Головуючий І інстанції: Бадюков Ю.В.
16 лютого 2021 р.Справа № 520/13233/2020
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Мельнікової Л.В.,
Суддів: Рєзнікової С.С. , Бегунца А.О. ,
за участю секретаря судового засідання Білюк Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду у місті Харкові справу за апеляційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суд від 30 жовтня 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Головне управління Державної казначейської служби України в Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
30.09.2020 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просить:
- визнати протиправними дії територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківської області (далі - ТУ ДСА України в Харківській області) щодо нарахування та виплати їй - суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року із застуванням обмеження нарахування у сумі 214.862, 17 грн;
- зобов'язати ТУ ДСА України в Харківській області провести нарахування та виплату їй - суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року на підставі частин 2, 3, 5, 6 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2020 року, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року у загальній сумі 214.862,17 гри.
Також, позивач просить встановити судовий контроль за виконанням рішення суду шляхом зобов'язання ТУ ДСА України в Харківській області подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення.
Обґрунтовує позовні вимоги позивач тим, що розмір отриманої суддівської винагороди за період з 18.04.2020 до 27.08.2020 не відповідає розміру, установленому Законом України від 02.06.2016 року № 1402- VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402- VIII) (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), у зв'язку з чим позивач вважає, що відповідачем порушено ст. 130 Конституції України та її право на належне матеріальне забезпечення судді.
У відзиві на адміністративний позов відповідач ТУ ДСА України в Харківській області, не погоджуючись з вимогами позивача, зазначив, що Верховною Радою України 13.04.2020 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України № 553-ІХ «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 553-ІХ), який набрав чинності 18.04.2020 року. Відповідно до ч. 1, 3 ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ) установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Обмеження, встановлені у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті). Таким чином, нарахована заробітна плата, грошове забезпечення працівників обмежується максимальним розміром 47.230,00 грн. на місяць.
Отже, ТУ ДСА України в Харківській області як розпорядник коштів нижчого рівня не мало правових підстав для нарахування та без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ).
Відзив на позовну заяву від третьої особи Головного управління Державної казначейської служби України в Харківській області (далі - ГУ ДКСУ в Харківській області) не надходив.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 30.10.2020 року (рішення ухвалено в порядку письмового провадження) частково задоволений адміністративний позов ОСОБА_1 .
Так, судовим рішенням визнано протиправними дії ТУ ДСА України в Харківській області щодо нарахування та виплати судді Фрунзенського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 27.08.2020 року із застуванням обмеження нарахування у сумі 214.862, 17 грн.
Зобов'язано ТУ ДСА України в Харківській області нарахувати та виплатити судді Фрунзенського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 27.08.2020 року на підставі частин 2, 3, 5, 6 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2020 року, з утриманням з цих сум передбачених законодавством податків та обов'язкових платежів при їх виплаті за період з 18.04.2020 року по 27.08.2020 року у загальній сумі 214.862, 17 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Висновок суду вмотивований тим, що вирішення питання щодо виплати суддівської винагороди судді є обов'язком відповідача і повинно вирішуватись у встановленому Законом порядку, оскільки є невід'ємним елементом гарантій незалежності суддів, які встановлені Конституцією України. Право позивача на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов'язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету. Обмеження права на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі становить порушення вимог ст.19, 130 Конституції України, ст.135 Закону № 1402-VIII та ст.1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а державний орган, який не дотримується своїх власних процедур, не повинен мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Не погоджуючись із судовим рішенням, в апеляційній скарзі ТУ ДСА України в Харківській області, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судове рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.
Аргументи, наведені відповідачем в обґрунтування вимог апеляційної скарги, фактично аналогічні наведеному у відзиві на позов.
На час розгляду справи, відзив на апеляційну скаргу від позивача та третьої особи не надходив, що не перешкоджає апеляційному перегляду справи.
За приписами ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ч. 1 ст. 308).
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язкової підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 2 ст. 308).
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судове рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а судове рішення на підставі ст. 316 КАС України слід залишити без змін, з наступних підстав.
Судом установлено, що Указом Президента України «Про призначення суддів» від 10.12.2001 року № 1205/2001 ОСОБА_1 призначена на посаду судді місцевого Фрунзенського районного суду м. Харкова строком на п'ять років та на підставі наказу Харківського обласного управління юстиції від 11.01.2002 № 02-7/3 зарахована на посаду судді місцевого Фрунзенського районного суду міста Харкова (а.с. 11-12).
