18 лютого 2021 р. м. Чернівці Справа № 600/2764/20-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії.
Позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області №24-2487/14-20-сг від 03 вересня 2020 року щодо відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Топорівської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, орієнтовним розміром земельної ділянки 2,00 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, з підстави відповідності положень частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України;
- зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області прийняти рішення, яким надати ОСОБА_1 дозвіл на розробленні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі безоплатно у власність, орієнтовною площею 2,00 га, з цільовим призначенням - ведення особистого селянського господарства, яка розташована в адміністративних межах с. Топорівці за межами населеного пункту, згідно заяви від 03 серпня 2020 року і поданого графічного матеріалу.
В обґрунтування позову зазначено про необґрунтованість та незаконність оскаржуваного наказу. Зокрема, позивач зазначав про відсутність у ньому конкретних підстав, передбачених частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України, у зв'язку з якими позивачу відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. Вказане призвело до порушення гарантованого законом права позивача на приватизацію землі. Відтак, належним способом захисту порушеного права, на думку позивача, є саме зобов'язання прийняти рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.
Ухвалою суду від 18 грудня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше; встановлено строки для подання заяв по суті справи.
Відповідач, заперечуючи проти позову, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому вказав про законність оскаржуваного наказу та безпідставність заявлених вимог.
У поданій до суду відповіді на відзив відповідач указував про необґрунтованість доводів відповідача. Наполягав на задоволенні позову у повному обсязі.
Правом подати заперечення відповідач не скористався.
Клопотань про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін до суду не надходило.
За таких обставин суд приходить до висновку про розгляд цієї справи в порядку письмового провадження на підставі наявних у ній матеріалів у межах строку, встановленого статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України.
Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що у серпні 2020 року позивач звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель згідно КВЦПЗ сільськогосподарського призначення, яка розташована за адресою: Чернівецька область, Новоселицький район, Топорівська сільська рада, за межами населеного пункту. У вказаній заяві позивач повідомив про те, що раніше право на безкоштовну приватизацію земельної ділянки за даним цільовим призначенням згідно статей 116, 118 Земельного кодексу України не використав. Раніше у власність чи/або користування за цільовим призначенням земельну ділянку не отримував. До вказаної заяви позивачем додано: копію паспорта громадянина України, довідки про присвоєння ідентифікаційного номера, викопіювання із Публічної кадастрової карти із зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки.
Наказом Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області від 03 вересня 2020 року за №24-2487/14-20-СГ відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Топорівської сільської ради, Новоселицького району, Чернівецької області, орієнтовний розмір земельної ділянки 2,00 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.
Підставою зазначено невідповідність положень частини 7 статті 118 Земельного кодексу України.
Не погоджуючись із указаним рішенням суб'єкта владних повноважень, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з цим позовом.
Вирішуючи спір, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно частини першої та другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Приписами частин першої та другої статті 22 Земельного кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. До земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).
Відповідно до пункту «а» частини третьої статті 22 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Згідно з частинами першою та другою статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Абзацом 1 частини першої статті 117 Земельного кодексу України передбачено, що передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
Відповідно до частин шостої та сьомої статті 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Згідно пункту «б» частини першої статті 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, зокрема для ведення особистого селянського господарства - не більше 2, 0 гектара.
Аналізуючи зміст указаних норм, які встановлюють механізм та процедуру звернення осіб до органів місцевого самоврядування чи органів виконавчої влади з приводу надання їм у власність земельних ділянок, суд звертає увагу, що надання відповідного дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є одним з етапів погодження і оформлення документів, які відповідно до вимог чинного законодавства є необхідними для прийняття компетентним органом рішення про набуття громадянами земель у власність.
Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає прийняття позитивного рішення про надання її у власність, оскільки процес передачі земельної ділянки громадянам у власність є стадійним, зокрема, першою стадією якого є надання уповноваженим органом дозволу на розробку проекту землеустрою.
Нормами Земельного кодексу України чітко визначені підстави, за наявності яких заявнику може бути відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а саме: невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України.
У разі відмови особі у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою обов'язковим є зазначення конкретної підстави для такої відмови, що визначені у частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України.
Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні правові акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства.
Крім цього, в силу положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Однак, зважаючи на зміст оскаржуваного рішення, суд звертає увагу на те, що таке не містить жодних обґрунтувань його прийняття. Відповідачем не наведено конкретних та чітко визначених підстав відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Топорівської сільської ради, Новоселицького району, Чернівецької області, орієнтовний розмір земельної ділянки 2,00 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, виключний перелік яких встановлений у частині сьомій статті 118 Земельного кодексу України.
