Ухвала
Іменем України
04 березня 2021 року
м. Київ
справа № 755/13795/19
провадження № 61-720ск21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Мельника Я. С., Сліпченка О. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики та іпотечного договору недійсним,
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики та іпотечного договору недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що 15 січня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Шевчук З. М. посвідчено договір позики, украдений між позивачем та відповідачем, відповідно до якого позивач отримала від відповідача грошові кошти у розмірі 1 793 000,00 грн, що еквівалентно 220 000 дол. США на строк до 15 травня 2013 року без нарахування відсотків. Крім того, 15 січня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Шевчук З. М. посвідчено іпотечний договір, відповідно до умов якого позивач передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .
06 серпня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Шевчук З. М. посвідчено договір про внесення змін та доповнень до договору позики від 15 січня 2013 року, відповідно до якого пункт 2 договору викладено в наступній редакції «Сторони домовилися, що позика надається без нарахування відсотків до 15 травня 2015 року. 26 серпня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Шевчук З. М. посвідчено договір про внесення змін та доповнень до договору позики від 15 січня 2013 року, відповідно до якого пункт 2 договору викладено в наступній редакції «Сторони домовилися, що позика надається без нарахування відсотків до 15 листопада 2016 року».
Позивач вказувала, що було отримано грошові кошти у розмірі 200 000 дол. США, а не 220 000 дол. США, як зазначено у договорі позики від 15 січня 2013 року. Крім того, умовами договору не передбачено сплату процентів за користування позикою, однак відповідач при написанні розписок про отримання грошових коштів за договором позики зазначає про отримання грошових коштів як сплату процентів за користування грошовими коштами.
ОСОБА_1 просила:
визнати недійсними договір позики від 15 січня 2013 року, іпотечний договір від 15 січня 2013 року, договір від 06 серпня 2014 року про внесення змін та доповнень до договору позики від 15 січня 2013 року та договір від 26 серпня 2015 року про внесення змін та доповнень до договору позики від 15 січня 2013 року.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва в складі судді: Арапіної Н. Є., від 04 серпня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач в обґрунтування позовних вимог посилалася на отримання грошових коштів у розмірі 200 000 дол. США, а не 220 000 дол. США, як зазначено у договорі позики від 15 січня 2013 року. Крім того, умовами договору не передбачено сплату процентів за користування позикою, однак відповідач при написанні розписок про отримання грошових коштів за договором позики зазначає про отримання грошових коштів як сплату процентів за користування грошовими коштами. На підтвердження позовних вимог позивач надала суду письмові розписки про повернення відповідачу грошових коштів. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Оспорювані договори містять особистий підпис позивача, що є підтвердженням ознайомлення позивача з умовами договору позики, зокрема, суми позики, порядку та строків її повернення, а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання договору позики від 15 січня 2013 року, договору від 06 серпня 2014 року про внесення змін та доповнень до договору позики від 15 січня 2013 року та договір від 26 серпня 2015 року про внесення змін та доповнень до договору позики від 15 січня 2013 року. Суд першої інстанції вказав, що позовна давність застосовується лише у випадку обґрунтованості позову, а у разі якщо вимоги позову є необґрунтованими, то суд має відмовити в його задоволенні за необґрунтованістю. Тому у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним слід відмовити повністю за необґрунтованістю. Оскільки вимоги позивача про визнання іпотечного договору недійсним є похідними від позовних вимог про визнання недійсним договору позики, вони задоволенню не підлягають і є необґрунтованими.
Постановою Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 серпня 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що матеріали справи не містять доказів на спростування презумпції правомірності правочину у цілому, зокрема не спростовано, що під час укладання договору позики позивач діяла свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодилась з його умовами, визначивши, при цьому характер правочину і всі його істотні умови. Також, суд апеляції інстанції погодився з висновками суду першої інстанції проте, що вимоги позивача про визнання іпотечного договору недійсним є похідними від позовних вимог про визнання недійсним договору позики, вони задоволенню не підлягають, і є необґрунтованими.