Постановою Верховної ради України «Про обрання суддів» від 15.03.2007 року № 750-v позивач обрана на посаду судді Фрунзенського районного суду м. Харкова безстроково і наказом голови Фрунзенського районного суду м. Харкова від 10.04.2007 рок № 3-26 зарахована до штату Фрунзенського районного суду м. Харкова, як суддя, яка обрана безстроково (а.с. 10, 13).
На підставі рішення зборів суддів Фрунзенського районного суду м. Харкова № 2/2 від 21.05.2020 року позивач приступила з 21.05.2020 року по 20.05.2023 року включно до здійснення повноважень заступника голови Фрунзенського районного суду м. Харкова (а.с. 14).
Відповідно до розрахункових листів за 2020 рік, що складені відповідачем, у квітні-серпні 2020 року відповідач нараховував і сплачував позивачу щомісяця суддівську винагороду у розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Недоплачені позивачу суми складових суддівської винагороди склали: у травні 2020 року 72.459, 54 грн; у червні 2020 року 63.706. 44 грн; у липні 2020 року 74.948, 75 грн; у серпні 2020 року 3.747, 44 грн. Разом за квітень-серпень 2020 року відповідач не нарахував і не сплатив позивачу суддівську винагороду у розмірі 21.4862, 17 грн. (без вирахування військового збору, прибуткового податку) (а.с. 15).
Сума обмеження суддівської винагороди за період з квітня по серпень 2020 року не є спірною.
Погоджуючись із висновком суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Так, правовідносини, що виникли між позивачем та відповідачем щодо нарахування та виплати суддівської винагороди, врегульовані нормами Конституції України та Закону 1402- VIII.
Відповідно до ст.130 Конституції України та ч. 2 ст. 135 Закону №1402, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Водночас, 13.04.2020 року Верховною Радою України прийнято Закон № 553-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік"" (далі - Закон № 553-ІХ), яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, а саме: «Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)».
Зазначений Закон № 553-ІХ набрав чинності 18.04.2020 року, після опублікування його у газеті Голос України від 17.04.2020 року року № 68.
Відповідно до ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується статтями 8 та 55, 124 Конституції України.
Згідно з ст. 126 Конституції України, незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Відповідно до ст. 130 Конституції України, розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
11.03.2020 року Конституційним Судом України розглянуто конституційне подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Законів України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року № 1402-VIII, "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" від 16.10.2019 року №193-IX, "Про Вищу раду правосуддя" від 21.12.2016 року №1798-VIIІ, у п. 4.1 рішення за результатами розгляду якого Конституційний Суд України зазначив, що неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20.03.2002 року № 5-рп/2002, від 01.12.2004 року № 19-рп/2004, від 11.10.2005 року № 8-рп/2005, від 18.06.2007 року № 4-рп/2007, від 22.05.2008 року № 10-рп/2008, від 03.06.2013 року № 3-рп/2013, від 19.11.2013 року № 10-рп/2013, від 08.06.2016 року № 4-рп/2016, від 14.12.2018 року № 11-р/2018, від 18.02.2020 року № 2-р/2020.
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року №6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року №3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2, абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року №11-р/2018).
Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства [України], яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 09.12.2019 року № 969/2019 (далі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (частина перша статті 124 Основного Закону України).
Крім того, Конституційний Суд України неодноразово висловлювався щодо зупинення законами про Державний бюджет України на відповідний рік дії інших чинних законів України: "Зупинення дії положень законів, якими визначено права і свободи громадян, їх зміст та обсяг, є обмеженням прав і свобод і може мати місце лише у випадках, передбачених Основним Законом України. У статті 64 Конституції України вичерпно визначено такі випадки, а саме передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод людини із зазначенням строку дії цих обмежень, та визначено ряд прав і свобод, які не можуть бути обмежені за жодних обставин." (абзаци третій-сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення КСУ від 09.07.2007 року № 6-рп/2007); "Оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, Кодексі, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України." (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини рішення КСУ від 09.07.2007 року № 6-рп/2007); "Верховна Рада України не повноважна при прийнятті закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин." (абзац другий пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 09.07.2007 року № 6-рп/2007); "законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об'єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок - скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони." (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 22.05.2008 року № 10-рп/2008); "словосполучення "держава прагне", на думку Конституційного Суду України, означає намагання i обов'язок держави спрямовувати свою діяльність на виконання певного, визначеного Конституцією України завдання.
