Справа № 161/2690/20 Головуючий у 1 інстанції: Пахолюк А. М.
Провадження № 22-ц/802/238/21 Категорія: 63 Доповідач: Федонюк С. Ю.
25 лютого 2021 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Федонюк С. Ю.,
суддів - Матвійчук Л.В., Осіпука В.В.,
з участю:
секретаря судового засідання - Губарик К.А.,
представника позивача - ОСОБА_5,
відповідача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 , в інтересах якої діє законний представник - ОСОБА_4 , до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та примусове виселення, за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року,
У лютому 2020 року ОСОБА_3 , в інтересах якої діє законний представник - ОСОБА_4 , звернулася до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що вона є власницею 3/4 частин, а її мати ОСОБА_4 - 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 . Покликається на те, що відповідач ОСОБА_1 та її мати ОСОБА_4 з 1994 року по 2005 рік перебували в зареєстрованому шлюбі та зі згоди тодішніх власників квартири ОСОБА_1 в 1994 році вселився і з 28.07.2004 року зареєстрував своє місце проживання та до даного часу проживає в цій квартирі.
Посилаючись на гарантії захисту права власності, враховуючи, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження власністю, представник позивача вказує, що відповідач ОСОБА_1 фактично проживає у квартирі зі згоди його колишньої тещі ОСОБА_6 , яка померла у 2019 році, та набув право користування чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.
Оскільки судовими рішеннями встановлено, що відповідач не є її батьком та вже не перебуває у шлюбі з її матір"ю, і відповідно не є членом сім"ї власників квартири, а є чужою для них людиною, та вчиняє перешкоди у користуванні належним їм на праві власності житловим приміщенням, отже, вважає, що сервітут підлягає припиненню, а тому просить позов задовольнити і визнати відповідача таким, що втратив право користування спірним житлом та примусово виселити його із цього приміщення.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із даним рішенням суду, представник позивача ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд не врахував того, що відповідач має можливість проживати в іншому житлі, переїхавши до своєї матері, а отже висновки суду про те, що ОСОБА_1 може стати безхатченком, є передчасними. Судом проігноровано висновки, зроблені Верховним Судом у постановах з тотожних спорів, неправильно застосовано правовий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.10.2020 у справі №447/455/17. Вважає, що у справі суд залишив поза увагою, що інтереси позивачки, як власника спірного житла та користувача цим житлом, переважають інтереси колишнього члена сім'ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивачки, забезпечений іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано. Разом з тим, припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім'ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це пов'язано із захистом права власності відповідно до ст. 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
У лютому 2021 року відповідач ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити його без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що це судове рішення є законним і обґрунтованим, оскільки суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку доказам, наданим сторонами.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В суді апеляційної інстанції представник позивача ОСОБА_5 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.
Відповідач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 просили відмовити в задоволенні поданої апеляційної скарги, а рішення суду залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Заслухавши пояснення учасників справи, їх представників, дослідивши матеріали справи та доводи і вимоги апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін із таких підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.
Судом встановлено, що мати позивача ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_1 з 23.06.1994 року по 29.09.2005 року перебували в зареєстрованому шлюбі. 29.09.2005 року шлюб між ними розірвано (а.с. 7).
ОСОБА_1 вселився у спірну квартиру в 1994 році зі згоди ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , проживав у ньому як член сім'ї ОСОБА_4 (як чоловік) та з 28.07.2004 року зі згоди інших повнолітніх жильців зареєстрований за цією адресою.
30.07.2007 року квартира за адресою: АДРЕСА_1 була приватизована і стала об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 та ОСОБА_3 (а.с. 14).
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав від 24.01.2020 р. вбачається, що 26.12.2018 року на підставі договору про визначення часток у квартирі та договору дарування приватним нотаріусом зареєстровано право власності за ОСОБА_3 на 3/4 частки та за ОСОБА_4 на 1/4 частку спірної квартири.
В подальшому після розірвання шлюбу з ОСОБА_4 відповідач залишився проживати у спірній квартирі, а позивач ОСОБА_3 разом зі своєю матір'ю почали проживати за адресою чоловіка ОСОБА_4 в АДРЕСА_3 , з яким вона уклала шлюб 14.10.2005 року, про що свідчить витяг із Державного реєстру актів цивільного стану громадян.
Вищевказані обставини визнавались сторонами у судовому засіданні та вбачаються зі змісту позовної заяви, в якій зазначена ця адреса як місце проживання позивача та її законного представника .
З рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 вересня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про виключення відомостей про особу батька в акті запису про народження, яке не оскаржувалося і набуло законної сили, вбачається, що відповідач позов визнала і судом позов задоволено та ухвалено виключити відомості про особу батька ОСОБА_1 із актового запису про народження дитини ОСОБА_3 . Зі змісту цього рішення встановлено, що сторони до розірвання шлюбу - до 29.09.2005 року, більше двох років разом не проживали та не підтримували подружніх відносин.
Як свідчить довідка про склад зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, у спірній квартирі зареєстровані 4 особи, а саме - ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 та ОСОБА_3 (спільна дочка ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ).
В судовому засіданні представник позивача стверджував, що на даний час позивач з матір"ю орендують житло по АДРЕСА_4 , оскільки ОСОБА_4 вже не проживає зі своїм другим чоловіком, а тому мають потребу користуватись належною їм квартирою. (а.с.122-125).
Отже, починаючи з 1994 року і по даний час відповідач проживає у спірному житлі як колишній член сім'ї співвласника майна ОСОБА_4 , яка є законним представником своєї дитини - позивача ОСОБА_3 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що на даний час їй на праві приватної власності належить 3/4 частини спірної квартири, інша 1/4 частина належить її матері ОСОБА_4 , відповідач є колишнім членом сім'ї співвласника даної квартири, а тому, проживаючи в квартирі, створює перешкоди у користуванні житлом власникам майна та порушує їхнє право користування, володіння та розпорядження власним майном, не допускає їх до приміщення та перешкоджає іншим чином розпорядитися ним, а відтак, підлягає визнанню таким, що втратив право на користування житлом і примусовому виселенню.
У даному випадку спір виник між співвласником квартири та колишнім членом сім'ї співвласника квартири з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу.
Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК Української РСР.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Аналіз статей 64, 150, 156, 162 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
У статті 7 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто, будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись у судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки.
У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.
Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
Тому їх права, в тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміються майнові права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла наступних висновків.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Із матеріалів справи вбачається, що позивач та її законний представник ОСОБА_4 набули право спільної часткової власності на спірне житло у грудні 2018 року, а до цього моменту майно з 2007 року було у спільній сумісній власності ОСОБА_6 та членів її сім'ї ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_8 . Відповідач зі згоди наймача вселився у 1994 році та набув право користування спірним житлом, а з липня 2004 року зареєстрований у квартирі, тобто ще до моменту приватизації житла, постійно проживає у ній та сплачує комунальні послуги .
Отже, вселення відповідача у спірне житло відбулося до приватизації квартири за згодою наймача та повнолітніх членів сім'ї, а тому ОСОБА_1 в силу вимог ч.2 ст.65 ЖК України набув рівного з іншими членами сім'ї права користування зазначеним житлом.
Після одруження ОСОБА_4 з донькою ОСОБА_3 (позивачкою) з часу її народження проживали в квартирі ОСОБА_12 за адресою: АДРЕСА_3 , а відповідач залишився проживати у спірній квартирі разом з їх спільною дочкою ОСОБА_8 , самостійно утримуючи квартиру та оплачуючи комунальні послуги власним коштом. Протягом 15-ти років позивачка з матір'ю не вселялися, будь-яких претензій з цього приводу не заявляли, позовів про вселення до суду також не подавали. Разом з тим, жодних доказів перешкоджання відповідачем у вселенні до спірного житла чи іншого користування ним позивачем не надано. Як ствердив відповідач у суді та не заперечив представник позивача, у ОСОБА_4 завжди був і на даний час є ключ від квартири, відповідач замків у вхідних дверях не змінював і ніколи не заперечував, щоб позивач і її мати проживали у квартирі.
Відповідач ОСОБА_1 також ствердив, що неповнолітня позивачка фактично взагалі не проживала у спірній квартирі, оскільки її мати ще до народження ОСОБА_3 виселилася з цього житла і до даного часу тут не проживає.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 втратив право користування спірною квартирою, оскільки його право було похідним від прав власника, а тому відповідач підлягає виселенню із займаного житлового приміщення, оскільки відповідач фактично проживає у спірній квартирі без правових підстав, є безпідставними.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Положеннями статей 77, 78 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Також апелянт покликається на те, що ОСОБА_1 має можливість проживання за іншою адресою, проте такі докази відсутні, а за змістом частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, врахував та належним чином перевірив доводи сторін, з'ясував та встановив відсутність у відповідача іншого житла, а тому дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову з підстав, заявлених у даному спорі.
Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, погоджуючись з рішенням місцевого суду про відмову у визнанні особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, дійшов висновку про те, що позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідачки - члена сім'ї колишнього власника цього житла, яка не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.
Таким чином, у справі, що переглядається, інтереси ОСОБА_3 , як власника житла, не перевищують інтереси колишнього члена сім'ї, у якого не припинилися правові підстави користування чужим майном.
Посилання заявника на постанову Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі № 243/7004/17-ц та від 14.08.2019 у справі № 702/101/18 є безпідставними, оскільки виключають можливість їх застосування.
У зв'язку з цим підстави апеляційного оскарження в частині того, що суд першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є необґрунтованими.
Отже, з огляду на викладене оскаржуване судове рішення є законним і обґрунтованим, а також таким, що відповідає вимогам ЦПК України, принципам верховенства права та справедливості.
Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на власне тлумачення заявником норм матеріального права.
Таким чином, доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків місцевого суду, у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції вважає, що оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 384, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року в даній справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді: