Справа № 487/8540/19
Провадження № 2/487/161/21
03.03.2021 року Заводський районний суд м. Миколаєва у складі головуючого судді Гаврасієнко В.О., за участі секретаря Полінкевич К.Г., позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Миколаєва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням
20.11.2019 року представник позивача ОСОБА_1 адвокат Канівець Руслан Володимирович звернувся до суду із позовною заявою до ОСОБА_4 про визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач є власником особового рахунку квартири АДРЕСА_1 , де зареєстрований з 24 січня 1995 року. У вказаній квартирі зареєстрована відповідач, яка за місцем реєстрації не проживає з 2000 року, за цей час вона жодного разу до квартири не з'являлась. Всі обов'язки, що випливають із договору найму житлового приміщення покладені тільки на позивача, він сплачує всі комунальні рахунки за квартиру. На ім'я відповідача кореспонденція не приходить, у квартирі її речей немає. Перешкод у користуванні житловим приміщення позивач відповідачу не чинив, вона добровільно визначила собі інше місце проживання і спірним жилим приміщенням не користується. Оскільки відповідач не проживає у спірній квартирі з 2000 року та з моменту її не проживання минуло більше одного року, позивач вважає. що вбачаються всі підстави для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням зазначеної квартири. На підставі викладеного позивач просила позовні вимоги задовольнити.
Ухвалою судді від 13.05.2019 року за вказаним позовом відкрито провадження та призначено підготовче засідання. Ухвалою суду від 21.02.2020 року підготовче провадження закрито, призначено справу до розгляду по суті.
У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали з підстав, викладених у позові та просили про їх задоволення у повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні заперечувала проти задоволення позовних вимог, просила у задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що спірна квартира тривалий час вже перебуває у полі зору поліції, оскільки з боку позивача на адресу відповідача лунали погрози, квартиру намагаються приватизувати шахраї без відповідача. У спірній квартирі позивач також не мешкає та робиться ремонт невідомими особами Відповідач зв'язок із квартирою не втрачала, мешкала у квартирі із дитинства, ордер на квартиру видавався батькам сторін та сторонам. Іншого житла відповідач на праві власності не має. Після смерті батьків між сторонами була домовленість, що спірна квартира їм належить по 1/2 частині, але позивач цієї домовленості не виконав, самовільно змінив дверний замок та чинить перешкоди позивачу у користуванні квартирою. Позивач змушена проживати за іншою адресою, але її особисті речі, побутова техніка, меблі знаходяться у квартирі. Відповідач не має змоги вселитися до спірної квартири, оскільки побоюється за своє життя, так як відповідач та невідомі особи, які хочуть приватизувати спірну квартиру без відповідача погрожують їй фізичною розправою. Вважає, що відсутні підстави для визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
06.03.2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому представник відповідача зазначила, що відповідач не втрачала зв'язок зі своєю квартирою, в якій вона мешкає із дитинства, вона не була позбавлена права користування даною квартирою, не знімалась з реєстраційного обліку за власним бажанням. Іншого житла, в якому могла би постійно проживати, відповідач на праві власності не має, всі особисті речі відповідача, рухоме майно, успадковане після смерті батьків, знаходиться у спірній квартирі. Відповідач не має змоги потрапити до квартири через заміну позивачем замків у вхідних дверях. З листопада 2019 року позивач не впускає відповідача до квартири, не віддає особисті речі, змінив замки до квартири, чим чинить перешкоди у користуванні квартирою. Отже позивач не проживає у квартири чотири місяці з поважних причин, намагаючись повернутись до квартири для проживання у ній. Також зазначила, що кватирою сторін почали займатися невідомі люди, які вивезли позивача на проживання за місто, підпоюють його, а в квартирі почали робити ремонт. Відповідачу не відомо що з її речами, до квартири її не впускають, вона намагалась вселитися але все марно. Крім того, позивач неодноразово приїздив до позивача із невідомими людьми та погрожував відповідачу фізичною розправою у випадку, якщо вона з'явиться у спірній квартирі. Позивач зацікавлений у знятті відповідачки з реєстрації у спірній квартирі для подальшої її приватизації, квартирою почали займатись шахраї та відповідач не впевнена в тому, що намір зняти її з реєстрації виражений дійсно самим позивачем, а тому всі доводи про не проживання відповідача у спірній квартирі з 2000 року, а тим більше її самостійне, добровільне зняття з реєстраційного обліку у квартирі є неправдивим і спростовуються наданими по справі доказами. Просила відмовити у задоволенні позовних вимог.
Суд, вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, приходить до наступного.
За приписами ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, свобод чи інтересів фізичних осіб , прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Судом встановлено, що відповідно до довідки форми 3 від 18.11.2019 року та довідки про реєстрацію місця проживання, виданою Департаментом з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради 11.06.2019 року, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрований ОСОБА_1 з 24.01.1995 року. Зазначена квартира не приватизована, що підтверджується довідкою Управління комунального майна Миколаївської міської ради від 24.06.2019 року.