Апеляційний суд відхилив аргумент апеляційної скарги про те, що позивач отримала в борг 200 000,00 доларів США, а не 220 000,00 доларів США, оскільки це спростовуються пунктом 1 договору позики в якому зазначено, що позичальник позичив у позикодавця 1 793 000,00 грн, що за комерційним курсом ВАТ «Райфайзен Банк Аваль» на день укладання договору становить 220 000,00 дол. США, які позичальник отримав від позикодавця до підписання договору. Доказів на спростування того, що позивач не отримала 1 793 000,00 грн суду не надано. Самі по собі пояснення позивача, про те що вона не отримувала коштів у розмірі зазначеному в договорі, суд не може прийняти як належний та допустимий доказ неотримання коштів, оскільки у договорі зазначено, що кошти позичальником отримано до підписання договору та сам договір позичальник підписала. Отже, розуміючи значення своїх дій (підписуючи договір) погодилась з текстом, який викладений в ньому.
Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги про те, що довідка про стан зору позивача підтверджує те, що позивач без окулярів не може читати і у день підписання договору позивач була без окулярів, а тому не читаючи договору, його підписала, повіривши відповідачу, що в договорі позики все правильно зазначено і якби позивач була обізнана про те, що має сплачувати відсотки за договором позики, то вона б не укладала з відповідачем договору позики. При цьому апеляційний суд зазначив, що договір сторонами підписувався у 2013 році, довідку про обстеження позичальника лікарем-офтальмологом було проведено та складено у 2019 році, із зазначеної довідки не вбачаються відомості про стан здоров'я та зору позичальника станом на 2013 рік. Отже, проблемні питання з сухістю очей та поганим зором у 2019 році не свідчать про наявність цієї ж проблеми у 2013 році чи інших роках у позичальника. Крім того, у договорі позики зазначено, що він є безпроцентний, а у відповідності до положень статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Аргумент апеляційної скарги про те, що відповідач почав вводити в оману позивача і в розписках про отримання коштів почав указувати іншу суму заборгованості перед ним, і також, що завдяки обману відповідачем позивача, останній повинен повернути відповідачу на 39 960 дол. США більше ніж була домовленість між ними та сплачувати відповідачу відсотки за користування позикою, суд апеляційної інстанції не прийняв. Оскільки написання позикодавцем розписок про отримання коштів у відповідності до договору позики від 15 січня 2013 року та зміст зазначених розписок не свідчить про недійсність правочину та порушення норм закону при його укладанні. Щодо графіку та сум коштів, про повернення яких визначено у пункті 3 договору позики, суд апеляційної інстанції зазначив, що умовами договору визначено, що позика є безвідсотковою, отже відповідно до положень статті 1049 ЦК України позикодавець повертає ту суму коштів, які отримав у власність відповідно до договору.
ОСОБА_1 13 січня 2021 року засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 01 лютого 2020 року ці недоліки було усунуто, зокрема, надано уточнену касаційну скаргу, у якій ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У клопотанні, яке міститься у касаційній скарзі, ОСОБА_1 просить поновити строк на касаційне оскарження.
Згідно з частиною першою статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена 15 грудня 2020 року. Повне судове рішення складено 15 грудня 2020 року. Касаційна скарга ОСОБА_1 подана засобами поштового зв'язку до Верховного Суду 13 січня 2021 року, тобто подана в межах строку на касаційне оскарження. Тому клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження задоволенню не підлягає.
Підставою, на якій подається касаційна скарга в уточненій касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушенням судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, та в постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу, а саме: порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що відповідно до статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі не були одержані ним від позикодавця або були одержані у іншій кількості, ніж встановлено договором. У постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 визначено, що з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. ОСОБА_1 зазначає, що суд не дотримався правильного застосування статей 203, 230, 1046, 1047 ЦК України. Окрім цього, відповідно до пункту 2.1 іпотечного договору іпотека забезпечує виконання грошових зобов'язань іпотекодавця, що випливають з договору позики від 15 січня 2013 року за реєстровим № 1346, однак позивачем укладено договір позики за реєстровим № 22 і жодного договору позики за реєстровим № 1346. Отже умови договору іпотеки є обманливими. Суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив тих обставин, що позивачем було отримано грошові кошти у розмірі 200 000 дол. США, а не 220 000 дол. США, як зазначено у договорі позики від 15 січня 2013 року. Отже договір позики був вчинений під впливом обману, а тому є недійсним. Окрім цього, умовами договору позики не передбачено сплату процентів, однак відповідач при написанні розписок про отримання грошових коштів за договором позики зазначає про отримання грошових коштів як сплату процентів за користування грошовими коштами. Договір позики був укладений під впливом омани зі сторони позикодавця та спрямований на незаконне стягнення з позивача великої суми шахрайським шляхом. Окрім цього, умови договору не передбачають надання грошових коштів на споживчі цілі, а тому застосування судом першої інстанції до даних правовідносин Закону України «Про захист прав споживачів» є помилковим.
