Справа № 620/3251/20 Суддя (судді) першої інстанції: Соломко І.І.
01 березня 2021 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - судді Земляної Г.В.
суддів: Мєзєнцева Є.І., Файдюка В.В.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області
на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 листопада 2020 року
у справі №620/3251/20 (розглянуто у порядку спрощеного позовного провадження без участі сторін)
за позовом ОСОБА_1
до відповідача Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
У серпні 2020 року до Чернігівського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (надалі - позивач) з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (надалі - відповідач), в якому просила суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області від 04.12.2019 № 811099 про відмову в проведенні перерахунку пенсії з урахуванням стажу роботи з 09.08.1991 по 01.01.2004 у подвійному розмірі відповідно до статті 60 Закону України "Про пенсійне забезпечення";
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області зарахувати позивачу стаж роботи з 09.08.1991 по 01.01.2004 у подвійному розмірі та призначити пенсію відповідно до статті 60 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що період її роботи з 09.08.1991 по 01.01.2004 на посаді медсестри-анестезіста інтенсивної терапії, відповідно до статті 60 Закону України "Про пенсійне забезпечення", повинен бути зарахований у подвійному розмірі при призначені пенсії, а тому оскаржуване рішення відповідача щодо відмови у зарахуванні позивачу стажу роботи за зазначений період у подвійному розмірі та перерахунку пенсії, є протиправними.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 листопада 2020року адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області від 04.12.2019 № 811099 про відмову у зарахуванні ОСОБА_1 стаж роботи у подвійному розмірі з 09.08.1991 по 01.01.2004 та призначення пенсії відповідно до статті 60 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області зарахувати ОСОБА_1 стаж роботи у подвійному розмірі з 09.08.1991 по 01.01.2004 та призначити пенсію відповідно до статті 60 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань з Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 840,80 грн (вісімсот сорок грн) 80 коп., сплачений відповідно до квитанції № 0.0.1817763410.1 від 28.08.2020.
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням відповідачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій апелянт просить скасувати рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 листопада 2020 року та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність рішення суду, порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права. В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що в період роботи з 09.08.1991 по 01.01.2004 на посаді медсестри палати інтенсивної терапії відповідачем зараховано до страхового стажу позивача в одинарному розмірі, як передбачено Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Починаючи з 01.01.2004 року зарахування страхового стажу роботи у подвійному розмірі при призначенні пенсії, Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" не передбачено, тому позов є безпідставним.
Позивач заперечує проти апеляційної скарги з підстав викладених у відзиві на апеляційну скаргу.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду слід залишити без змін, з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в ГУ ПФУ в Чернігівській області, та з 2010 року отримує пенсію по 3 групі інвалідності внаслідок загального захворювання.
З 09.08.1991 по 21.06.1995 позивач працювала на посаді медсестри - анестезіста, з 22.06.1995 по 15.06.2010 на посаді медичної сестри палати (блоку) інтенсивної терапії 1 кардіологічного відділення Чернігівської міської лікарні №1, що підтверджується відповідними записами у трудовій книжці позивача та довідкою Комунального некомерційного підприємства "Чернігівська міська лікарня №1" Чернігівської міської ради №25-23/18 від 18.01.2019 (стор. 10-11,16 том І).
Позивач 28.11.2019 року звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області із заявою про зарахування до стажу роботи у подвійному розмірі з 09.08.1991 по 15.06.2010 на посадах медсестри - анестезіста та медичної сестри палати (блоку) інтенсивної терапії 1 кардіологічного відділення та перерахунок пенсії відповідно до статті 60 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Протоколом Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області від 04.12.2019 № 811099 позивачу відмовлено у такому зарахуванні, оскільки наказ МОЗ від 08.10.1997 № 303 втратив чинність згідно з наказом МОЗ від 19.11.2014 № 866, а тому не може бути застосований.
Вважаючи протиправними дії відповідача, позивач звернулася до суду з адміністративним позовом.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що період роботи позивача з 09.08.1991 по 01.01.2004 на посаді медсестри - анестезіста та медичної сестри палати (блоку) інтенсивної терапії 1 кардіологічного відділення Чернігівської міської лікарні №1, відповідно до статті 60 Закону України "Про пенсійне забезпечення", повинен бути зарахований у подвійному розмірі при призначені пенсії, а тому рішення відповідача щодо відмови у зарахуванні позивачу стажу роботи за зазначений період у подвійному розмірі та перерахунку пенсії є протиправним.
Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно пункту 2-1 Розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення». Розмір пенсії за вислугу років визначається відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону. Пенсії за вислугу років фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України.
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03.10.2017 № 2148-VIII набрав чинності 11.10.2017 року.
З аналіз змісту пункту 2-1 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» дозволяє прийти до висновку про те, що пенсія за вислугу років згідно з статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» може бути призначена лише особам, які мають стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений відповідними статтями Закону України «Про пенсійне забезпечення», станом на 11.10.2017 року.
Статтею 2 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII (надалі - Закон № 1788) визначено, що за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років; б) соціальні пенсії.
Згідно до статті 7 Закону № 1788 звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію.
