Справа № 240/7141/20
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Єфіменко Ольга Володимирівна
Суддя-доповідач - Капустинський М.М.
10 березня 2021 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Капустинського М.М.
суддів: Сапальової Т.В. Смілянця Е. С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Житомирській області про визнання протиправною та скасування вимоги,
ОСОБА_1 звернулася до Житомирського окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління ДПС у Житомирській області, в якому просила:
- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-59896-53У від 07.11.2019 прийняту Головним управлінням ДПС у Житомирській області.
В обґрунтування позовних позивач зазначила, що підприємницькою діяльністю не займалася та звітності не подавала. Зазначає, що з липня 2005 року по даний час офіційно працевлаштована, а тому відповідні відрахування єдиного внеску, у розмірі не меншому мінімального, регулярно здійснювалися за неї роботодавцями. Наголошує, що одночасне нарахування єдиного внеску нею, як недіючим ФОП та її роботодавцем є некоректним, оскільки таке оподаткування набуває подвійного характеру. При цьому відмічає, що контролюючий орган не виконав своїх зобов'язань щодо ініціювання припинення її статусу фізичної особи-підприємця, а тому із врахуванням висновків Європейського Суду не повинен мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
На думку позивача, відповідачем порушено процедуру, яка передує прийняттю вимоги про сплату боргу (недоїмки), а тому винесену контролюючим органом податкову вимогу вважає протиправною та такою, що підлягає скасуванню.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2020 року позов задоволено.
Не погодившись з прийнятим судовим рішенням відповідачем у справі подано до суду апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просили скасувати зазначене судове рішення та прийняти нове про відмову в задоволенні позову.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується наявними в справі матеріалами, ОСОБА_1 за період з 2005 року по даний час працювала на різних підприємствах, зокрема у Науково-виробничому товаристві з обмеженою відповідальністю "Екомед", Товаристві з обмеженою відповідальністю "Брейн Сорс Інтернешнл", Приватному акціонерному товаристві "Медичний центр "Добробут"" та у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Медичний центр "Добробут-Стаціонар"", що підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу, які містяться в матеріалах справи (а.с.21-23).
Тобто, позивач у період з 2005 року по теперішній час є найманим працівником.
З відомостей відображених у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань видно, що позивач з 21.04.2005 року зареєстрована як фізична особа-підприємець та з 25.04.2005 року взята на облік як платник податків (а.с.75).
Відповідно до витягу з інтегрованої картки платника податків за 2018-2020 роки станом на 31.01.2020 рік у позивачки обліковується заборгованість зі сплати єдиного внеску в розмірі 29293,44 грн. (а.с.74).
07.11.2019 року Головним управлінням ДПС в Житомирській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-59896-53У на суму 26539,26грн. (а.с.8), яка отримана позивачем.
Позивач вважає, що дана вимога підлягає визнанню протиправною та скасуванню, оскільки обов'язок для сплати єдиного соціального внеску у неї відсутній, так як офіційно працевлаштована з 2005 року та по даний час, при цьому її суб'єктами господарювання нараховувався сплачувався єдиний внесок, а тому не погоджуючись із оскаржуваною вимогою про сплату боргу (недоїмки) звернулася до суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що позивач протягом періоду, за який сформована вказана податкова вимога була найманим працівником. При цьому, будь-яких заперечень стосовно сплати роботодавцем єдиного внеску за позивача у вказаний період відповідач не висував.
Розглядаючи питання про законність та обґрунтованість судового рішення, яким позов задоволено, суд апеляційної інстанції враховує наступне.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).
Єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування (п.2 ч.1 ст.1 Закону № 2464-VI).
Пунктами 3 і 10 частини першої статті 1 Закону № 2464-VIнадано визначення поняттям:
- застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;
- страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону № 2464-VI дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Частиною другою статті 2 Закону № 2464-VI передбачено, що виключно цим Законом визначаються принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VIплатниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) страхувальниками, визначеними Законом № 2464-VI, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів визначає Інструкція про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затверджена наказом Міністерства фінансів України № 449 від 20.04.2015 (далі - Інструкція).
Відповідно до положень п.п. 3 п. 1 розділу ІІ Інструкції, яка кореспондується з п. 4 ч.1 ст. 4 Закону №2464-VI визначено, що платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Платниками єдиного податку є будь-які фізичні особи-підприємці незалежно від того, яку вони обрали систему оподаткування.
Абзацом першим п. 1, 2 та п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
- для платників, зазначених у пункті 4 частини 1 статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Водночас, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.
Системний аналіз вищевикладених норм дає підстави вважати, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Водночас, необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ.
Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте, за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Колегія суддів зазначає, предметом спору у цій справі є оцінка правомірності вимоги з огляду на наявність у позивача, як фізичної особи-підприємця обов'язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, яка протягом з 2005 року та по даний час є найманим працівником та її роботодавець сплачував за неї ЄСВ у сумі, що не була меншою за мінімальний розмір, що підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу.
В той же час колегія суддів звертає увагу, що заперечень стосовно сплати єдиного соціального внеску за позивача за оскаржуваний період (2017 - 2019 роки) його роботодавцями, матеріали справи не містять.
Метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
З системного аналізу вищезазначеного слідує, що з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Таким чином, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником.
Якщо особа є найманим працівником, як і в даному випадку, така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Будь-яке інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску та порушує права.
Отже, подвійна сплата єдиного внеску, тобто його сплата особою та його роботодавцем не відповідає меті збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, оскільки досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то вирішальне значення у цій справі мають обставини наявності підстав вважати позивача застрахованою особою, за яку вже сплачено єдиний внесок роботодавцем у розмірі не нижче мінімального. Від встановлення цих обставин залежить вирішення питання наявності або відсутності у позивача обов'язку сплачувати ЄСВ як фізичною особою-підприємцем.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду №140/2475/19 у справі №140/2475/19.
З матеріалів справи встановлено, що відповідно до індивідуальних відомостей про застраховану особу, які містяться в матеріалах справи Науково-виробничим товариством з обмеженою відповідальністю "Екомед" було сплачено єдиний внесок за оскаржуваний період починаючи з липня 2005 року до грудня 2010 року; Приватним акціонерним товариством "Медичний центр "Добробут" починаючи з лютого 2011 року до листопада 2013 року; Товариством з обмеженою відповідальністю "Медичний центр "Добробут-Стаціонар"" починаючи з жовтня 2013 року до жовтня 2016 року, Науково-виробничим товариством з обмеженою відповідальністю "Екомед" починаючи з березня 2017 року до квітня 2020 року (а.с.21-23).
Водночас, фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 нараховано єдиний соціальний внесок за 2017- 2019 роки:
- за 2017 рік у розмірі 8448,00 грн. (704 грн. х 12 місяців - 8448 грн). Мінімальний страховий внесок протягом 2017 року становив 704 грн. в місяць (3200 грн. х 22% = 704 грн. на місяць, де 3200 грн. - мінімальна заробітна плата встановлена Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» № 1801-III від 21.12.2016, 22% - ставка ЄСВ);
- за 2018 рік на суму 9828,72 грн. (819,06 грн. х 12 місяців = 9828,72 грн). Мінімальний страховий внесок протягом 2018 року становив 819,06 грн. в місяць (3723 грн. х 22% = 819,06 грн. на місяць, де 3723 грн. - мінімальна заробітна плата встановлена Законом України від 07.12.2017 № 2246-VІІІ "Про Державний бюджет України на 2018 рік", 22% - ставка ЄСВ);
- за III квартали 2019 року на суму 8262, 54 грн. (918,06 грн. х 9 місяців = 8262,54 грн). Мінімальний страховий внесок протягом 2019 року становив 918,06 грн. в місяць (4173 грн. х 22% = 918,06 грн. на місяць, де 4173 грн. - мінімальна заробітна плата встановлена Законом України "Про Державний бюджет України на 2019 рік " від 23.11.2018 № 2629-VІІІ , 22% - ставка ЄСВ).
Так, нарахування зобов'язань з єдиного соціального внеску за вказаний період було здійснено контролюючим органом, виходячи з розміру мінімального страхового внеску.
На підставі вищевикладеного, відповідачем сформовано позивачу оскаржувану вимогу на суму 26539,26 грн. за 2017-2019 (а.с.8).
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 протягом періоду, за який сформована вказана податкова вимога була найманим працівником. При цьому, будь-яких заперечень стосовно сплати роботодавцем єдиного внеску за позивача у вказаний період відповідач не висував.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності, документів які б спростовували вказану інформацію суду також надано не було.
Європейський суд з прав людини, зазначив, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України" (заява №39766/05), "Щокін проти України" (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" підлягають застосуванню судами як джерела права.
З огляду на встановлені обставини справи колегія суддів приходить до висновку, щодо помилковості висновків контролюючого органу та як наслідок визнання його дій протиправними.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що податкова вимога винесена Головним управлінням ДПС у Житомирській області №Ф-59896-53У від 07.11.2020 щодо сплати позивачем недоїмки єдиного внеску в розмірі 26539,26 грн. є протиправною та підлягає скасуванню.
Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Зазначеним вимогам закону судове рішення відповідає.
На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Житомирській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2020 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Капустинський М.М.
Судді Сапальова Т.В. Смілянець Е. С.