Не наведеного таких і у відзиві на позовну заяву.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Аналіз наведених процесуальних норм свідчить про те, що особливістю адміністративного судочинства, порівняно з іншими видами судочинства, є обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності.
З огляду на наведені вище висновки, суд не погоджується з доводами відповідача про вмотивованість відмови у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.
Відповідач у ході судового розгляду справи не довів законність та обґрунтованість прийняття оскаржуваного рішення.
Невиконання законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акта індивідуальної дії призводить до його протиправності.
Самі ж по собі посилання в оскаржуваному наказі на частину 7 статті 118 Земельного кодексу України не свідчать про обґрунтованість та законність спірного рішення, оскільки, як зазначено вище, вказаною нормою чітко визначені підстави, за наявності яких заявнику може бути відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Натомість, таких підстав, як уже було зазначено вище, відповідачем в оскаржуваному рішенні не наведено.
З огляду на викладене, перевіряючи оскаржуване позивачем рішення суб'єкта владних повноважень на відповідність його критеріям, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку, що при його прийнятті відповідач діяв не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття такого виду рішень; недобросовісно та нерозсудливо.
Отже, наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області №24-2487/14-20-сг від 03 вересня 2020 року є протиправним та підлягає скасуванню, а позовні вимоги в цій частині - задоволенню.
Щодо позовних вимог про зобов'язання Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі безоплатно у власність, орієнтовною площею 2,00 га, з цільовим призначенням - ведення особистого селянського господарства, яка розташована в адміністративних межах с. Топорівці за межами населеного пункту, згідно заяви від 03 серпня 2020 року і поданого графічного матеріалу, то такі також підлягають задоволенню, оскільки є фактично похідними від попередніх та, на переконання суду, є належним способом захисту порушених прав позивача.
Так, згідно частини третьої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
При цьому, задовольняючи позов в указаній вище частині, суд в силу вимог частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України враховує правову позицію Верховного Суду в аналогічних правовідносинах, викладену у постанові від 11 вересня 2019 року у справі №819/570/18, постанові від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17.
Зокрема, суд касаційної інстанції зазначає: «На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. У справі, що переглядається, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивовано відмови у його наданні, регламентовано частиною 6 статті 118 ЗК України. Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними».
Крім цього, суд звертає увагу на правову позицію Верховного Суду у постанові від 02 липня 2020 року у справі №825/2228/18, згідно з якою дискреційними повноваженнями є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може". У такому випадку дійсно суд не може зобов'язати суб'єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.
Натомість, у цих спірних правовідносинах повноваження відповідача не є дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви та, відповідно, надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.
Суд зауважує, що підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.
Зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту, застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи.
У випадку невиконання такого обов'язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов'язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов'язання ухвалити рішення.
Однак, як і будь-який інший спосіб захисту, зобов'язання відповідача ухвалити рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав.
Частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України визначений вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього.
Зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може мати місце лише у випадку, якщо судом встановлено відсутність таких підстав для відмови у видачі дозволу, які передбачені законом.
Адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій.
З огляду на встановлення судом протиправності оскаржуваного наказу у зв'язку з незазначенням відповідачем у ньому конкретних визначених частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України підстав (підстави) відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а також враховуючи наведені вище висновки, суд вважає, що належним способом захисту порушених прав позивача буде зобов'язання відповідача надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.
Таким чином, позов підлягає задоволенню повністю.
Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частин першої-третьої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивач довів незаконність оскаржуваного рішення та наявність правових підстав для задоволення заявленого позову. Натомість доводи відповідача, з огляду на вище викладене, є безпідставними та необґрунтованими.
Частиною першою, сьомою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Оскільки даний позов сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, підлягає задоволенню повністю, а згідно наявної у справі квитанції №0.0.19428158294.1 від 15 грудня 2020 року позивачем за його подання сплачено судовий збір у розмірі 840 грн 80 коп., то вказана сума підлягає поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області №24-2487/14-20-СГ від 03 вересня 2020 року щодо відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Топорівської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, орієнтовним розміром земельної ділянки 2,00 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі безоплатно у власність, орієнтовною площею 2,00 га, з цільовим призначенням - ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Топорівської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області за межами населеного пункту.
Cтягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840 грн 80 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 18 лютого 2021 року.
Повне найменування учасників справи: позивач - ОСОБА_1 (60311, с. Топорівці, Новоселицький район, Чернівецька область, РНОКПП НОМЕР_1 ), відповідач - Головне управління Держгеокадастру в Чернівецькій області (вул. Героїв Майдану, 194-А, м. Чернівці, 58013, код ЄДРПОУ 39909396).
Суддя О.П. Лелюк