У відкритті касаційного провадження в частині підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України та пунктом 2 частини третьої статті 411 ЦПК України слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що 15 січня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Шевчук З. М. посвідчено договір позики, украдений між позивачем та відповідачем, відповідно до якого позивач отримала від відповідача грошові кошти у розмірі 1 793 000 грн, що еквівалентно 220 000,00 дол. США на строк до 15 травня 2013 року без нарахування відсотків. Кошти позичальник отримав до від позикодавця до підписання цього договору, про що зазначено у пункті 1 договору.
Згідно пункту 3 договору позики від 15 січня 2013 року позичальник зобов'язується до 15 травня 2013 року повернути позикодавцю грошові кошти в сумі, що на день повернення за комерційним курсом ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» буде складати 220 000 дол. США, наступними частинами:
до 15 лютого 2013 року, повернути позикодавцю грошові кошти в сумі, що на день повернення за комерційним курсом ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» буде складати 20 000 дол. США;
до 15 березня 2013 року, повернути позикодавцю грошові кошти в сумі, що на день повернення за комерційним курсом ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» буде складати 20 000 дол. США;
до 15 квітня 2013 року, повернути позикодавцю грошові кошти в сумі, що на день повернення за комерційним курсом ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» буде складати 109 980 дол. США;
до 15 травня 2013 року, повернути позикодавцю грошові кошти в сумі, що на день повернення за комерційним курсом ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» буде складати 109 980 доларів США.
15 січня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Шевчук З. М. посвідчено іпотечний договір, відповідно до умов якого позивач передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 в забезпечення договору позики від 15 січня 2013 року.
06 серпня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Шевчук З. М. посвідчено договір про внесення змін та доповнень до договору позики від 15 січня 2013 року, відповідно до якого пункт 2 договору викладено в наступній редакції «Сторони домовилися, що позика надається без нарахування відсотків до 15 травня 2015 року».
26 серпня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Шевчук З. М. посвідчено договір про внесення змін та доповнень до договору позики від 15 січня 2013 року, відповідно до якого пункт 2 договору викладено в наступній редакції «Сторони домовилися, що позика надається без нарахування відсотків до 15 листопада 2016 року».
На підтвердження позовних вимог позивач надала суду письмові розписки про повернення відповідачу грошових коштів.
Згідно виписки із медичної картки пацієнта ОСОБА_1 24 серпня 2019 року було проведено обстеження лікарем-офтальмологом, скарги на погіршення зору на близьку відстань, відчуття стороннього тіла, сухість, лікування каплі Теалоз дуо, Хіло комод 405 разів на день в обидва ока, окуляри на близьку відстань, діагноз: пресбіопія, синдром сухого ока обох очей.
Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року в справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) вказано, що «відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Таким чином, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір. Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 308/13400/14-ц від 21 березня 2018 року, та у справі № 361/558/15-ц від 17 квітня 2019 року».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 24 квітня 2020 року в справі № 522/25151/14-ц (провадження № 61-101св19) зроблено висновок по застосуванню статті 215 ЦК України та вказано, що «підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19) вказано, що «тлумачення статей 215, 216 ЦК України та статей 651 - 653 ЦК України свідчить, що законодавець розмежовує конструкції «недійсність договору» та «розірвання договору», як за підставами, так і за своїми правовими наслідками. Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним».
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що «обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю».
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Встановивши, що підстави для визнання договору позики від 15 січня 2013 року, іпотечного договору від 15 січня 2013 року та договорів від 06 серпня 2014 року та від 26 серпня 2015 року про внесення змін та доповнень до договору позики від 15 січня 2013 року недійсним відсутні, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
Посилання на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17 не свідчать про те, що апеляційний суд застосував норми права без урахування цих висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Посилання на висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
У пункті 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Оскільки суд касаційної інстанції зробив висновок про необґрунтованість касаційної скарги на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України, то відсутні підстави для висновку про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження відмовити.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики та іпотечного договору недійсним.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
Н. О. Антоненко
М. М. Русинчук