Відповідно до статті 52 Закону № 1788 право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров'я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту «е» статті 55.
Пунктом «е» статті 55 Закону № 1788 (в редакції, чинній до 01.04.2015 року) було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
У подальшому, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII (надалі - Закон № 213), зокрема, підвищено спеціальний стаж, необхідний для виходу на пенсію (абзаци перший - одинадцятий пункту «е» статті 55 Закону № 1788), а Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII (надалі - Закон № 911) встановлено як додаткову умову для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 55 років для осіб, зазначених у пункті «е» статті 55 Закону № 1788.
Так, відповідно до внесених змін пунктом «е» статті 55 Закону № 1788-XII було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років. До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними, зокрема, такого віку: 54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року.
В свою чергу, рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 № 2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII.
При цьому, Конституційний Суд України зазначив, що зміни у сфері пенсійного забезпечення мають бути достатньо обґрунтованими, здійснюватися поступово, обачно й у заздалегідь обміркований спосіб, базуватися на об'єктивних критеріях, бути пропорційними меті зміни юридичного регулювання, забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства й обов'язком захищати права людини, не порушуючи при цьому сутності права на соціальний захист.
Відповідно до статті 51 Закону № 1788 пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Тобто, у зазначеній нормі йдеться про роботи, які мають безпосередній вплив на здоров'я працівника і можуть призвести до втрати професійної працездатності (здатності виконувати роботу за професією) до настання віку, що дає право на пенсію за віком, а отже, до неможливості ефективно виконувати роботу без шкоди для власного здоров'я і безпеки оточуючих.
З наведеного випливає, що втрата професійної працездатності або придатності не пов'язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років.
Конституційний Суд України вказав, що положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону № 1788 зі змінами, внесеними Законом № 911 у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті «а» статті 54 Закону № 1788, та 55 років для осіб, зазначених у пунктах «е», «ж» статті 55 Закону № 1788, слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.
Також, Конституційний Суд України зазначив, що положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону № 1788 зі змінами, внесеними Законом № 213 щодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави, з огляду на що, оспорювані положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом № 213, суперечать положенням статей 1, 3, 46 Основного Закону України.
Відповідно до пункту 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 № 2-р/2019 положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Таким чином, з 04.06.2019 при призначенні пенсії за вислугою років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-XII необхідно керуватися вказаною нормою у редакції до внесення змін Законом № 213 та Законом № 911.
Отже, на день звернення позивача із заявою від 18.02.2020 про призначення пенсії за вислугу років, пунктом «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Перелік закладів та установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 № 909.
Колегія суддів звертає увагу на те, що матеріалами справи встановлено, що відповідно до записів трудової книжки серії НОМЕР_1 та довідки Комунального некомерційного підприємства "Чернігівська міська лікарня №1" Чернігівської міської ради №25-23/18 від 18.01.2019, позивач, з 09.08.1991 по 21.06.1995 працювала на посаді медсестри - анестезіста, а з 22.06.1995 по 15.06.2010 на посаді медичної сестри палати (блоку) інтенсивної терапії 1 кардіологічного відділення Чернігівської міської лікарні №1 (стор. 10-11, 16 том І).
Згідно з роз'ясненням, наданим Міністерством охорони здоров'я і Міністерства праці та соціальної політики України у листах від 10.09.2002 №10.03.67/100, від 28.05.2002 №10.02.2011/450 і від 21.06.2002 № 02-886з-08, період роботи працівників у відділеннях (групах) анестезіології та інтенсивної терапії зараховуються до стажу у подвійному розмірі, як це визначено статтею 60 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Листом Міністерства охорони здоров'я України на адресу Пенсійного фонду України від 08.12.2006 № 10.01.09/2209 щодо віднесення окремих структурних підрозділів охорони здоров'я до відділень реанімації, робота в яких відповідно до статті 60 Закону України "Про пенсійне забезпечення" зараховується до стажу роботи у подвійному розмірі, визначено, що у реанімаційній службі закладів охорони здоров'я існували такі відділення: відділення (групи) анестезіології реанімації створювалися в лікарнях, які мали до 80% ліжок хірургічного профілю. В закладках, де кількість хірургічних ліжок менша і таке відділення не може бути створено за встановленими нормативами (пологові будинки з числом ліжок хірургічного профілю 75 і т.д.), організовувалися палати для реанімації і інтенсивної терапії з введенням посад лікарів анестезіологів реаніматологів та медичних сестер анестезіологів (наказ МОЗ СРСР від 19.08.1969 року № 605 "Про поліпшення анестезіолого-реанімаційної служби в державі") та відділення реанімації і інтенсивної терапії.
Частиною 2 статті 24 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визначено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а за частиною четвертою статті 24 Закону періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше. Тобто, до стажу в подвійному розмірі на підставі статті 60 Закону України "Про пенсійне забезпечення" підлягають зарахуванню періоди роботи до 01.01.2004 року.
У реанімаційній службі закладів охорони здоров'я організовувалися палати для реанімації і інтенсивної терапії з введенням посад лікарів - анестезіологів-реаніматологів та медичних сестер - анестезистів (наказ МОЗ СРСР від 19 серпня 1969 року № 605 "Про поліпшення анестезіолого - реанімаційної служби в державі".
Факт існування групи анестезіології - реанімації в палаті інтенсивної терапії лікарні підтверджується наказом міської лікарні №137-к від 28.06.1995 (стор. 13-15 том І). Згідно наказу на підставі Наказу МОЗ України №206 від 30.12.1992 здійснено переведення медичного персоналу з посади з медсестри - анестезіста палати інтенсивної терапії 1 кардіологічного відділення на посаду на посаду палатної медсестри цієї палати п. 1.11 наказу (до одруження мала прізвище ОСОБА_2 ), про що свідчить запис у трудовій книжці серії НОМЕР_1 .
Статтею 60 Закону № 1788-XII передбачено, що робота в лепрозорних і протичумних закладах охорони здоров'я, у закладах (відділеннях) з лікування осіб, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, в інших інфекційних закладах (відділеннях) охорони здоров'я, у патолого-анатомічних і реанімаційних відділеннях закладів охорони здоров'я, а також у психіатричних закладах охорони здоров'я зараховується до стажу роботи у подвійному розмірі.
З аналізу вищезазначених норм права та матеріалів справи колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що період роботи позивача з 09.08.1991 по 01.01.2004 на посаді медсестри - анестезіста та медичної сестри палати (блоку) інтенсивної терапії 1 кардіологічного відділення Чернігівської міської лікарні №1, відповідно до статті 60 Закону України "Про пенсійне забезпечення", повинен бути зарахований у подвійному розмірі при призначені пенсії, а тому рішення відповідача щодо відмови у зарахуванні позивачу стажу роботи за зазначений період у подвійному розмірі та перерахунку пенсії є протиправним.
Щодо посилання апелянта на те, що Наказ МОЗ України від 08.10.1997 року втратив чинність, а отже в даному випадку підстав для зарахування стажу позивачу не має підстав, колегія суддів не бере до уваги, оскільки у листі Міністерства охорони здоров'я України, надісланому Пенсійному фонду України № 10.01.09/2209 від 08 грудня 2006 року, щодо віднесення окремих структурних підрозділів охорони здоров'я до відділень реанімації, робота в яких відповідно до статті 60 Закону України "Про пенсійне забезпечення" зараховується до стажу роботи у подвійному розмірі, вказано, що у реанімаційній службі закладів охорони здоров'я існували такі відділення: відділення (групи) анестезіології реанімації створювалися в лікарнях, які мали до 80% ліжок хірургічного профілю. В закладках, де кількість хірургічних ліжок менша і таке відділення не може бути створено за встановленими нормативами (пологові будинки з числом ліжок хірургічного профілю 75 %, центральні районні лікарні, онкологічні лікарні та диспансери з числом хірургічних ліжок 50), організовувалися палати для реанімації та інтенсивної терапії з введенням посад лікарів анестезіологів-реаніматологів та медичних сестер-анестезіологів (наказ МОЗ СРСР № 605 від 19 серпня 1969 року "Про поліпшення анестезіолого-реанімаційної служби в державі") та відділення реанімації і інтенсивної терапії.
Втрата чинності Наказу не позбавляє позивача права для зарахування стажу (на посаді медсестри - анестезіста та медичної сестри палати (блоку) інтенсивної терапії) у подвійному розмірі при призначені пенсії.
Відповідно до статті 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктами 1 та 3 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 637 від 12 серпня 1993 року (надалі - Порядок №637), передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. За відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
З аналізу вищезазначених норм права колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
Щодо посилання апелянта, що судом першої інстанції не надано оцінку тим обставинам, а саме пропуску позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом, колегія суддів не бере дані твердження до уваги, з наступних підстав.
Відповідно до положень частини 1, 2 статті 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується апелянтом, що оскаржуване рішення відповідача позивачем отримано 22.02.2020 року, що підтверджується відбитком штампу на конверті, а до суду першої інстанції з позовом позивач звернулась 18.08.2020 року, що підтверджується штампом канцелярії суду першої інстанції, тобто в межах шестимісячного строку, встановленого статтею 122 КАС України.
З аналізу матеріалів справи колегія суддів доходить висновку, що в даному випадку, відповідачем не надано переконливих доказів того, що Протокол Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області від 04.12.2019 № 811099 був отриманий позивачем в грудні, а не в лютому.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що судом першої інстанції надано оцінку заявленому відповідачем клопотання про пропуск строку звернення позивачем до суду першої інстанції.
Колегія суддів зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. №15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню, а тому доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду.
Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що зміст апеляційної скарги є ідентичним відзиву на адміністративний позов, а отже, доводи, викладені заявником в апеляційній скарзі були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження під час розгляду апеляційної скарги.
При цьому апеляційна скарга не містять посилання на обставини, передбачені статтями 317-319 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв'язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного, керуючись 34, 242, 243, 246, 308, 311, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області - залишити без задоволення.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 листопада 2020 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку виключно з підстав, зазначених у п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя: Г. В. Земляна
Судді: Є. І. Мєзєнцев
В. В. Файдюк