Справа № 486/356/20
2/467/8/21
12.03.2021 року Арбузинський районний суд Миколаївської області в складі:
головуючого - судді Явіци І.В.
за участю секретарів судового засідання Андросової А.В., Савчук О.І.
позивача - ОСОБА_1
відповідача - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Арбузинка цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Южноукраїнський міський відділ державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання права власності на нерухоме майно та скасування арешту, -
Вимоги позивача та доводи на їх обґрунтування
Звернувшись до суду із вказаним позовом, позивач посилалась на те, що з 04 березня 1979 року і до цього часу перебуває з відповідачем у зареєстрованому шлюбі.
У 2016 році вона з відповідачем за спільні кошти побудували житловий будинок, який розташований в с. Бузьке Арбузинського району Миколаївської області, для будівництва і обслуговування якого відповідачу було виділено земельною ділянку площею 0,05 га по АДРЕСА_1 .
Право власності на будинок і земельну ділянку, що виділена для його обслуговування, було зареєстровано за відповідачем.
Проте, рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 26 липня 2016 року із відповідача на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» було стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 222 407,00 грн.
В ході виконавчого провадження, яке було відкрите за заявою ПАТ КБ «ПриватБанк», державний виконавцем було накладено арешт на належне відповідачу майно.
Тож, позивач, посилаючись на те, що вона не є боржником у цьому виконавчому провадженні, а арешт було накладено на нерухоме майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, просила суд визнати за нею право власності на Ѕ частку житлового будинку АДРЕСА_2 та на Ѕ частку земельної ділянки для будівництва і обслуговування будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,05 га, кадастровий №482035501:01:014:0033, що розташована по АДРЕСА_1 , а також зняти арешт із належної їй Ѕ частки у житлового будинку та земельній ділянці.
Процесуальні дії у справі
Підготовче провадження у справі було відкрите ухвалою судді Арбузинського районного суду Миколаївської області від 13 липня 2020 року.
Ухвалою Арбузинського районного суду Миколаївської області від 22 вересня 2020 року підготовче провадження було закрите, справу призначено до судового розгляду по суті.
Цією ж ухвалою витребувано докази - матеріали виконавчого провадження та цивільну справу №486/1882/15-ц за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Ухвалою Арбузинського районного суду Миколаївської області від 29 жовтня 2020 року до участі у справі в якості співвідповідача залучено Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк».
Позиція учасників справи
В судовому засіданні позивач свої вимоги підтримала з підстав, що викладені у позовній заяві, просила їх задовольнити та пояснила, що з 1979 року перебуває з відповідачем у зареєстрованому шлюбі.
У 2016 році вони за спільні кошти побудували житловий будинок в с. Бузьке Арбузинського району Миколаївської області, який був самочинним будівництвом. Будівництвом займався відповідач.
На той час вона працювала інженером технічного відділу Южноукраїнської АЕС і мала дохід у виді заробітної плати, частина якої йшла на будівництво та ремонт будинку.
Вона також оформляла кредит в АТ «Ощадбанк» з метою поставити у будинку вікна, заборгованість за яким сплачувала за рахунок своєї заробітної плати.
Після будівництва відповідач не міг оформити будинку в ДАБІ, однак, судовим рішенням право власності на нього, як на самочинне будівництво, було визнане за ним.
Позивач вказала, що не знає подробиць оформлення будинку у тому числі й в судовому порядку. На той час не було потреби реєструвати право власності також і на неї, однак, на цей час банк наклав арешт на житловий будинок і земельну ділянку, Ѕ частки яких належить їй.
Вона знає, що відповідач отримував кредит у «ПриватБанку», проте, чи давала вона на це згоду, не пам'ятає. Кредит відповідачем отримувався на ведення бізнесу.
Відповідач в судовому засіданні позов визнав повністю, проти його задоволення не заперечував та пояснив, що позивач дійсно за спільні із позивачкою кошти будував будинок.
Однак, він був визнаний самочинно збудованим, тому право власності на нього було визнане лише за ним на підставі судового рішення. Дружина не бара участі у тій справі, оскільки він знав, що половина будинку й так належить їй.
Представник відповідача - АТ КБ «ПриватБанк» в судове засідання не з'явився, про його дату, час і місце повідомлявся належно кожного разу, що підтверджується даними рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, причин свого неприбуття не вказував, відзив на позов не направляв.
Свою позицію щодо позову висловив під час розгляду справи Южноукраїнським міським судом Миколаївської області, зокрема, заперечував щодо задоволення вимоги про зняття арешту з майна відповідача через існування у нього заборгованості за кредитним договором.
Представник третьої особи - Южноукраїнського міського відділу ДВС Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Одеса) в судове засідання також не прибув, повідомлявся належно, що підтверджується даними рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, причин своєї неявки не вказував, заяв і клопотань до суду не направляв.
