Постанова
Іменем України
03 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 307/4062/13-ц
провадження № 61-8343св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач (за первісним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (за первісним позовом) - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 09 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Бисага Т. Ю., Собослоя Г. Г., Куштана Б. П.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Тячівської міської ради Закарпатської області, сектору державної реєстрації Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області, третя особа - Тячівське районне підприємство технічної інвентаризації, про скасування рішення і зобов'язання вчинити дії.
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна, який мотивовано тим, що за час перебування у шлюбі сторони набули у власність рухоме майно, а також незакінчений будівництвом будинок на АДРЕСА_1 . Зазначене майно ОСОБА_1 має намір поділити. В ході розгляду вказаної справи судом, ОСОБА_1 довідалася, що ОСОБА_2 оформив на своє ім'я в цілому право власності на будинок з надвірними спорудами на АДРЕСА_1 .
Позивач просила визнати недійсним акт приймання в експлуатацію індивідуального домоволодіння на АДРЕСА_1 , складений 31 травня 1995 року приймальною комісією при міській раді міста Тячів та пункт 1 рішення № 99 виконавчого комітету Тячівської міської ради Закарпатської області від 31 травня 1995 року «Про ввід в експлуатацію домоволодінь громадянам міста Тячів» в частині затвердження акту вводу в експлуатацію домоволодіння ОСОБА_2 в АДРЕСА_1 , житловою площею 109,74 кв. м, корисною площею 90,81 кв. м, збудованого забудовником ОСОБА_2 ; визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами АДРЕСА_1 , видане ОСОБА_2 виконавчим комітетом Тячівської міської ради народних депутатів 05 червня 1995 року на підставі рішення виконавчого комітету Тячівської міської ради народних депутатів № 76 від 14 березня 1995 року; визнати недійсним реєстраційний запис № 15 під реєстровим номером 2149 про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 в цілому на житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами АДРЕСА_1 , та зобов'язати відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Тячівського районного управління юстиції в Закарпатській області вилучити із державного реєстру речових прав на нерухоме майно реєстраційний запис № 15 під реєстровим номером 2149 про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 в цілому на житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами АДРЕСА_1 .
В порядку поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності сторін спору, ОСОБА_1 також просила суд визнати за нею право власності: в цілому на нежитловий будинок - магазин, який розташований на АДРЕСА_2 ; на 1/2 частку матеріалів, обладнання та будівельних робіт, які були використані в процесі створення об'єктів будівництва на АДРЕСА_1 та реально виділити їй в натурі; в цілому на легковий автомобіль марки «ВАЗ 21213», червоного кольору, 2002 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , кузов № НОМЕР_2 ; малоцінне рухоме майно: електроаерогриль вартістю 1 580,00 грн; електром'ясорубку вартістю 650,00 грн; електропраску парову вартістю 1 400,00 грн; електрошвабру парову вартістю 1 500,00 грн; електросоковижималку вартістю 360,00 грн; м'який куток «Вишиванка» вартістю 7 600,00 грн; розкладний стіл і вісім стільців вартістю 7 300,00 грн; вітальню з натурального дерева вартістю 13 900,00 грн; м'який куток і два крісла вартістю 7 650,00 грн; меблі для вітальні з натурального дерева вартістю 13 900,00 грн; меблі для прихожої вартістю 2 450,00 грн; вазу напільну з фарфору вартістю 8 000,00 грн, а всього на суму 66 290,00 грн.
У листопаді 2013 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , Тячівської міської ради Закарпатської області, сектору державної реєстрації Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області, за участю третьої особи - Тячівського районного підприємства технічної інвентаризації, про скасування рішення і зобов'язання вчинити дії.
Зустрічні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржувані документи видані всупереч вимогам законодавства і порушують майнові права ОСОБА_1 В. М.
