Справа № 309/605/21
Провадження № 3/309/328/21
11 березня 2021 року м. Хуст
Суддя Хустського районного суду Закарпатської області Піцур Я.Я. розглянувши справу про адміністративне правопорушення, яка надійшла з Хустського РУП ГУНП в Закарпатській області щодо притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 , продавця магазину «Бовт» у с.Іза, за ст. 44-3 ч.1 Кодексу України про адміністративне правопорушення
Відносно ОСОБА_1 складено протокол про те, що вона 21.02.2021 р. біля 14 год. 00 хв. в с.Іза по вул.Центральній, №193 в магазині «Бовт», працюючи продавцем, обслуговувала клієнтів, які були без засобів індивідуального захисту, чим порушила вимоги пункту 14-3 Постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020 р.
У судове засідання ОСОБА_1 не з'явилася, подавши заяву в якій визнає свою вину та просить розглянути справу без її участі.
Суд дослідивши матеріали справи, у відповідності до положень ст. 252 КУпАП, а саме: оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, у тому числі з урахуванням наданих в суді пояснень щодо часу, місця, способу настання обставин вказаних у протоколі про адміністративне правопорушення та безпосередньо її ролі в їх настанні, доводів щодо умов та порядку запровадження карантину та самої адміністративної відповідальності за порушення його умов, керуючись законом і правосвідомістю, приходить до наступного.
Статтею 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» № 1645-ІІІ від 06 квітня 2000 року визначено, що карантин - це адміністративні та медико-санітарні заходи, що застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб.
Згідно із ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» №1645-ІІІ від 06 квітня 2000 року карантин встановлюється та скасовується Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Закон України «Про Кабінет Міністрів України» встановлює, що КМУ на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти КМУ нормативного характеру видаються у формі постанов. Акт Кабінету Міністрів України може бути оскаржений до суду в порядку та у випадках, установлених законом.
Також Президент України має право зупинити дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (п. 15 ч. 1 статті 106 Конституції України). Конституційний Суд також наділений повноваженням перевіряти конституційність актів КМУ на підставі подання Президента України, народних депутатів, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Слід зазначити, що 28 серпня 2020 р. Велика Палата Конституційного Суду України прийняла рішення у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
У п.3.2 вказаного рішення вказано, що Конституційний Суд України зазначає, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.
Конституційний Суд України наголошує, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.
З протоколу про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 вбачається, що нею порушено п.14-3 постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020 р., який є підзаконним актом, а отже він не може обмежувати конституційні права і свободи людини.
Згідно вимог ст. 245 КУпАП, серед ряду завдань провадження в справах про адміністративні правопорушення є: всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи та вирішення її в точній відповідності з законом.
У відповідності з положеннями ст. 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до ст. 252 КУпАП висновок про наявність чи відсутність в діях особи адміністративного правопорушення має бути зроблений на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи в їх сукупності.
Згідно ст. 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При цьому, беручи до уваги рішення Конституційного Суду України № 12 рп/2011 від 20 жовтня 2011 року про те, що визнаватися допустимими і використовуватися як докази в справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог законодавства, а перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в такому процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.
Системний аналіз змісту положень КУпАП в поєднанні з вказаною позицією КСУ та ЄСПЛ, що ураховується з огляду на норми ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», свідчить, що у такого роду провадженнях належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у справі передбачені ст. 280, та інших обставин, які мають значення для неї, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.
Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КУпАП. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні рішення.
Сам обов'язок щодо збирання доказів відповідно до ч. 2 ст. 251 КУпАП, покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.
Проаналізувавши, у цьому провадженні наявні у ньому фактичні дані, які як докази були зібранні УПП, суддя установив, що вина особи, що притягається до адміністративної відповідальності у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 44-3 КУпАП не є дійсною та доведеною з дотриманням стандарту доказування «поза розумним сумнівом», у розрізі такого.
ЄСПЛ у своїх рішеннях указує, що суд вправі обґрунтовувати свої висновки лише доказами, що випливають зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту (рішення Європейського суду з прав людини, справа «Коробов проти України» № 39598/03 від 21.07.2011 року), тобто таких, що не залишать місце сумнівам, оскільки наявність останніх не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A заява № 25).
Разом з тим надані УП докази в цій справі цим критеріям не відповідають, з огляду на таке.
На підтвердження вини особи, яка притягується до адміністративної відповідальності УПП суду надано такі докази: протокол про адміністративне правопорушення, письмові пояснення особи, що притягається до адміністративної відповідальності.
Оцінюючи зазначені вище докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному досліджені всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю Суд враховує, що для того, щоб особа була притягнута до адміністративної відповідальності, необхідно довести наявність в її діях (бездіяльності) складу та події адміністративного правопорушення.