Однак, направив витеребовувані судом у відділі ДВС докази, як то, матеріали виконавчого провадження.
У подальшому сторони надали до суду заяви, якими просили розглядати справу за їх відсутності.
Установлені фактичні обставини справи і зміст правовідносин, що виникли між сторонами, а так само і оцінка аргументів, наведених сторонами, із посиланням на докази та правові норми, що застосовані при судом при вирішенні справи
У свою чергу, суд, заслухавши пояснення (вступне слово) сторін, дослідивши усі наявні у нього докази, оцінивши їх з точки зору належності, допустимості і достовірності, а їх сукупність - з точки зору достатності та взаємозв'язку, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному та безпосередньому дослідженні усіх обставин справи, які мають пряме та опосередковане значення для правильного вирішення спору, керуючись законом, при цьому, створивши учасникам справи всі необхідні умови для реалізації ними їхніх процесуальних прав та виконання обов'язків, виходив із такого.
Зокрема, суд установив, що з 04 березня 1979 року і до цього часу сторони перебувають в зареєстрованому шлюбі ( а.с. 4).
31 травня 2007 року відповідач отримав у ПАТ КБ «ПриватБанк кредит у розмірі 27 500,00 доларів США, із яких 25 000,00 доларів США - на будівництво житлового будинку та 2 500,00 доларів США - на сплату страхових платежів, що підтверджується кредитним договором №NKUCGA00000076 від 31 травня 2007 року, Додатковою угодою до нього від 12 жовтня 2012 року та ордером - розпорядженням від 01 червня 2007 року разом із заявою відповідача на видачу готівки №17 від 01 червня 2007 року (справа №486/1882/15-ц).
При цьому, із самого кредитного договору від 31 травня 2007 року вбачається, що позивач надала свою згоду на його укладення, одержання позичальником (відповідачем у цій справі) кредитних коштів та їх використання відповідно до умов цього договору, тобто на будівництво житлового будинку ( справа №486/1882/15-ц, а.с. 6, зворот).
Відповідно, суд відхиляє доводи позивача про те, що відповідач отримував кредит задля потреб бізнесу, оскільки достовірно установив, що кредитні кошти отримувались відповідачем для будівництва житлового будинку, а позивач надала сою згоду на це і достовірно знала цілі отримання і використання кредитних коштів.
У подальшому, як установлено судом, відповідач допустив наявність заборгованості за вказаним кредитним договором, а тому рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 26 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 30 вересня 2016 року, із ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» було стягнуто заборгованість за кредитним договором №NKUCGA00000076 від 31 травня 2007 року у розмірі 10 514,45 доларів США, що за курсом НБУ - 21,58 становило 226 901,86 грн.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року рішення Южнуокраїнського міського суду Миколаївської області від 26 липня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Миколаївської області від 30 вересня 2016 року в частині стягнення із ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за комісією у розмірі 269,65 доларів США та пені у розмірі 96,34 доларів США було скасоване.
У цій частині ухвалено нове рішення про відмову ПАТ КБ «ПриватБанк» у задоволенні позову.
У іншій частині судові рішення залишені без змін.
Таким чином, відповідач отримав у банку кредит на будівництво житлового будинку, поділ якого є предметом позову ОСОБА_1 .
Зокрема, відповідач побудував садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 169,4 кв.м. (технічний паспорт на будинок оглянуто в судовому засіданні).
Право власності за відповідачем на цей будинок, як на самочинне будівництво, було визнане рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 20 вересня 2017 року.
Земельна ділянка площею 0,05 га, розташована по АДРЕСА_1 із цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, поділ якої також є предметом цього позову, належить відповідачу на підставі Державного акта серії ЯЗ №144407 про право власності на земельну ділянку, що виданий 21 квітня 2009 року на підставі рішення ХХХV сесії 5 скликання Костянтинівської селищної ради від 26 січня 2009 року №9.
Витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності підтверджується, що право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 та на вказану земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд зареєстроване за відповідачем.
Позивач же, вважаючи вказане нерухоме майно спільною власністю подружжя, подала цей позов, яким порушила питання про визнання за нею права власності на Ѕ частку житлового будинку та земельної ділянки.
Тому, вирішуючи справу по суті, суд ураховував таке.
Відповідно до ч.1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ( ч.2 ст. 60 СК України).
За ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Таке ж положення містить і ч.3 ст. 368 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
На таке вказала ВП ВС у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Але у цій справі відповідач презумпцію спільності права власності на нерухоме майно, набуте із позивакою у шлюбі, не спростував, поширення правового режиму спільного сумісного майна на житловий будинок та земельну ділянку не поспорював.
При цьому, домовленості між сторонами про поділ майна та наявності укладеного між ними шлюбного договору, які б визначали інший розмір часток у майні подружжя при його поділі, суд не установив.
Стосовно наявності судового рішення, за яким за відповідачем визнано право власності на житловий будинок, то суд відмічає, що останнє визнає відповідача його власником, як на особу, яка здійснила самочинне будівництво і фактично було направлене на зміну правового статусу самочинного будівництва.
Крім цього, положення ч.4 ст. 82 ЦПК України щодо обставин, уставлених рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 20 вересня 2017 року, суд не
сприймає як такі, що не підлягають доказуванню у цій справі, оскільки позивачка не була залучена до участі у справі, а тому передумови, окреслені вказаною правовою нормою, не є дійсними.
До того, відповідач визнав, що будівництвом будинку займався він, однак, його будівництво здійснювалось за спільні із позивачкою кошти.
А обставини, які визнаються сторонами не підлягають доказуванню, що визначено ч.1 ст. 82 ЦПК України, у той час, як суд не має сумнівів щодо достовірності цих обставин і добровільності їх визнання.
При цьому, право власності на житловий будинок та земельну ділянку для його будівництва і обслуговування було зареєстроване за відповідачем.
Проте, як вказав ВС КЦС у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 462/518/18 факт реєстрації спірного нерухомого майна на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання.
Як наслідок, суд вважає, на житловий будинок та земельну ділянку, поділ яких є предметом цього позову, поширюється режим спільного сумісного майна подружжя, а згідно із правилом, установленим ч.1 ст. 70 СК України, частка позивачки у цьому майні становить 1/2.
У той час, як визначених законом передумов для збільшення частки одного із подружжя суд у цій справі не установив.
Відповідно, вимоги про визнання права власності на Ѕ частки житлового будинку та земельної ділянки слід задовольнити.
Стосовно вимоги про зняття арешту з Ѕ частки житлового будинку та земельної ділянки, то ці вимоги, на переконання суду не підлягають до задоволення, зокрема, через таке.
Так, дослідивши матеріали виконавчого провадження ВП №59485540, суд установив, що на виконанні Южноукраїнського міського відділу ДВС Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) знаходиться виконавче провадження, порушене 10 липня 2019 року за заявою АТ КБ «ПриватБанк» для примусового виконання виконавчого листа, виданого Южноукраїнським міським судом Миколаївської області 27 червня 2019 року про стягнення із ОСОБА_2 (відповідач) на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 219 003,77 грн.
В рамках виконавчого провадження постановою головного державного виконавця від 04 лютого 2020 року накладено арешт на все майно, що належить боржнику, у зв'язку з невиконанням судового рішення.
Скасування цього арешту з Ѕ частки у спільній сумісній власності подружжя й зажадає позивач.
Проте, суд відмічає наступне.
Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу.
Та суд вважає, що у цій справі поділ майна порушує майнові інтереси кредитора (відповідача - АТ КБ «ПриватБнк») і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18).
Зокрема, із пояснень сторін було установлено, що позивач достовірно знала про наявність судового рішення, яким за відповідачем визнано право власності на самочинно збудований житловий будинок.
Однак, вона звернулась до суду про визнання права власності на частку у спільному майні лише після накладення арешту будинок і земельну ділянку.
Як вказала сама позивач, до цього часу у неї не було потереби у визнанні права власності на них.
А це свідчить про те, що сторони намагаються уникнути обернення майна на користь відповідача - АТ КБ «ПриватБанк» в інтересах якого накладено арешт з метою виконання судового рішення про стягнення заборгованості.
При цьому, слід звернути увагу, що кредитний договір був укладений відповідачем в інтересах сім'ї, так як кредит був отриманий для будівництва житлового будинку, у якому мали намір проживати позивач та відповідач спільно, як вони самі ж і пояснили суду.
А це створює обов'язки і для другого із подружжя - позивачки з огляду на те, що вона знала про мету в цілі отримання кредитних коштів і надала свою згоду на їх отримання з саме з метою будівництва житлового будинку.
Адже, згідно ч.4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Тому, позивач хоча й не є боржником за загаданим вище кредитним договором, втім використання відповідачем кредитних коштів на будівництво будинку створює для неї обов'язки, як для другого із подружжя.
При цьому, слід звернути увагу на таке.
За змістом ст.355, ч.3 ст.372 ЦК України після поділу майна між подружжям право спільної сумісної власності припиняється, об'єкт належить сторонам вже на праві спільної часткової власності.
У ч.2 ст.364 ЦК України передбачено, що виділ в натурі частини неподільної речі є юридично неможливим.
Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (ч.2 ст.183 ЦК України).
Річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення, є подільною (ч.1 ст.183 ЦК України).
Отже, вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.
Разом з тим, у випадках, коли предметом позову є частка в спільній сумісній власності на неподільну річ (ч.2 ст.183 ЦК України), на яку звертається конфіскація або стягнення на користь особи, питання про зняття арешту з цієї речі (за відсутності іншого спільного майна) вирішується відповідно до правил статей 321, 358, 364 ЦК України, враховуючи, що згідно із законодавством суд вирішує спори учасників спільної сумісної власності щодо розпорядження та користування майном.
При цьому, суд з урахуванням конкретних обставин може зняти арешт із цієї речі і стягнути з позивача в дохід держави чи на користь особи грошову чи іншу матеріальну компенсацію за частку, що припадає боржнику, або залишити арешт речі, зобов'язавши відповідні територіальні органи Державної фіскальної служби України або юридичну особу виплатити позивачу відповідну частину її вартості.
Аналогічні роз'яснення викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України №6 від 27 серпня 1976 року «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» (з наступними змінами та доповненнями), в якій зазначено, що ухвалення рішень про виключення з опису певної частини неподільної речі є помилковим.
Втім, вищевказаних позовних вимог з врахуванням положень статей 321, 358, 364 ЦК України позивачкою не було заявлено і більше того, не внесено грошові кошти за частку боржника, яка у разі задоволення вимоги повинна перейти до неї.
Позивачкою не надано доказів на підтвердження того, що спірне майно (житловий будинок і земельна ділянка) є подільними річами без втрати їх цільового призначення та відповідно із них може бути знято арешт.
Будь - яких клопотань, направлених на здобуття відповідних доказів, позивач також не заявляла.
І як наслідок, суд вважає, що підстав для задоволення вимоги про знаття арешту із нерухомого майна, поділ якого є предметом цього позову, немає.
А тому у задоволенні цієї вимоги слід відмовити.
Відповідно, у цілому позов підлягає частковому задоволенню з мотивів, що наведені судом вище, як то, права позивача підлягають захисту у спосіб, що нею запропонований, як то, шляхом визнання за нею права власності на Ѕ частку житлового будинку та земельної ділянки.
Водночас, вимога про зняття арешту із належної позивачці частки не може бути задоволена.
Щодо розподілу судових витрат
За правилом ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно із відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за дві вимоги майнового характеру, як то, за вимогу про визнання права власності на Ѕ частку житлового будинку та за вимогу про визнання права власності на Ѕ частку земельної ділянки.
Якщо виходити із зазначеної у позові його ціни, а саме; того, що вартість Ѕ будинку і земельної ділянки вартують 88 933,00 грн., то з відповідача на користь позивача має бути стягнуто по 1% від ціни позову за кожну із вимог, що становить 1 778,77 грн.
Проте, позивач, послухавши свого представника ОСОБА_3 , чомусь сплатила лише 1 730,20 грн. судового збору, про що у справі мається відповідна квитанція.
Таким чином, з відповідача на користь позивача належить стягнути судовий збір у розмірі 1 730,20 грн., тобто, те, що фактично сплачено позивачем за дві вимоги майнового характеру.
При цьому, із позивача на користь держави слід достягнути недоплачену різницю, а саме : позивач повинна була сплатити за дві вимоги майнового характеру 1 778,66 грн., натомість сплатила лише 1 730,00 грн.
Відповідно, 1 778,66 - 1 730,20 грн. = 48,46 грн.
Крім цього, оскільки відповідач, за таких обставин, при зверненні із позовом не сплатила судовий збір за дві вимоги немайнового характеру, як то, за вимогу про зняття арешту з Ѕ частки житлового будинку та за вимогу про зняття арешту з Ѕ частки земельної ділянки, то із неї на користь держави підлягає стягненню судовий збір за ці дві вимоги у розмірі 1 681,60 грн., тобто за кожну по 840,80 грн., що відповідає положенням ст.4 Закону України «Про судовий збір».
Отже, керуючись ст.ст. 142, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Южноукраїнський міський відділ державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Одеса)
про визнання права власності та скасування арешту - задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ (одну другу) частку житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 169,4 кв.м.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ (одну другу) часту земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0500 га, що розташована по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4820355701:01:014:0033.
У задоволенні вимог про зняття арешту з Ѕ частки житлового будинку АДРЕСА_1 та з Ѕ частки земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0500 га, що розташована по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4820355701:01:014:0033 - відмовити.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 730 (одна тисяча сімсот тридцять) грн. 20 коп.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь держави недоплачений судовий збір за вимоги майнового характеру у розмірі 48 (сорок вісім) грн. 46 коп.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за дві вимоги немайнового характеру у розмірі 1 681 (одна тисяча шістсот вісімдесят одна) грн. 60 коп.
Рішення суду може бути оскаржене учасниками справи, а також особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки шляхом подання апеляційної скарги до Миколаївського апеляційного суду безпосередньо або через Арбузинський районний суд Миколаївської області протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя І.В. Явіца