Дата документу 02.03.2021
Справа № 334/1007/19
Провадження № 2/334/248/21
02 березня 2021 року Ленінський районний суд міста Запоріжжя в складі:
головуючого судді Козлової Н.Ю.,
при секретарі Зоріній С.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості з позики,
Позивач звернувся до суду з позовом в якому зазначив, що 01 листопада 2017 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, шляхом перерахування на її банківську картку 10 000,00 гривень, що складається з 10 000,00 гривень та 375,00 гривень банківські послуги за перерахунок на карту ОСОБА_2 .. Факт отримання позики підтверджується, розпискою ОСОБА_2 про отримання коштів в сумі 10 000,00 гривень. ОСОБА_2 зобов'язалася повернути отримані кошти та затрати - банківські послуги в сумі 375,00 гривень протягом року, тобто до 01.11.2018 року.
Однак, у зазначений строк кошти відповідачка не повернула, в зв'язку з вищевикладеним позивач просить суд стягнути з відповідача борг у розмірі 10000,00 гривень, три проценти річних від суми боргу у розмірі 88,00 гривень та інфляційні витрати у розмірі 229,41 гривень, а також стягнути 375,00 гривень банківські послуги за перерахунок на карту ОСОБА_2 ..
Позивач та представник позивача у судове засідання не з'явилися, надали суду заяву про слухання справи за їх відсутності, позовні вимоги підтримали у повному обсязі.
Відповідач повідомлений про розгляд справ, шляхом надіслання ухвали про відкриття провадження разом з матеріалами позовної заяви на адресу зазначену в позовній заяві. Відповідач відзиву на позов у встановлені судом строки не подав, причини неявки суду не повідомив, з заявою про розгляд справи за його відсутності до суду не звертався, про час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, що підтверджується матеріалами справи.
Представник відповідача неодноразово звертався до суду з клопотанням про відкладення розгляду справи.
Щодо клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи, суд вважає зазначити наступне.
Так, у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Крім того, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява № 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Разом з тим, у частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (995_004), ратифікованої Законом від 17.07.97 N 475/97-ВР( 475/97-ВР ), гарантує кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної справи, в якій вона є стороною. Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосереднього його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Вимога розгляду справи впродовж розумного строку спрямована на своєчасний захист судом порушених прав особи, оскільки будь-яке зволікання може негативно відобразитися на правах, які підлягають захисту.
Отже наслідки процесуальних зволікань, які можуть виникнути під час розгляду справи, незалежно від обставин їх виправданості, не повинні лягати тягарем на учасників справи або бути такими, що по інакшому вирішують питання, якщо згідно із законом воно мало б бути вирішено відповідним чином та у визначений для цього строк.
Розглянувши матеріали справи, оцінивши та дослідивши у сукупності докази у справі, суд приходить до наступних висновків.
Згідно з п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.
Відповідно до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.
Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У відповідності зі ст. ст. 12, 13 ЦПК України, суд розглядає справи на принципах змагальності і диспозитивності, у межах заявлених позовних вимог на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Відповідно до ст. ст.13, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Судом встановлено, що 01 листопада 2017 року ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_2 договір позики, шляхом перерахування на її банківську картку 10 000,00 гривень, що складається з 10 000,00 гривень та 375,00 гривень банківські послуги за перерахунок на карту ОСОБА_2 .. Факт отримання позики підтверджується, розпискою ОСОБА_2 про отримання коштів в сумі 10 000,00 гривень. ОСОБА_2 зобов'язалася повернути отримані кошти та затрати - банківські послуги в сумі 375,00 гривень протягом року, тобто до 01.11.2018 року (а.с.8).
В силу вимог ст.ст. 11, 629 ЦК України, договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, і є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно з ч.1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України, у разі укладення договору позики на позичальника покладається обов'язок повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
У строк, вказаний в розписці, відповідач позику не повернув.
Згідно із ч.2 ст.1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.207 ЦК України правочин уважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин уважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).
Якщо зобов'язання не виконано або виконано неналежним чином, то воно не припиняється, а навпаки на сторону, яка допустила неналежне виконання, покладаються додаткові юридичні обов'язки, у тому числі передбачені ст.625 ЦК України, оскільки остання передбачає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Відповідач свого обов'язку щодо повернення, отриманих від позивача грошових коштів не виконав.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.
У постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладений наступний висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права, закріпленої у ч.2 ст.625 ЦК України: «У частині другій статті 625 ЦК України прямо визначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення».
Таким чином, Відповідач зобов'язаний сплатити Позивачу суму боргу у розмірі 10000,00 гривень, три проценти річних від суми боргу у розмірі 88,00 гривень та інфляційні витрати у розмірі 229,41 гривень, а також 375,00 гривень банківські послуги за перерахунок коштів на карту ОСОБА_2 .. Загальна сума заборгованості становить 10692,41 гривень.
Аналізуючи зазначене, те, що позивач повністю обґрунтував свої вимоги та підтвердив їх належними доказами, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.
До вказаного висновку суд прийшов, виходячи не тільки із вимог національного законодавства України, а і з висновків Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача підлягає стягненню понесені позивачем, судові витрати на оплату судового збору в розмірі 768,40 гривень.
Керуючись ст.ст. 12, 81, 141, 223, 259, 263, 264, 265, 268, 289 ЦПК України, суд -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості з позики - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , мешкає за адресою: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , зареєстрований: АДРЕСА_3 , суму боргу за договором позики у розмірі 10692 (Десять тисяч шістсот дев'яносто дві) гривні 41 коп., яка складається з наступного: основний борг - 10000,00 гривень, три проценти річних від суми боргу у розмірі 88,00 гривень, інфляційні витрати у розмірі 229,41 гривень, а також 375,00 гривень банківські послуги за перерахунок коштів на карту ОСОБА_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , мешкає за адресою: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , зареєстрований: АДРЕСА_3 судові витрати у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 коп.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 02 березня 2021 року.
Суддя: Козлова Н. Ю.