Аналіз термінів "баланс", "збалансувати", "бюджет збалансований" свідчить, що збалансованість бюджету (держави, регіону) передбачає рівномірне (паритетне) співвідношення між його видатковою і доходною частинами, дотримання відповідності видатків доходам, проте не виключає при цьому можливості прийняття бюджету з перевищенням видатків над доходами i навпаки (з дефіцитом або профіцитом). У той же час правова природа бюджету не може обмежуватися лише фінансово-економічною складовою. Бюджет - це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.
Закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходiв та видаткiв на загальносуспiльнi потреби), створює належнi умови для реалізації законiв України, iнших нормативно-правових актiв, ухвалених до його прийняття, якi передбачають фінансові зобов'язання держави перед громадянами i територіальними громадами. Саме у виконаннi цих зобов'язань утверджується сутнiсть держави як соціальної i правової." (абзаци другий, третій підпункту 3.2, абзац другий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення КСУ від 27.11.2008 року № 26-рп/2008).
Отже, Закон України № 553-ІХ від 13.04.2020 року "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" щодо зменшення розміру виплати суддівської винагороди не може бути застосований до визначення розміру виплати суддівської винагороди.
Згідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Однак, відповідач, діючи всупереч приписів ст. 19 та 130 Конституції України, порушив приписи чинного законодавства України та виплатив суддівську винагороду у розмірі, значно меншому, ніж це визначено спеціальним Законом України "Про судоустрій і статус суддів", а саме з обмеженням сумою 214.862,17 грн. з урахуванням утримань з цих сум, передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті, замість належної до виплати суми, чим порушив права позивача.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Згідно ч. 1 ст. 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Отже, вищевказана норма гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Відповідно до ст. 8 Конституції України, ст. 6 КАС України та ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" , суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (рішення ЕСПЛ у справі "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення ЕСПЛ у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).
Словосполучення "відповідно до закону" вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (п. 55 рішення Суду у справі "Kopp проти Швейцарії" від 25.03.1998 р. (Reports of Judgments and Decisions 1998-II)).
Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (п. 39 рішення Суду у справі "C.G. and Others проти Болгарії" від 24.04.2008 (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (п. 46 рішення Суду у справі "P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства" (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX))та див.п.169-170 рішення ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" (заява № 21722/11).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (рішення у справі "Скордіно проти Італії"(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14.10.2010року, яке набуло статусу остаточного 14.01.2011року).
Норми Закону України від 13.04.2020 року № 553-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" в аспекті з'ясування можливості їх застосування до спірних відносин не відповідають неодноразово описаному ЄСПЛ принципу якості закону.
Законом України від 13.04.2020 року № 553-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", як і будь-яким іншим діючим нормативно-правовими актами не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені: ч. 2 ст. 135 Закону № 1402, якою визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, а також ст. 130 Конституції України, якою визначено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Крім того, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 року №10-/2020 у справі №1-14/2020(230/20) щодо застосування Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 №553-IX (п.4) Конституційний Суд України вказав, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить ст. 6, ч. 2 ст. 19, ст. 130 Конституції України.
Одним із складових елементів конституційного принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності.
Конституційний Суд України зазначав, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п'ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року № 1-р/2020).
Установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (частини перша, третя статті 29 Закону № 294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права.
Згідно з ч. 1 ст. 113 Конституції України, ч. 1 ст. 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Тобто, оспорюваними положеннями ст. 29 Закону № 294, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.
Конституцією України встановлено, що виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (п. 14 ч. 1 ст. 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (ч. 1, 2 ст. 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (ч. 1, ч. 2 ст. 130).
Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року№ 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).
Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).
Отже, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів.
Таким чином, положення ч. 1, 3 ст. 29 Закону № 294 суперечать статтям 1, 6, ч. 1, 2 ст. 8, ч. 2 ст. 19, ч. 1, 2 ст. 55, ч. 1, 2 ст. 126, ст. 130 Конституції України.
Конституційний Суд України вважає, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України.
Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв'язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Засіб захисту, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
З урахування вказаного вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними дій відповідача щодо нарахування та виплати судді Фрунзенського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року із застосуванням обмеження нарахуванням у сумі 214.862,17 грн. та зобов'язання відповідача провести нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року на підставі частин 2, 3, 5, 6 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановленого на 1 січня 2020 року, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року у загальній сумі 214.862,17 грн.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Інші доводи апеляційної скарги відповідача означених висновків колегії суддів не спростовують.
При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 292, 293, 308, 311, 313, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області залишити без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суд від 30 жовтня 2020 року, - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Л.В. Мельнікова
Судді С.С. Рєзнікова А.О. Бегунц
Постанова у повному обсязі складена і підписана 26 лютого 2021 року.