При цьому, навіть сам факт визнання особою вини у вчиненні адміністративного правопорушення та надання пояснень з цього приводу не може бути достатнім доказом правомірності рішення суб'єкта владних повноважень і не звільняє останнього від доведення його правомірності. З'ясування обставин, за яких вчинено адміністративне правопорушення, яке поставлено за провину особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, буде неповним і поверховим, якщо не дослідити його в усіх тих аспектах, про які зазначено вище.
Отже в силу принципу презумпції невинуватості, діючого при розгляді справ про адміністративні правопорушення, всі сумніви у винності особи, що притягується до адміністративної відповідальності, тлумачаться на її користь, а недоведена вина прирівнюється до доведеної невинуватості.
Отже, повертаючись до обставин даної справи, Суд звертає увагу на те, що проаналізувавши фактичні дані у цій справі, не установлено доведеність факту наявності у діях особи, яка притягається до адміністративної відповідальності ознак адміністративного правопорушення передбаченого ст. 44-3 КУпАП, у розрізі такого.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), яка є джерелом права в Україні кожному гарантовано право на справедливий суд. За своєю структурою стаття 6 Конвенції в частині першій встановлює загальні гарантії щодо справедливого судового розгляду при вирішені спору, пов'язаного з правами та обов'язками цивільного характеру, а також при визначенні обґрунтованості будь-якого висунутого особі кримінального обвинувачення, частина друга та третя статті 6 закріплюють гарантії особам при обвинувачені при вчиненні кримінального правопорушення.
Розглядаючи дану конкретну ситуацію і досліджуючи питання про розповсюдження гарантій статті 6 Конвенції на даний випадок, Суд звертає увагу, що виходячи з прецедентної практики Європейського Суду з прав людини хоч і за національним законом ОСОБА_1 притягується до адміністративної відповідальності, їй пред'явлено «кримінальне обвинувачення» в його автономному розумінні Європейським Судом, яке повинно тлумачитися в світлі трьох критеріїв, а саме з урахуванням кваліфікації розгляду з точки зору внутрішньодержавного законодавства, його сутності і характеру, суворості потенційного покарання (пункт 51 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Михайлова проти Російської Федерації»).
Зокрема, в даному випадку Судом враховується, що адміністративне стягнення у виді штрафу, має каральний і стримуючий характер.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наведені обставини свідчать, що адміністративне правопорушення передбачене статтею 44-3 КУпАП може бути віднесено до «кримінального обвинувачення» в розумінні статті 6 Конвенції із розповсюдженням відповідних гарантій щодо справедливого судового розгляду.
При цьому, слід відмітити, що процедура розгляду справ про адміністративні правопорушення не передбачає участі при судовому розгляді сторони обвинувачення, що може призвести до змішування ролі обвинувача і судді і тим самим дати підстави для законних сумнівів неупередженості суду, порушити принцип змагальності (див. наприклад пункти 75-79 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Карелін проти Росії», пункт 54 справи «Озеров проти Росії», пункти 44-45 справи «Кривошапкін проти Росії»).
У зв'язку із чим Суд не може самостійно перебирати на себе «функції обвинувачення» і відшукувати докази вини особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, винуватість особи має доводитися саме в суді, що вимагає «обережності дій суду» при вирішені питання про тягар доказування в такій категорії справ.
Норма статті 44-3 КУпАП носить бланкетний характер, а тому серед ознак суті такого адміністративного правопорушення обов'язково повинно бути посилання на конкретний нормативно-правовий акт, яким встановлюються відповідні правила та якого не дотрималась особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, порушивши тим самим законодавчі приписи. Проте, в протоколі про адміністративне правопорушення, складеному відносно ОСОБА_1 немає жодних відомостей про те, які саме правила були порушені та яким нормативно-правовим актом, шо має силу Закону, ці правила встановлено.
З протоколу про адміністративне правопорушення, складеного відносно ОСОБА_1 , зазначено, що остання порушила п.14-3 постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020 р., який є підзаконним актом, а отже з врахуванням Рішення КСУ від 28 серпня 2020 р. не може встановлювати відповідних обмежень та не може вважатися «привалами щодо карантину людей» в розумінні ст. 44-3 КУпАП. Крім того суд звертає увагу на те, що вказаним п. 14-3 постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020 р. заборонена діяльність суб'єктів господарювання, які обслуговують відвідувачів, у яких обслуговуються покупці без одягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно. Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є лише продавцем магазину « ІНФОРМАЦІЯ_2 », а не суб'єктом господарювання, тобто власником такої установи, а тому на думку суду вказаний вище пункт 14-3 постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020 р. в будь-якому разі не може поширюватися на ОСОБА_1 . Відтак суд констатує, що немає жодних відомостей про те, які саме правила були порушені та яким нормативно-правовим актом ці правила встановлено, що в результаті призвело до порушення ним ст. 44-3 КУпАП. Неконкретність формулювання суті адміністративного правопорушення позбавляє ОСОБА_1 права здійснювати предметний захист та порушує її процесуальні права.