Позивач за зустрічним позовом просив скасувати рішення виконкому Тячівської міської ради від 29 вересня 2010 року № 371 «Про оформлення права власності на нерухоме майно - магазин за адресою АДРЕСА_2 » та визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане ОСОБА_1 виконавчим комітетом Тячівської міської ради Закарпатської області 13 жовтня 2010 року на будинок за вказаною адресою; зобов'язати державну реєстраційну службу Тячівського районного управління юстиції вилучити із державного реєстру нерухомості запис про реєстрацію будинку АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 в цілій частині.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 27 вересня 2019 року у складі судді Чопик В. В. в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Скасовано рішення виконкому Тячівської міської ради Закарпатської області від 29 вересня 2010 року № 371 «Про оформлення права власності на нерухоме майно - магазин за адресою АДРЕСА_2 » та визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане ОСОБА_1 виконавчим комітетом Тячівської міської ради Закарпатської області 13 жовтня 2010 року на будинок АДРЕСА_2 в цілій частині. Стягнуто з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в сумі 2 104,45 грн та витрати, пов'язані з наданням юридичної допомоги в сумі 1 500,00 грн. В решті вимог зустрічного позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивовано тим, що суду не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що після укладення шлюбу було здійснено реконструкцію, добудову нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Суд вважав, що вказане майно не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та не підлягає розподілу ні як об'єкт рухомого майна, а ні як будівельні матеріали та роботи, використані при будівництві цього майна, а тому в цій частині вимог позову ОСОБА_1 відмовлено. Суду не надано належних та допустимих доказів, які б стверджували, що ОСОБА_2 відмовився від своєї частки у спільному нерухомому майні - житловому будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Цього не підтверджує і нотаріально посвідчена державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Дуйчак Т. А. заява від 03 вересня 2004 року, оскільки в ній йдеться про відмову ОСОБА_2 від земельної ділянки, що знаходиться в АДРЕСА_2 (т. 1 а. с. 9). Суд вважав, що оскаржуваними рішенням виконкому Тячівської міської ради Закарпатської області від 29 вересня 2010 року № 371 «Про оформлення права власності на нерухоме майно - магазин за адресою АДРЕСА_2 » та свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, що видане ОСОБА_1 виконавчим комітетом Тячівської міської ради 13 жовтня 2010 року на будинок АДРЕСА_2 в цілій частині, порушені права позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2 , як власника спільного з ОСОБА_1 нерухомого майна - житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , а тому зустрічний позов слід задовольнити, скасувавши вказане рішення та свідоцтво про право власності на нерухоме майно. В решті зустрічного позову слід відмовити, оскільки підставою для вилучення із державного реєстру нерухомості запису про реєстрацію будинку АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 є саме рішення суду про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 09 квітня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 27 вересня 2019 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 та в частині задоволення позову ОСОБА_2 скасовано. У цих частинах ухвалено нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено частково.
Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами АДРЕСА_1 , видане ОСОБА_2 виконавчим комітетом Тячівської міської ради 05 червня 1995 року на підставі рішення виконавчого комітету Тячівської міської ради № 76 від 14 березня 1995 року.
Поділено майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1, визнавши за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину домоволодіння на АДРЕСА_1 та в цілому на легковий автомобіль марки «ВАЗ 21213», червоного кольору, 2002 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , кузов № НОМЕР_2 .
В решті позову ОСОБА_1 відмовлено.
В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Тячівської міської ради Закарпатської області і сектору державної реєстрації Тячівської районної державної адміністрації про скасування рішення органу місцевого самоврядування і визнання недійсним свідоцтва відмовлено.
