідків ОСОБА_10 і ОСОБА_11 їх реальним показанням, наданим під час судового розгляду, а також твердження захисника про безпідставне врахування показань свідка ОСОБА_9 як таких, що були отримані з чужих слів, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
У ході касаційного розгляду Судом встановлено, що здобуті у кримінальному провадженні докази, показання потерпілого та свідків були предметом перевірки судів першої та апеляційної інстанцій, їм надано відповідну правову оцінку, що відображено в оскаржуваних судових рішеннях.
Під час перевірки матеріалів кримінального провадження встановлено, що допит свідків та потерпілого проведено з дотриманням положень статей 352, 353 КПК України.
Колегія суддів вважає неспроможними доводи касаційних скарг сторони захисту в цій частині, оскільки з огляду на вимоги ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції позбавлений можливості вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, у тому числі про достовірність показань потерпілого і свідків, та не вправі здійснювати переоцінку доказів, здобутих судами першої та апеляційної інстанцій. Під час касаційного розгляду суд має оперувати тими фактичними обставинами, які встановлено судами попередніх інстанцій.
Крім того, Суд не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог засудженого ОСОБА_6 в частині дослідження технічних записів судових засідань суду першої інстанції від 03 квітня 2019 року та від 12 листопада 2019 року, оскільки зазначені в касаційній скарзі обставини, на підставі яких засуджений просить дослідити вказані записи, з урахуванням вищезазначеного, жодним чином не впливають на кваліфікацію дій ОСОБА_6 та доведення його винуватості у вчиненні інкримінованого злочину.
Що ж стосується доводів касаційних скарг засудженого та його захисника про незаконність та недопустимість як доказу заяви про вчинення злочину у зв'язку з тим, що потерпілий з такою заявою до поліції не звертався, а також твердження захисника у касаційній скарзі щодо недопустимості як доказу протоколу пред'явлення особи для впізнання, оскільки вказана слідча дія була проведена з порушеннями вимог ст. 128 КПК України, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вищезазначені докази були предметом ретельної перевірки в судах попередніх інстанцій, які належним чином їх розглянули, перевірили, оцінили у сукупності з іншими доказами та дійшли обґрунтованого висновку, що вказані процесуальні документи є належними та допустимими доказами. При цьому доводи захисника про фальсифікацію злочину також перевірялися судами першої та апеляційної інстанцій, про що зазначено в судових рішеннях, відповідно до яких даний факт спростовується показаннями свідка ОСОБА_9 щодо обставин написання заяви про вчинення злочину та її подальше підписання потерпілим ОСОБА_8 .
Під час касаційного розгляду Судом не встановлено порушень процесуального законодавства під час збирання, дослідження та оцінки цих доказів, як і не встановлено підстав для визнання їх недопустимими, а тому доводи сторони захисту в цій частині задоволенню не підлягають.
Що стосується доводів засудженого про неправильне вирішення місцевим судом долі речових доказів, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
У своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 стверджує, що місцевий суд, вирішуючи долю речових доказів, помилково вказав про передачу потерпілому його речей, а про вилучену працівниками поліції у нього мінігарнітуру взагалі нічого не зазначив.
Перевіривши такі доводи касаційної скарги засудженого, колегія суддів дійшла висновку, що порушення, на які посилається ОСОБА_6 , мають місце, однак в силу вимог ст. 412 КПК України, Суд не вважає їх такими, що перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
За таких обставин колегія суддів вважає, що неправильне вирішення долі речових доказів у даному конкретному випадку не є істотним порушенням вимог КПК України, саме по собі не впливає на правильність встановлених судом обставин та не може бути підставою для скасування по суті правильного судового рішення. При цьому колегія суддів враховує можливість та право звернення засудженого ОСОБА_6 до суду для вирішення зазначеного питання з клопотанням в порядку виконання вироку у відповідності до статей 537, 539 КПК України.
Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у постанові від 27 червня 2019 року в справі № 448/923/18 (провадження № 51-220 км 19).
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, а істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не встановлено, то касаційні скарги засудженого та захисникаслід залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційні скарги засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 залишити без задоволення, а вирок Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12 листопада 2019 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 25 серпня 2020 року щодо ОСОБА_6 - без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3