Відповідно до ст. 256 КУпАП у протоколі про адміністративне правопорушення зазначаються: у т.ч. місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за дане правопорушення.
Аналіз цієї норми свідчить, що закон вимагає обов'язкове відображення в протоколі трьох складників: фактичних обставин; правової кваліфікації; формулювання порушення.
При цьому під формулюванням порушення (суть) розуміється короткий виклад тексту диспозиції правової норми, порушення якої інкримінується особі, фабула звинувачення виступає фактичною моделлю вчиненого діяння, а юридичне формулювання (формула та формулювання) - це правова модель діяння, вказівка на правові норми, порушення яких інкримінується особі.
У той же час, підставами застосування норми закону є скоєння діяння, фактичні обставини якого й зумовлюють її вибір. Коли фактичні обставини діяння й норма права, яка передбачає відповідальність за його скоєння, встановлені правильно, однак неправильно обрана форма закону - застосована не та частина статті закону, чи редакція статті, яка не була чинною на момент порушення, або ж не давала підстав для застосування її зворотної дії в часі, указівка на сам закон, то таке застосування закону про відповідальність є незаконним.
Адже, юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові, як-то: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.
Уточнювати, відредактовувати протокол з цього питання Суд змоги не має, адже ЄСПЛ у справі «Карелін проти Росії»(«Karelin v. Russia»,заява № 926/08, рішення від 20.09.2016 р.) розглянув ситуацію, коли національний суд при розгляді справи про адміністративне правопорушення за результатами дослідження доказів притягнув особу до відповідальності, уточнивши в судовому рішенні фабулу правопорушення, усунувши певні розбіжності та неточності, які мали місце в протоколі про адміністративне правопорушення. При цьому, за логікою ЄСПЛ, за умови відсутності сторони обвинувачення та при наявності певної неповноти чи суперечностей, суду не залишилося нічого іншого, як взяти на себе функції сторони обвинувачення, самостійно відшукуючи докази винуватості особи, що становить порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції в частині дотримання принципу рівності сторін і вимог змагального процесу (за цих умов особа позбавлена можливості захищатися від висунутого проти нього обвинувачення перед незалежним судом, а навпаки вона має захищатися від обвинувачення, яке, по суті, судом підтримується).
Тим самим, такий недолік автоматично незалежно від доданих до справи матеріалів тягне за собою закриття провадження в останній на підставі п. 1) ст. 247 КУпАП.
Так, як Конституційний Суд України у рішенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 у справі зауважив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «in dubio pro reo», згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов'язок доведення вини особи покладається на державу.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що суди при оцінці доказів керуються критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства», «Яременко проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Кобець проти України»).
Розумний сумнів - це такий непереборний сумнів, який залишається у суду щодо винуватості особи після всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості звинувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує з належним розумом і сумлінням, визнати особу винною.
Також, відповідно до положень статті 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням не інакше як на підставах та у порядку, встановлених законом.
Як наслідок на переконання суду дані відображенні УПП про наявність у діях особи складу адміністративного правопорушення за ст. 44-3 КУпАП є сумнівними з вищезазначених у судовому рішенні підстав, а наявність сумнівів не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом», який застосовується при оцінці доказів, а такі докази можуть «випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпції факту».
Будь-яких інших доказів в ході судового розгляду здобуто не було та суду не надано.
Стаття ж 62 Конституції України зазначає, що вина особи, яка притягується до відповідальності, має бути доведена належним чином, а не ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 284 КУпАП по справі про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить одну з таких постанов: 1) про накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування заходів впливу, передбачених статтею 24-1 цього Кодексу; 3) про закриття справи.
За таких обставин, враховуючи вище викладене Суд вважає, що у діях особи, що притягається до адміністративної відповідальності відсутній склад адміністративного правопорушення передбачений ст. 44-3 КУпАП, так як її вину УПП не доведено належним чином, а обґрунтовано на припущеннях, що є неприйнятим та суперечить, як нормам національного законодавства, так і міжнародного.
Згідно п. 1) ст. 247 КУпАП, провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за умови відсутності події і складу адміністративного правопорушення.
У зв'язку з чим, дане адміністративне провадження, з урахуванням вимог п. 1) ст. 247 КУпАП, підлягає закриттю, а судовий збір не підлягає стягненню з особи, що притягається до адміністративної відповідальності, у зв'язку з встановленням обставин визначених п. 1) ст. 247 КУпАП.
Керуючись ст.ст.7, 245, п.1 ч.1 ст.247, 251, 252, 266, 280 КУпАП, суддя ,-
Адміністративну справу відносно ОСОБА_1 за ч.1 ст.44-3 КУпАП провадженням закрити, на підставі ст. 247 п.1 КУпАП за відсутністю в її діях події і складу правопорушення.
Постанова може бути оскаржена на протязі 10 днів з дня її винесення до Закарпатського апеляційного суду через Хустський районний суд.
Суддя Хустського
районного суду: Піцур Я.Я.