В решті рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 27 вересня 2019 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що належним відповідачем у справі за зустрічним позовом ОСОБА_2 є саме виконавчий комітет Тячівської міської ради Закарпатської області, тобто суб'єкт, який прийняв оскаржуване рішення. Інша вимога ОСОБА_2 про скасування свідоцтва від 13 жовтня 2010 року про право власності на нерухоме майно є взаємопов'язаною з первинною вимогою про скасування рішення виконкому від 29 вересня 2010 року № 371. Вирішуючи питання щодо розподілу рухомого майна, суд першої інстанції правильно встановив, що ОСОБА_1 не надала належних і допустимих доказів наявності такого майна у сторін чи придбання його сторонами. Визнання недійсним та скасування свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 , видане ОСОБА_2 05 червня 1995 року на підставі рішення виконавчого комітету Тячівської міської ради № 76 від 14 березня 1995 року призведе до фактичного позбавлення ОСОБА_2 права власності на відповідне нерухоме майно, саме ця особа є належним відповідачем за позовом ОСОБА_1 у вказаній справі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у травні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її з Тячівського районного суду Закарпатської області.
27 січня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
На підставі ухвали Верховного Суду від 28 січня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 січня 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на доводи ОСОБА_2 та не надав їм належної оцінки. Апеляційним судом порушено норми процесуального права щодо права ОСОБА_2 на повний та всебічний судовий розгляд справи.
У касаційній скарзі зазначається, що суд апеляційної інстанції без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 460/4991/15-ц, неправомірно застосував до спірних правовідносин положення статті 60 СК України, оскільки будівництво житлового будинку було розпочато за три роки до укладення шлюбу між сторонами.
Заявника незаконно позбавлено права власності на частку у нерухомому майні за адресою: АДРЕСА_2 . Договір дарування житлового будинку обом з подружжя є чинним, висновок про те, що цей будинок належить особисто ОСОБА_1 є помилковим.
Доводи інших учасників справи
У липні 2020 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб 26 листопада 1994 року, що стверджується повторним свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 від 19 лютого 2009 року (т. 1 а. с. 3).
07 листопада 2013 року вказаний шлюб розірвано рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області (т. 1 а. с. 93).
Відповідно до акту про відведення земельної ділянки від 20 листопада 1991 року ОСОБА_2 в натурі відведено земельну ділянку під індивідуальне житлове будівництво в АДРЕСА_3 (т. 1 а. с. 44).
На підставі свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок, виданого виконавчим комітетом Тячівської міської ради 05 червня 1995 року, житловий будинок у АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 46).
Відповідно до договору дарування від 01 вересня 2004 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 отримали в дар незакінчений будівництвом будинок 66 % готовності, що знаходиться в АДРЕСА_2 (т. 1 а. с. 5).
02 вересня 2004 року ОСОБА_1 звернулась до міського голови Тячівської міської ради про надання дозволу на збір матеріалів попереднього погодження для розміщення об'єкту торгівлі - магазину роздрібної торгівлі за адресою: АДРЕСА_2 (т. 2 а. с. 10).
Згідно із заявою, підпис заявника на якій засвідчено 03 вересня 2004 року державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Дуйчак Т. А., ОСОБА_2 відмовився від земельної ділянки, що знаходиться в АДРЕСА_2 (т. 1 а. с. 9).
Рішенням виконавчого комітету Тячівської міської ради Закарпатської області від 09 вересня 2004 року № 236 ОСОБА_1 надано дозвіл на збір матеріалів попереднього погодження на проведення перебудови належної їй на праві приватної власності будівлі в АДРЕСА_2 під об'єкт торгівлі кафе - магазин роздрібної торгівлі (т. 2 а. с. 11).
Відповідно до заяви від 23 листопада 2004 року ОСОБА_1 звернулася до міського голови Тячівської міської ради про надання дозволу на реконструкцію власного житлового будинку під магазин за адресою: АДРЕСА_2 (т. 2 а. с. 12).
Рішенням виконавчого комітету Тячівської міської ради Закарпатської області від 02 грудня 2004 року № 330 ОСОБА_1 надано дозвіл на проведення реконструкції житлового будинку в АДРЕСА_2 під магазин (т. 2 а. с. 13).
Рішенням Тячівської міської ради Закарпатської області від 19 квітня 2005 року № 646 надано дозвіл ОСОБА_1 на розробку проекту щодо зміни цільового призначення частини приватизованої земельної ділянки площею 0,01 га у власному дворогосподарстві, наданої раніше ОСОБА_1 для обслуговування житлового будинку в АДРЕСА_2 , для здійснення підприємницької діяльності, а саме: розміщення салону - магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (т. 3 а. с. 35).