Також згідно довідки про реєстрацію місця проживання, виданою Департаментом з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради 12.06.2019 року у квартирі АДРЕСА_1 також зареєстрована ОСОБА_4 з 02.10.1998 року по теперішній час.
Із повідомлення Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради від 11.03.2020 року вбачається, що 26.06.2019 року за зверненням ОСОБА_1 ОСОБА_4 знято з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 , як таку, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 11.01.2019 року у справі 487/7491/18. Під час звернення ОСОБА_4 до департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради 06.02.2020 року за отримання довідки про реєстрацію місця проживання встановлено, що 26.06.2019 року вона знята з реєстрації місця проживання без визначених законодавством підстав. За результатами перевірки підстав зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_4 прийнято рішення про скасування зняття з реєстрації місця проживання вищевказаної особи за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно відомостей Реєстру територіальної громади м. Миколаєва місце проживання ОСОБА_4 значиться зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_2 з 02.10.1998 року.
Крім того судом встановлено, що відповідач ОСОБА_4 06.02.2020 року зверталась до Управління комунального майна Миколаївської міської ради та ЦНАП Миколаївської міської ради із заявою, у якій просила не проводити ніяких адміністративно-правових (реєстраційних) дій щодо об'єкта (квартири), де вона зареєстрована та має право на частку в приватизації за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта № 200940941 від 18.02.2020 року було накладено арешт на нерухоме майно ОСОБА_4 на підставі постанови Заводського відділу ДВС м. Миколаїв ГТУЮ у Миколаївській області про арешт майна боржника № 25536224 від 16.05.2018 року.
Також судом встановлено, рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 11.01.2019 у справі № 487/7491/19 позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи служба у справах дітей Адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, ОСОБА_4 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням задоволено. Визнано ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .
Представник відповідача не заперечує те, що з 2019 року відповідач не проживає в спірній квартирі. Проте відповідач наполягає на тому, що її не проживання в спірній квартирі є вимушеним через незаконні дії позивача, а саме самовільне змінення замків у дверях до квартири, чим позивач чинить перешкоди у користуванні квартирою. Відповідач не має змоги вселитися до спірної квартири, оскільки побоюється за своє життя, так як відповідач та невідомі особи, які хочуть приватизувати спірну квартиру без відповідача погрожують їй фізичною розправою.
Тому відповідач вважає, що не проживає в спірній квартирі з поважних причин, так як позивач чинить їй перешкоди в цьому.
Позивач під час розгляду справи заперечувала те, що позивач не проживає в квартирі саме з цих причин, наполягала на тому, що він виселився з квартири добровільно.
Судом також встановлено, що відповідач ОСОБА_4 06.02.2020 року звернулась до т.в.о. начальника Вітовського відділення Корабельного відділу поліції ГУНП в Миколаївській області із заявою про скоєння злочину, у якій просила вжити заходів щодо розшуку та у разі підтвердження викладених у заяві фактів притягнути до відповідальності згідно чинного законодавства її брата ОСОБА_1 та його спільників ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_9 суду пояснила, що вона є головою правління ОСББ. Після смерті основного наймача квартири ОСОБА_10 невідомі особи та позивач почали цікавитись приватизацією квартири. Вона надала позивачу перелік документів необхідних для приватизації квартири. Приблизно у 2017 році до неї прийшла ОСОБА_11 із невідомою їй людиною та знялась із реєстрації але залишились зареєстрованими у квартирі її діти. На її питання відповідач не змогла відповісти де її діти. Через декілька днів з'явилась ця невідома людина та надала довідку, що у квартирі зареєстрований тільки позивач. Після чого вона звернулась до Служби у справах дітей та Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради. ОСОБА_12 займався приватизацією. Але потім у 2019 році ОСОБА_13 пропала. Вона проживає у будинку з 1994 року та з цього часу вона відповідача не бачила у спірній квартирі. Перший раз побачила у 2018 році. Вона спілкувалась із матір'ю сторін та була у квартирі, речей відповідача не бачила.
Свідок ОСОБА_14 суду пояснила, що вона проживає за адресою: АДРЕСА_3 . Знаю позивача, відповідача ніколи не бачила. Проживає із позивачем у одному під'їзді 10 років, відповідача за цей час ніколи не бачила. Спілкувалась із покійною матір'ю сторін, вона просила знайти її дочку та зателефонувати їй, але номери які вона давала їй не відповідали і вона дочку ОСОБА_11 не знайшла. Була вдома у позивача та речей відповідача у квартирі не бачила. У квартирі постійно мешкає тільки позивач.
Свідок ОСОБА_15 в судовому засіданні пояснив, що із сторонами знайомий. ОСОБА_16 звертався з приводу приватизації квартири при цьому ОСОБА_13 теж була присутня. ОСОБА_16 дав йому доручення на ведення його справ. Він був у спірній квартирі близько 4-5 разів у травні 2018 року та бачив, що сторони жили там у двох Потім ОСОБА_12 перестав виходити з ним на зв'язок, а у 2019 році він дізнався, що доручення скасовано.
У відповідності до ст. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Статтею 47 Конституції України закріплено право кожного на житло, визначено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Здійснення громадянами житлових прав здійснюється у порядку визначеному законодавством, в тому числі Цивільним кодексом України та Житловим кодексом Україниської РСР.
Статті 12, 13 ЦК України у частинах 1, 2 передбачають, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.
Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
Відповідно до частини п'ятої статті 9 ЖК Української РСР житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого житла. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява №19009/04, п.50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява №30856/03, п.41.
Згідно з частинами першою та другою статті 71, статті 72 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається житлове приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням на підставі статті 71 ЖК Української РСР, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності суд може продовжити пропущений строк.
Виходячи зі змісту ст.71 ЖК України, відповідно до вимог ст.264 ЦПК України та роз'яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року за №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», при вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у ст.71 ЖК УРСР строки.
З матеріалів справи вбачається, що на підставі акту від 18 листопада 2019 року, складеного мешканцями будинку АДРЕСА_4 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 та посвідченого головою правління Домарацькою Л.А. та скріпленого печаткою ОСББ «50, вул. Лазурна, 50-А вул.Лазурна» у спірній квартирі ОСОБА_4 не проживає з 2000 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.8).
Звертаючись до суду та порушуючи питання про визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позивач посилається на вищевказаний акт, згідно якого відповідач не проживає в спірній квартирі з 2000 року та довідку ОСББ «50, вул. Лазурна» від 18.11.2019 року, згідно якої у спірній квартирі зареєстрований тільки позивач з 24.01.1995 року.
Разом з тим, на думку суду, зазначені документи не є належними доказами у справі, оскільки не містять у собі достовірних даних щодо строку відсутності відповідача у спірній квартирі та інформації щодо причин непроживання відповідача в спірному приміщенні. Сам факт непроживання відповідача у зазначеній квартирі не є підставою для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, оскільки відповідно до правил ст.71 ЖК УРСР, підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням є непроживання понад шість місяців в житловому приміщенні без поважних причин.
За таких обставин, суд вважає, що посилання позивача на непроживання ОСОБА_4 у спірній квартирі з 2000 року без поважних причин не є переконливим, оскільки не підтверджені належними та достатніми доказами.
Будь - яких інших доказів на підтвердження непроживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин позивачем не надано.
Отже, оскільки вичерпного переліку поважних причин непроживання у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, в зв'язку з чим вищезазначене питання повинно вирішуватися судом у кожному випадку з урахуванням конкретних обставин справи, колегія суддів приходить до висновку про те, що відповідач не проживав у квартирі з поважних причин, не втрачав зв'язок зі спірною квартирою, продовжував ставитися до неї як до свого житла, а його періодична відсутність була викликана особливими обставинами.
Посилання позивача на добровільне визначення відповідачем іншого місця проживання, не мають правого значення для вирішення даної справи, оскільки позов пред'явлено саме з підстав відсутності останнього за місцем проживання без поважних причин понад встановлені законом строки на підставі положень ст.ст.71,72 ЖК Української РСР.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Також враховується позиція Верховного Суду у справах зазначеної категорії від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц та від 22 листопада 2018 року у справі №760/13113/14.
Проаналізувавши зазначені обставини у справі в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не знайшли свого підтвердження за розглядом справи та задоволенню не підлягають.
Згідно ст. ст. 11, 12, 15, 20 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.
Судом встановлено, що відповідач припинила проживання у спірному житлі через чинення перешкод з боку позивача.
Відповідно до положень статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.
За змістом ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Отже, позивачем неправильно обрано спосіб захисту своїх прав, оскільки особа, яка може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може бути визнана внаслідок тривалого не проживання у спірному житлі за власною ініціативою. Відповідач не проживає за зареєстрованим місцем проживання вимушено через конфлікт із позивачем та чинення перешкод у проживанні з боку відповідача.
На підставі ст. ст. 76, 77, 78-79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення по справі. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до положень ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Таким чином, існування встановлених судом обставинами чинення перешкод відповідачу у користуванні вказаною квартирою не дають підстав дійти висновку про те, що відповідач втратила право користування цим жилим приміщенням, а тому позовні вимоги про визнання відповідача такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_2 задоволенню не підлягають.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання як слід розподілити між сторонами судові витрати.
Пунктом 2 частини 2 статті 141 ЦПК України визначено, що судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються, у разі відмови в позові на позивача.
Отже, оскільки позивачу в позові відмовлено, а тому понесені ним судові витрати стягненню з відповідача не підлягають.
На підставі викладеного керуючись ст.ст. 319, 321, 391,405 ЦК України, ст.ст. 4, 81, 141, 260-265, 354 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Миколаївського Апеляційного суду або через Заводський районний суд м. Миколаєва протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_1 , зареєстрований: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач: ОСОБА_4 , зареєстрована: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Повне судове рішення складено 11 березня 2021 р.
Суддя В.О. Гаврасієнко