Актом державної технічної комісії про прийняття закінченого будівництвом об'єкта в експлуатацію від 15 червня 2005 року прийнято в експлуатацію магазин в АДРЕСА_2 (т. 2 а. с. 15).
Розпорядження голови Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області від 17 червня 2005 року № 291 затверджено акти державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта: магазину підприємця ОСОБА_1 , загальною площею 209,00 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 (т. 2 а. с. 4).
Рішенням виконавчого комітету Тячівської міської ради Закарпатської області від 29 вересня 2010 року № 371 оформлено право власності на нерухоме майно - магазин за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 (т. 2 а. с. 8).
13 вересня 2010 року ОСОБА_1 виготовлено технічний паспорт на реконструйований житловий будинок під магазин (т. 3 а. с. 62 - 67).
Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 13 жовтня 2010 року та витягом з Державного реєстру правочинів підтверджено, що власником нежитлової будівлі - магазину за адресою: АДРЕСА_2 є ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 8, т. 2 а. с. 6, 9).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ізстаттею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У частині четвертій статті 265 ЦПК України вказано про те, що у мотивувальній частині рішення зазначаються:
1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини;
2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення;
3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику;
4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду;
5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування;
6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.
За загальним правилом, під час розгляду справи суд повинен дослідити і оцінити подані сторонами докази, об'єктивно з'ясувати всі обставини, надавши оцінку поясненням та доводам учасників процесу.
Колегія суддів вважає, що місцевий та апеляційний суди, розглядаючи справу не встановили всіх обставин, що мають істотне значення для її правильного вирішення.
Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Враховуючи вищезазначене, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.
Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 460/4991/15-ц (провадження № 61-36864св18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі.
Презумпція віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
При цьому, для проведення поділу майна подружжя, закон не вимагає визнання недійсним за окремою позовною вимогою правовстановлюючих документів на це майно, виданих на ім'я одного з подружжя.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Звертаючись до суду із позовом про поділ майна ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право власності в цілому на магазин, який розташований на АДРЕСА_2 ; на 1/2 частку матеріалів, обладнання та будівельних робіт, які були використані в процесі створення об'єктів будівництва на АДРЕСА_1 та реально виділити їй в натурі; в цілому на легковий автомобіль марки «ВАЗ 21213», червоного кольору, 2002 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , кузов № НОМЕР_2 ; а також інше рухоме майно.
Суд першої інстанції, відмовивши в задоволенні первісного позову взагалі не провів поділу спільного майна подружжя та не вирішив спір по суті. Апеляційний суд, частково скасувавши рішення суду першої інстанції, допустив суперечливі висновки у своїй постанові.
Так, відмовляючи в частині позову ОСОБА_2 про скасування рішення виконкому та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, апеляційний суд зазначив, що до участі у справі не залучено виконком Тячівської міської ради, разом з тим, за таких же обставин задовольнив позов ОСОБА_1 в частині визнання недійсним та скасування свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок, виданого виконавчим комітетом Тячівської міської ради.
Визнавши за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину житлового будинку на АДРЕСА_1 та легковий автомобіль «ВАЗ 21213», апеляційний суд не вказав, яким чином розподіляється між колишнім подружжя інше спільно нажите майно, хоча в апеляційній скарзі позивач просила задовольнити її позов повністю.
При вирішенні вказаного спору між подружжям про майно, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, не з'ясували джерело і час придбання зазначеного майна.
Враховуючи зазначене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про скасування ухвалених у справі судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Касаційний суд, з урахуванням встановлених статтею 400 ЦПК України меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, процесуальної можливості усунути допущені судом недоліки не має, так як не може переоцінювати докази, встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права призвело до прийняття необґрунтованих рішень, судові рішення відповідно до статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 27 вересня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 09 квітня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді: А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук